Напишіть нам

Всі теми

З такою повагою до нас ще не ставилися: досвід біженства багатодітної сімʼї в Польщі

У киян Олени та Юрія Невмержицьких п’ятеро дітей віком від 1 до 13 років. Коли вони познайомились, то обоє мали по двоє дітей. Після одруження в пари народилася донечка Іванка. Так родина поповнила ряди багатодітних мешканців столиці.

Початок війни грубо вдерся в сімейну ідилію. Перечекати не вдалося ні в Києві, ні в Ірпіні, ні на Заході Україні.

Про те, як батьки з п’ятьма дітьми опинилася в містечку поблизу Варшави, як влаштували чотирьох старших до місцевої школи, а також про нюанси польських підходів до навчання Олена Невмержицька розповіла “Новій українській школі”.

КІЛЬКА ДНІВ, ЯКІ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА КІЛЬКА МІСЯЦІВ

Наша історія – мабуть, така ж, як і в усіх біженців, – говорить Олена. Жінка понад тиждень не могла знайти час для інтерв’ю. Врешті, довелося зідзвонитися вночі, коли діти спали. – 24 лютого ми прокинулися приблизно о 6-й ранку від вибухів, на телефоні вже була купа пропущених дзвінків від сестри й повідомлень від рідних про те, що почалася війна. Шок, заперечення, страх за дітей…”

Разом із чоловіком Олена вирішила їхати до родичів у Ірпінь – обом здавалося, що там буде безпечніше. Збиралися швидко, узяли буквально по кілька речей на кожну дитину, з документів – свідоцтва про народження та внутрішні паспорти.

Хоча дорога до Ірпіня, яка зазвичай займала 30–40 хвилин, цього разу забрала пʼять із половиною годин, Юрій і Олена були переконані, що цей жах завершиться за кілька днів і вони зможуть повернутися додому. Однак першу ж ніч у передмісті сім’я провела в підвалі:

Те, що було в Києві, нам здалося квіточками, – пригадує Олена. – Через близькість до Гостомеля, де велися активні бойові дії, весь дім здригався що двадцять хвилин. У ту ніч я не спала взагалі. Пощастило, що найменша дитина досі на грудному вигодовуванні, це її дуже заспокоювало під час вибухів. Уранці стало зрозуміло, що залишатися в Ірпіні також небезпечно, ми не мали куди їхати, і вирішили рухатися навмання, у напрямку Заходу України”.

Переламними для батьків стали хвилини, коли їм довелося робити табличку на лобове скло машини з написом “ДІТИ”, а потім про всякий випадок вкладати до кишень кожної дитини записочку з ім’ям та прізвищем, групою крові й телефонами двох родичів. Сім’я покидала Ірпінь під мінометним вогнем. Дорослі молилися й телефонували волонтерам, аби ті допомогли з пошуком місця для наступної ночівлі.

Одну ніч родина провела у Вінниці, а зранку виїхала в бік Івано-Франківська. Там вони затрималася вже на три ночі: Юра та Олена все ще сподівалися перечекати й повернутися до Києва. Але тривожні сирени не затихали, знайомі з Міноборони передали, що війна може бути масштабною і тривалою, і порадили їхати за кордон. Куди саме – ніхто не знав.

Ми хотіли спробувати перетнути польський кордон, а там уже розбиратися, – продовжує Олена. – Волонтери направили на Устилуг, до якого ми добралися о 9 вечора. У мене тряслися руки й ноги, мала відтоді має звичку прикладатися до грудей щоразу, як опиняється в машині”.

Олена говорить, що якби її чоловіка не випустили з України, то сама не наважилася б їхати далі з п’ятьма дітьми. Але на кордоні до Юрія питань не виникло: він мав свідоцтво багатодітної родини.

До міста Вишкова, що в 60 кілометрах від Варшави, сім’я добиралися ще півтори доби.

Поляки Анна Балдиґа з чоловіком, які щойно завершили ремонт у новозбудованому будинку, замість того, щоби самим переїхати в нове житло, гостинно прийняли багатодітну родину. Станом на червень сім’я Невмержицьких досі живе у Вишкові, чекаючи на перемогу й можливість повернутися додому.

НАВЧАННЯ ОНЛАЙН І ВПЛИВ ПОЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ

Четверо старших дітей Юрія та Олени – шкільного віку: семикласник Ілля, шестикласники Павло та Микита і другокласниця Марійка. Спочатку всі вони намагалися продовжувати навчання онлайн зі своїми вчителями, але, за словами мами, це було не ефективно:

Дистанційка то була, то не було, інтернет-з’єднання нестабільне, – говорить Олена. – І це зрозуміло, бо вчителі самі ховалися в підвалах. Заняття постійно переривали або скасовували через сирени. А коли педагогам усе ж вдавалося провести урок – він минав у консультативній формі. Тобто весь матеріал діти мали опрацювати самостійно, а вчителі тільки відповідали на додаткові запитання. Дітям також скидали посилання на Всеукраїнську школу онлайн, але самі вони туди не заходили, їх треба було “заганяти і стояти над душею”.

