“З дітьми потрібно бути чесними” – Леся Павлюк, переможниця премії Global Teacher Prize Ukraine 2024

Леся Павлюк – вчителька початкових класів у Ліцеї № 7 Івано-Франківської міської ради. Загалом у школі вона працює вже 13-й рік.

Стати вчителькою пані Леся мріяла із самого дитинства, каже, що інші професії навіть не розглядала. Свої вчительські навички ще в початковій школі тренувала на молодшій сестрі, яку вчила математики. З того часу її покликання не змінилось.

Зараз на своїх уроках вона разом із учнями створює анімаційні мультфільми, застосовує вправи з кінезіології, підтримує разом із учнями ЗСУ, але передусім – дає простір для втілення дитячих ідей.

В інтерв’ю для “Нової української школи” Леся Павлюк, переможниця премії Global Teacher Prize Ukraine 2024, організованої “Освіторією”, розповіла більше про свої методи роботи та комунікацію з учнями.

З матеріалу ви дізнаєтесь:

• як змінилися сучасні учні та що впливає на їхню мотивацію до навчання;
• як трансформувалася початкова освіта з приходом реформи НУШ;
• чим зацікавлює Леся Павлюк своїх учнів на уроках;
• як вибудовує комунікацію в інклюзивних класах;
• що радить вчителям-початківцям.

ЯК ЦЕ – БУТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ У 2025-МУ

• Пані Лесю, розкажіть, будь ласка, як почався ваш шлях як вчительки та що змотивувало обрати цей фах?

Я добре пам’ятаю, що стати вчителькою хотіла ще з початкової школи й будь-яку іншу професію навіть не розглядала. Ще тоді розуміла, що саме освіта – це моє. Великий вплив на мене й мій вибір мала й перша вчителька Ганна Онищук, яка стала своєрідною рольовою моделлю в моїй кар’єрі. Крім того, я дуже любила щось пояснювати дітям, коли хтось чогось не розумів. І ще тоді я не просто давала їм правильну відповідь, а як вчителька намагалася “підвести” їх самостійно до розв’язання.

А ще свої педагогічні здібності тренувала на сестрі, молодшій від мене на шість років. Так, коли я навчалася в початковій школі, а сестра ходила до садочку, то я вчила її додавати та віднімати. Пам’ятаю, тоді настільки захопилася, що дитина вже в дошкільному віці додавала і віднімала трицифрові числа.

Пізніше, коли довелось уже обирати професію (школа в нас була дев’ятирічна), я вирішила вступати до педагогічного коледжу, а під час практики в школі я ще більше переконалась, що робота з дітьми – це моє. Вони мотивують мене залишатися в професії і надалі, як би важко іноді не було.

Леся Павлюк разом зі своїми учнями

• Як це – бути вчителькою початкових класів у 2025 році?

Перед сучасною освітою стоїть чимало викликів, які позначаються і на учнях. Через пандемію COVID-19 та дистанційне навчання діти на довгий час втратили можливість навчатися наживо та спілкуватися зі своїми однолітками. Тож зараз їм може бути складно вибудовувати цю комунікацію.

Впливає на навчання і повномасштабне вторгнення. Через повітряні тривоги чимало уроків можуть випадати, через що потрібно долати й освітні втрати. Змінився і психоемоційний стан дітей. Зараз я навчаю першокласників і бачу, що діти дуже потребують живого спілкування, хочуть, щоб їх вислухали. А ще вони стали вразливіші та можуть досить емоційно реагувати на будь-які подразники, навіть якщо це щось позитивне.

Сам світ швидко розвивається, люди звикають до різних цифрових засобів чи то для спілкування, чи то для роботи та навчання, і діти не виняток. Якщо ще кілька років тому ми вмикали дітям якісь завдання на онлайн-платформах і це був вау-ефект, то зараз це вже звична річ для них.

Тож бути вчителем/кою у 2025 році – це означає вміти адаптуватися та тренувати в собі гнучкість, стійкість і емоційну стабільність.

• Яким є ваш стиль викладання? І чи змінився він, враховуючи ці всі виклики?

Глобально не можу сказати, що змінився, тому що мої погляди збереглися. Але є багато нових методів чи засобів навчання, які я зараз активно використовую. До прикладу, тепер я трохи більше даю дітям свободи.

Тобто, якщо колись ми пропонували щось готове, то зараз я стимулюю учнів, щоб вони доклали своїх зусиль і створили щось самостійно або в групах. Я даю їм можливість висловлювати та пропонувати свої ідеї, проявляти ініціативу та підтримую їх у цьому, а не роблю все за них. Моя мета – навчити учнів втілювати їхні ініціативи в життя без мене.