Пані Аня – так Олена називає господиню будинку – запропонувала влаштувати дітей до місцевої школи, сама зателефонувала до навчального закладу й допомогла з оформленням документів.

Дітей ніяк не тестували перед зарахуванням, а підбирали клас, у якому їм буде комфортніше адаптуватися. Так старший Ілля потрапив до 7 класу. Микиту й Павла, які в Україні навчалися в 6 класі, зарахували до 5-го, а другокласниця Марійка опинилася в 3 класі.

Хоча діти не так давно відвідують Вишківську школу №2, батьки вже побачили різницю в підходах до освіти і зміни в поведінці та мотивації до навчання дітей:

Першим нас вразив Ілля, – ділиться Олена Невмержицька. – Спочатку в новій школі він боявся навіть підійти до свого класу, запізнитися, боявся, що на нього накричать. Та коли зрозумів, що звичного морального натиску суцільної дисципліни тут немає – він змінився на очах!

Зараз, якщо він запізнюється на хвилину чи дві – у нього немає того тремору, який був раніше. Ба більше, в Україні син жодної книжки вдома не відкривав без нагадування, а виконання домашніх завдань щоразу було справжньою мукою для нього й мене. І тут раптом він сам читає роздруківки про Другу світову війну, що їм дали на історії! Для мене це якісний показник, який багато про що говорить”.

У середнього Микити, за словами мами, завжди було бажання займатися спортом. У польській школі воно стрімко зросло через те, що з’явилася можливість грати на шкільних кортах і спортивних майданчиках навіть після уроків.

У нашій київській школі корти були закриті, їх хтось орендував, а діти туди доступу не мали, – скаржиться мати. – Тут, у Польщі, я вперше побачила, як на уроках фізкультури учні грають у гандбол і футбол, а вчитель не просто стоїть зі свистком десь збоку – він бігає разом із дітьми, виконуючи роль арбітра, слідкує за правилами”.

До речі, стереотипів щодо вчителів фізкультури, трудового навчання чи музики, за словами Олени, у польських школах немає – до всіх ставляться з повагою, бо всі рівні. Відчувається, що кожен викладач захоплений своїм предметом і намагається передати це дітям.

КУЛЬТ ДИТИНИ Й ІНЦИДЕНТ ЗІ ЗЛАМАНОЮ РУКОЮ

Запитую Олену, що найбільше її вразило в польській школі.

Те, що дитина в ній головна!”, – відповідає мати.

З її досвіду навчання дітей в Україні, у будь-якому конфлікті вчитель завжди буде правий, дитина завжди винна, а батьки тими, які “погано виховали”.

У Польщі до дітей і батьків зовсім інше ставлення”, – каже жінка.

Відчути на собі це “інше ставлення” Олені та Юрію довелося після того, як Микита втрапив у неприємну ситуацію на фізкультурі:

Під час гри в гандбол він конкурував за м’яч із польським однокласником і штовхнув його, – розповідає мама. – Хлопчик невдало впав, зламавши зап’ясток. Те, що він упав не сам, а саме після того, як його штовхнув Микита, підтверджували записи з відеокамер”.

Олені зателефонували зі школи й попросили прийти разом із чоловіком, аби зустрітися з класним керівником та батьками іншого хлопчика. Уява тут же змалювала подібні випадки з дітьми київських знайомих – і те, чим вони закінчувались.

Але з Микитою учитель фізкультури та класний керівник лише провели 30-хвилинну розмову про те, як сприймати гру й конкуренцію в ній, – не перестає дивуватися Олена. – Вони говорили про те, що навіть чемпіони світу не завжди виграють, але морально готові як до перемоги, так і до поразки, гідно її приймають.

І ВСЕ!!! Ніхто на Микиту істерично не кричав, не погрожував, що він “вилетить зі школи”… Ніхто не кричав на нас, що ми його погано виховали, і не погрожував, що дитину поставлять на облік у поліції. Ні! Нам сказали, що Микита дуже класний хлопець, але в моментах конкуренції йому важко сприйняти те, що хтось так само може бути сильним у спорті й перемагати”.

Розмова відбувалася лише в присутності батьків Микити, в окремому класі, а не в коридорі чи спортзалі, де кожен міг би стати свідком. Вчителі говорили польською мовою, а Юра та Олена – українською, при цьому всі все розуміли.