Це я проговорюю і з батьками. Якщо учні виконують якийсь проєкт, це не означає, що то є завдання для мами чи тата. Ні, це відповідальність дитини, тож вона має взяти її на себе. Так, зараз ми з п’ятикласниками, які минулого навчального року були моїми випускниками, готуємо майстер-класи для дітей першого класу. Вони будуть у ролі вчителів, які навчатимуть першокласників. Я в цей час у ролі асистентки, яка може давати свої поради. Вони ретельно готуються, приходять до мене за порадами, але основна організація на них. І я впевнена, що вони це зроблять добре, адже, навчаючись в 3-4 класах, вони вже проводили схожі майстер-класи.

Тому я за те, щоби давати дітям свободу певних дій, свободу думки, свободу для рішень чи пропозицій та підтримувати їх у цьому. Якщо вони навчаться робити це в школі, їм буде значно легше в дорослому житті ухвалювати рішення та загалом розуміти, чого вони хочуть.

Проте свободу я розвиваю разом із відповідальністю. Коли дитина ухвалює рішення, вона чітко має передбачати наслідки. Якщо діти пропонують свої ініціативи, треба їх добре спланувати та продумати деталі, передбачити ризики. Наприклад, коли вони вирішили організувати новорічну вечірку, то розподіляли між собою обов’язки: хтось відповідав за конкурси, хтось – за смаколики, хтось – за музику, або ж декорації. Діти мають чітко розуміти, що загальний результат залежить від відповідальності кожного з них.

ЩО ЗМІНИЛОСЬ У ПОЧАТКОВІЙ ОСВІТІ З ПРИХОДОМ НУШ

• За роки вашої роботи в школі відбулося чимало освітніх змін. Наприклад, стартувала реформа НУШ, зокрема в початковій освіті. Розкажіть, як змінилося навчання в початковій школі з приходом реформи?

По-перше, змінилися програми. Додалися інтегровані курси, як-от “Я досліджую світ”, який містить одразу п’ять галузей. У ньому досить цікавим є підхід до вивчення тем: наприклад, у першому класі ми їх вивчаємо по тижнях. Одну тему ми розглядаємо з різних ракурсів. От нещодавно вивчали тему тижня “Космос” і різносторонньо розглядали навчальний матеріал.

По-друге, вчителі отримали більше академічної свободи. Тож навіть під час вивчення тої ж теми “Космос” на уроці “Я досліджую світ” інформацію з нього я можу інтегрувати й на інших предметах. Тобто під цю тему я можу підлаштувати й математику, й образотворче мистецтво тощо. Як на мене, у такий спосіб діти отримують більш цілісне уявлення про предмет.

По-третє, великий акцент на роботі в командах. Ця навичка і справді дуже потрібна в дорослому віці, адже на роботі нам часто доводиться співпрацювати з колегами. Тож якщо діти засвоять це вміння зі школи, в майбутньому їм буде легше.

Цікаво, що робота в групах на моїх заняттях особливо добре проходить тоді, коли учні об’єднуються в команди за власним бажанням. Звісно, це не нова форма роботи, але зараз їй приділяється більше уваги, зокрема під виглядом різних вправ та інтерактивних ігор. Після дистанційки дітям знову потрібно вчитися соціалізуватися, а робота в групах гарно згуртовує колектив та вчить учнів комунікувати , домовлятися, знаходити компроміси і водночас відстоювати свою думку.

По-четверте, змінилися самі діти, вони стали більш відкритими, вільними, впевненими та амбіційними. Вони хочуть, щоб із ними спілкувались як з дорослими, хочуть робити власний вибір, ухвалювати рішення. І я вважаю, що такі якості треба в них розвивати і далі.

Леся Павлюк із дітьми

• Чи трапляються і досі серед батьків певні стереотипи про НУШ? Наприклад, про те, що діти лише граються?

Звісно, на початку навчання в першому класі діти потребують певної адаптації, щоби познайомитися зі школою та одне з одним. Тож навчання тоді ще не є змістово насиченим. Тому деякі батьки можуть подумати, що діти лише граються, але насправді це не так.

Програмові результати навчання не є спрощеними. Я порівнювала програму НУШ із попередніми, тож можу сказати, що знаннєвий аспект не програє, просто навчання відбувається в іншій формі й націлене більше на вміння, які здобуде дитина під час набування цих знань. Але діти не будуть знати менше. Реформа НУШ – це про можливість не боятися робити помилки, пропонувати свої ідеї, втілювати їх на практиці, розглядати одне явище з різних боків, але аж ніяк не про нижчий рівень підготовки.