З такою повагою до нас і до дитини ніколи не ставився жоден учитель в Україні, – із сумом у голосі говорить Олена. – Коли ми з чоловіком вийшли зі школи, то ще деякий час мовчали, а потім в один голос сказали, що місцеві вчителі якісь “дивовижно нормальні”, і розсміялися… Батькам хлопчика, який зламав руку ми сказали, що нам дуже прикро через те, що сталося. Вони поставилися до всього з розумінням, і на тому ситуація була вичерпана”.

ПРО УВАГУ

У польській школі українських батьків також здивувало, що вчителі працюють для того, аби діти хотіли навчатися, а батьки були задоволені результатами навчання.

Хоча Вишківська школа побудована ще 1960 року, будівля її осучаснена.

Підлога миється постійно, але жодна прибиральниця ніколи не скаже дитині “тут не ходи, куди дивишся”. Просто тихенько всім допомагають, з усіма вітаються і, якщо треба – то ще раз протруть ту підлогу. Взагалі немає цього питання. Люди постійно усміхаються одне одному”.

А ще – перерва для того, щоби діти бігали, кричали, витрачали зайву енергію.

Якщо дитина запізнилася – ніхто її не вичитуватиме й не принижуватиме. Вона навіть вибачатися не повинна. Зайшла, привіталася або кивнула і спокійно сідає. Хочеш попити – пий, зголоднів – можеш поїсти на уроці, якщо нікого не відволікаєш”.

Харчування в польській школі не безплатне: 15 злотих (приблизно 100 гривень) на кожну дитину за день, що було задорого для родини Невмержицьких. Але коли мама сказала, що діти братимуть із собою канапки, в адміністрації школи їй порадили звернутися до відділення соціального захисту й написати заяву на безоплатне харчування.

Цікаво, що я не мала за цим бігати, – наголошує Олена. – Мені самій телефонували, писали, нагадували під час зустрічі: ось це стало доступно, або ось це, щоби я раптом не пропустила якусь можливість. Польський уряд дуже оперативно реагує на потреби українських біженців, але прості люди – це щось неймовірне! Наші сусіди подарували дітям велосипеди, аби вони могли їздити на них до школи”.

ВІДМІННИКИ – НЕ “ЗІРКИ”, А ДВІЙОШНИКИ – НЕ ПОГАНІ

Приємно здивувало українських батьків і те, що в польських школах не вимагають добре вчитися від кожної дитини. Діти вчаться так, як можуть, і від цього не залежить ставлення вчителів.

Наш Паша – хлопчик науковий і здібний майже у всіх предметах, – розповідає Олена. – Але про його успіхи вчителі можуть поговорити між собою або сказати мені особисто. У жодному разі вони не робитимуть із нього “зірку класу”. Підхід такий, що всі діти класні, поганих немає. Нікого не принижують через те, що він у чомусь не встигає”.

А чи не розчарувався Павло, що він утратив свою “зірковість”, перестав бути прикладом для інших”, – питаю.

Навпаки, він перестав бути “білою вороною”, “ботаном і заучкою”, його стали брати в компанію однокласники, – відповідає мама. – Учні знають лише власні оцінки, тому й не оцінюють одне одного за успішністю в навчанні, а вчителі постійно повторюють, що кожна дитина хороша й має свої здібності та таланти. Я побачила, як у моїх дітей розправилися плечі, з’явилася внутрішня свобода, бо такий підхід дає впевненість у собі”.

Олена розповідає, що найменшу Марійку дуже вразило те, що кожній дитині, яка виходить відповідати перед аудиторією, увесь клас наприкінці аплодує. Навіть тим дітям, які не дуже добре відповідали, кому вчителька підказувала чи допомагала – однаково аплодують, даючи відчути підтримку.

Мама акцентує увагу на тому, що викладання в польській школі відбувається в дуже позитивному ключі, весь час у навчальному закладі домінує позитивний настрій.

Українська школа в цьому сенсі, навпаки, своєю гіперболізованою дисципліною вбиває віру дітей у себе. Можливо, у наших дітей більша кількість енциклопедичних знань, але ж вони абсолютно відірвані від життя! Вимога “ділового стилю” ніби і зрозуміла, однак забирає радість та свободу вибору в дітей. Тут вони ходять до школи ледь не в піжамах – аби було зручно. Кожен має право проявити свою індивідуальність в одязі. Та й узагалі тут більше уваги приділяється спілкуванню й навчанню, ніж одягу. Проте більша довіра до дітей у жодному разі не переходить у зловживання цією демократією”.

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО БАГАТОДІТНИХ І ГРУПУ ПОДОВЖЕНОГО ДНЯ

Окремий біль Олени – ставлення вчителів до дітей із багатодітних родин. Вона говорить, що хоча донька навчається дуже добре, класна керівниця завжди знаходила, за що присоромити Марійку.