• Реформа НУШ також принесла в освіту таке поняття, як “педагогіка партнерства”, в основі якої – спілкування, взаємодія та співпраця між учителями, учнями й батьками. Як ви вибудовуєте комунікацію в цьому трикутнику?

У нашому ліцеї батьки можуть обирати вчителів, до яких хочуть відвести дитину в перший клас. Так вони можуть обрати того педагога, цінності якого збігаються з їхніми. Це забезпечує єдність та співпрацю у майбутньому. Адже дуже важливо, щоб у батьків була довіра до вчителів та до того, що вони роблять.

В моєму класі батьки – активні учасники освітнього процесу, проте вони супроводжують дитину під час навчання та розвитку, а не виконують її обов’язки. Батьки не малюють малюнки, не виконують домашні завдання, не роблять вироби чи проєкти замість дітей. Натомість я інколи даю завдання дітям взяти інтерв’ю у своїх батьків, розпитати про їхнє дитинство, описати родинні традиції чи спланувати зимові канікули. Без участі дорослих тут не обійтись, проте ця участь допоміжна, а не переважаюча.

ПРО МОТИВАЦІЮ УЧНІВ ДО НАВЧАННЯ

• Як мотивуєте своїх учнів до навчання? Які цікавинки пропонуєте?

Насамперед скажу, що з дітьми потрібно бути чесними. Тобто досить важливо пояснювати, для чого насправді вони роблять певну річ чи вправу, і як вони можуть застосувати це в реальному житті, за межами школи. Тож якщо діти роблять якийсь проєкт, у нас він не обмежується лише уроком.

Наприклад, колись ми робили проєкт “Світ гри”, де діти, об’єднані в групи, створювали ігри. Але вони не просто робили це для чергового уроку. Потім учні могли використовувати ці ігри під час перерв та гратися одне з одним, тож були надзвичайно зацікавленні у втіленні цього проєкту.

Наприклад, коли ми з дітьми вивчаємо вірші чи пісні, також намагаємось зробити щось більше. Ось в другому класі вивчали пісню “Ходить гарбуз по городу” й на уроках майстрували її головних героїв з пластиліну. Потім зняли невеликий анімаційний мультфільм. За ци же принципом робили колись з дітьми й інтерпретацію “Лісової пісні” Лесі Українки.

Коли діти бачать, що їхні старання переростають у щось більше, і вони доклали до цього своїх зусиль, це і є найкращою мотивацією

Крім цього, на початку занять намагаюсь ставити учням проблемні запитання, на які вони не знають відповіді. І дуже добре, якщо навіть ніхто не здогадається одразу, тому що так у них зберігатиметься цікавість упродовж усього уроку. Ось нещодавно на уроці української мови в 1 класі перед вивченням апострофа я дала завдання дітям записати слово “м’яч”. Всі варіанти пробували, правильного так і не було. Після чого ми опрацювали тему уроку і тепер діти добре знають, як читати і писати слова із апострофом.

Тобто діти мають відчувати потребу в тому, що вони роблять чи вивчають. Так пробуджується їхній справжній, а не штучний інтерес

А ще в нашому класі є своя грошова одиниця – “нушики”, які діти заробляють за роботу на уроках, дружні взаємини, здорове харчування, організацію робочого місця і підтримання порядку, виконання додаткових завдань. Дитина отримує “нушик”, якщо показала свій особистий прогрес, водночас рейтингів у нас немає. Один раз протягом тижня у нашому класі відкривається “магазин”, де діти мають можливість обміняти “нушики” на бажаний предмет (ми його називаємо товаром). До речі, постачальниками товарів є самі діти: вони приносять свої вироби чи інші речі, які будуть цікаві однокласникам. Так формую у дітей фінансову грамотність.

ПРО ІНКЛЮЗИВНЕ НАВЧАННЯ

• Ви стали першою вчителькою в школі, де створили інклюзивний клас. Розкажіть, як це було?

Тоді, у 2016 році, ще мало хто знав щось про інклюзію, і я в тому числі. Спочатку мій клас не був інклюзивним, але в ньому вже навчалася дитина з особливими освітніми потребами. У хлопчика був дуже високий рівень інтелекту, але він мав труднощі в спілкуванні з однолітками, тож процес соціалізації проходив досить складно.

У мене тоді ще не було асистента вчителя і загалом я не дуже розуміла, як вибудовувати комінікацію із цією дитиною, як допомогти покращити спілкування з рештою однолітків, які завдання краще запропонувати тощо. Водночас хлопчик потребував більше моєї уваги, якої я не могла дати, адже потрібно було працювати і з іншими дітьми.