Ніколи не забуду день, коли через зливу Маша прийшла до школи в гумових чоботах, – ділиться мама. – Вона хотіла перевзутися в туфлі, але вчителька поставила її перед усіма дітьми і сказала, як не красиво приходити до класу в такому взутті! Через це наступного дня донька дістала туфлі просто на вулиці, і почала перевзуватися, не дійшовши навіть до шкільного ґанку”.

Інша історія сталася, коли Маша запізнилася на урок на одну хвилину.

Вчителька наказала їй стояти з рюкзаком біля дверей до кінця уроку. Це моральне знущання продовжувалося 40 хвилин, сісти дитині було дозволено після публічного вибачення. Наприкінці уроку класна керівниця запитала про причину запізнення, і Маша при всьому класі мала розповідати, що тато рано пішов на роботу, а в мами всю ніч була температура, тому зранку їй було важко вчасно зібрати дітей до школи. Тоді вчителька зауважила, що дуже співчуває Марійці, адже їй не пощастило народитися в такій сім’ї”.

Олена констатує, що вчителька гарно ставилася лише до тих, хто не тільки гарно вчився, але й був єдиною дитиною в родині.

Тут нічого подібного немає, – говорить Олена. – Мої діти нарешті переконалися, що вони прекрасні, у них чудова родина й батькам не треба приїжджати до школи на джипі, аби їх поважали вчителі. А ще – не соромно й навіть весело залишатися після уроків на групі подовженого дня”.

Місцева безплатна альтернатива ГПД називається “світлиця” – це збірна група для учнів усієї молодшої школи. Водночас там ніколи не буває понад десять дітей. Група починає роботу о 7 ранку і працює до 16:30.

Справа в тому, що не у всіх дітей уроки починаються о 8-й, але батькам треба на роботу. У такому випадку дитину можна залишити у “світлиці” до початку першого уроку”, – розповідає жінка.

У “світлиці” діти можуть грати в настільні ігри, пити чай, складати пазли, грати на комп’ютері, малювати чи роздивлятися книжки з бібліотеки. Мати радіє, що ніхто не вимагає сидіти тихо й робити домашні завдання.

Я взагалі забула, що таке – змушувати робити домашку і стояти над дитиною. Магія? Ні! Просто домашніх завдань не багато, і діти самі хочуть їх зробити не тому, що інакше їх присоромлять чи поставлять двійку, а тому, що вчитися стало цікаво”.

Загалом, за словами мами, в усіх дітей склалися дружні стосунки з польськими вчителями та однокласниками. Хоча й українських дітей тут не мало: у кожному класі є по кілька біженців із різних областей України.

ПРО НЕДОЛІКИ

Олена Невмержицька перераховує те, чого в польській школі немає:

  • Щоденників (розклад уроків із номерами кабінетів учням роздають на роздруківках, а оцінки можна переглянути в електронній системі).
  • Батьківських зборів (учителі тримають зв’язок із батьками через месенджери або телефонують за необхідності).
  • Фондів класу, школи й узагалі збору коштів (ні на охорону, ні на друковані зошити, ні на ремонти чи подарунки вчителям, ні на проведення свят).

Розмова підходить до кінця, і складається враження, що в польських школах усе аж занадто добре. Питаю, чи є щось, що не подобається, чи був важкий досвід.

Не знаю, чи погано, чи добре, але навчальний рік тут триває довше й закінчується 24 червня, – відповідає Олена. – А ще на самому початку, коли ми тільки приїхали, і діти пішли до школи, – про них стали говорити, їх упізнавали. Учні з інших класів могли підбігти на перерві і крикнути щось типу “ай лав путін”, навмисно провокували, зле жартували. Наші діти терпіли й намагалися постояти за себе, але коли це не допомогло – вони поскаржилися класній керівниці. Вчителька відреагувала тим, що поговорила з дітьми, які дражнили, і пояснила їм, що це дуже болюча тема для тих, хто залишив свою домівку, тікаючи від війни. Після цього подібне не повторювалось”.

Олені прикро усвідомлювати, що її діти сумують лише за своїм домом і родичами, але не за школою.

Вони просто не отримують тут негативу, – зауважує мама. – За цей короткий час навчання в них уже було кілька поїздок у Варшаву на безплатні екскурсії. Якщо ж плануються платні екскурсії – про це батькам повідомляють за місяць особисто.

І немає такого, щоби цькували тих, хто не поїхав. Не розумію, чому за елементарне людське ставлення в Україні доводиться боротися, а в Польщі це є базовим і нормальним… Я дуже сподіваюся на якісні зміни в нашій системі освіти, але не впевнена, що вони стануться до того, як мої діти закінчать школу”.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Матеріали за темою

Обговорення