Навесні батьки учня самі запропонували перейти на інклюзивну форму навчання з наступного навчального року, і відтоді я почала посилено готуватись: перечитала всю документацію та вимоги МОН, фахову літературу, консультувалась із працівниками Інституту післядипломної освіти, психологами, питала в них поради, як краще вибудовувати взаємодію під час інклюзивного навчання.

Саме в ті роки я познайомилася і з освітньою кінезіологією і використовую її досі. Вправи з освітньої кінезіології – це наука про розвиток розумових здібностей і фізичного здоров’я за допомогою певних рухових вправ. Вони формують нейронні зв’язки між двома півкулями мозку та розвивають їх, а ще покращують мовлення та концентрацію уваги.

Уже з нового 2016/2017 навчального року наш клас став інклюзивним, а також отримав асистента вчителя, точніше асистентку, яка могла більше уваги приділяти дітям з ООП. Той хлопчик став уже значно спокійнішим, впевненішим, бо знав, що поруч із ним є людина, яка завжди може йому допомогти та підтримати. Уже в 4 класі йому вдалося покращити комунікацію з однолітками. Зараз він навчається без допомоги асистента.

Тому інклюзивна форма навчання дійсно дає результати, хоча, звісно, кожен випадок індивідуальний, і часом школа може не дати дитині всіх тих можливостей, які пропонує, скажімо, спеціальний заклад освіти. Усе залежить від потреб.

Самим же вчителям під час інклюзивної форми навчання варто бути готовими до того, що доведеться спілкуватися з різними спеціалістами з інклюзивно-ресурсних центрів (логопеди, дефектологи, психологи тощо). Проте не варто цього боятись, адже фахівці ІРЦ можуть допомогти та дати пораду. Тому що ми не можемо знати все про всіх, ми вчимося. І я також вчилася працювати з дітьми з ООП. Приходила, консультувалася, питала, як краще, щоб справді надати якісну допомогу дитині й організувати для неї освітній процес.

Водночас педагоги також мають врахувати той факт, що діти з особливими освітніми потребами можуть поводитися по-різному, тож не завжди якась їхня поведінка чи емоція спрямована суто на вас чи через вас. Потрібно вміти дистанціюватись від цього.

ПРО НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

• Ви разом із колегами часто проводите в ліцеї різні заходи на підтримку ЗСУ. Розкажіть, як вам вдається організовувати дітей?

Знову таки – це про свободу. Ми прислухаємось до побажань дітей та їхніх ідей. Вони пропонують свої ідеї щодо ярмарок, аукціонів, вистав, а ми з батьками підтримуємо дітей та допомагаємо в реалізації. Хоча велика частина – робота самих учнів.

Учні пані Лесі ярмаркують для підтримки ЗСУ

Так, наш клас минулого навчального року організовував ярмарок, де можна було придбати вироби ручної роботи, які робили першокласники. Діти самостійно продавали вироби, зацікавлювали “покупців”, рахували решту. І кошти на ЗСУ зібрали, і ще й фінансову грамотність, підприємливість та роботу в команді вдосконалили.

Також у травні 2024-го мої учні захотіли зробити концерт для військових. Сценарій ми розробляли з ними разом. Учні дуже прониклися цією ідеєю, тому що це не було щось нав’язане ззовні, а йшло від них.

Крім цього, кожного дня в нас у школі є хвилина мовчання, а кожного понеділка ми разом з учнями співаємо гімн України. Якщо я бачу, що дитина десь відволікається під час хвилини мовчання, отже, це привід ще раз нагадати в класі, для чого ми це робимо. Тобто тут головне, щоби була системність.

• Що порадите вчителям-початківцям, які от-от прийдуть працювати в школи?

Якщо говоримо про студентів останніх курсів педагогічних спеціальностей, раджу поставитись серйозно до практики в школах. Адже це дасть змогу зрозуміти, чи дійсно робота в закладі освіти вам до душі й чи зможете ви працювати з дітьми.

А ще ви побачите свої сильні та слабкі сторони, поспілкуєтеся наживо з дітьми, вчителями-практиками. До речі, не варто боятись ставити запитання досвідченішим колегам та просити про допомогу. Свого часу мені дуже пощастило з колективом, тож на всі мої десятки запитань радо відповідали та допомагали. Це певною мірою полегшило мені адаптаційний період.

Пам’ятайте, що ви можете помилятися, і це нормально. З першого разу не все може виходити так, як ви собі запланували. Тож варто тренувати в собі гнучкість та адаптивність.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Фото у тексті: особистий архів Лесі Павлюк