Змінити суспільство: як подолати перешкоди в інклюзії

Які перешкоди у впровадження інклюзії? Як їх долати? Чи можуть різні відомства згуртуватися для ефективнішої роботи? Відповіді на ці запитання шукали учасники двох дискусій під час форуму “Навчання без перешкод: як зробити українські школи інклюзивними?”. “Нова українська школа” публікує головне.

ЯК ПРИШВИДШИТИ ЗМЕНШЕННЯ ПЕРЕШКОД У ВПРОВАДЖЕННІ ІНКЛЮЗІЇ

Любомира Мандзій, заступниця міністерки освіти і науки

Нам потрібна взаємопідтримка МОЗ щодо медичних діагнозів. Адже лікар не може сам визначити долю дитини. Я знаю, коли діагноз суттєво змінив долю хлопця – йому поставили простіший і прийнятніший для суспільства діагноз. Ця дитина, закінчивши інтернат і отримавши довідку, не могла себе ніде реалізувати. У нього був лише вибір між штукатуром, озеленювачем і квітникарем. Приклад цієї дитини – яскравий. Цей хлопець поставив перед собою велике завдання – змінив свою долю, довів, що, попри довідку, може здобувати освіту.

Також я би хотіли, щоб ми відштовхувались не від негативу, а від можливостей. Дамо ж дітям можливості, а не будемо у висновках писати, що їм не можна.

Я надіюсь, що для взаємодії ми зробимо робочі групи. Можливо, залучимо спеціальних фахівців, які напрацюють нормативні документи для зміни системи.

На громадському обговоренні був проєкт національної стратегії інклюзивної освіти. Ми можемо спрямувати його на узгодження і затвердити рішенням Кабміну. Це важливо для налагодження взаємодії.

Взаємодія – це найважливіше. Я не бачу, що хтось буде мати тут першість, але такий координаційний комітет із впровадження інклюзії на рівні Кабміну, певно, треба буде робити. Інколи ми стараємось щось робити, але через відсутність комунікації трохи й помиляємось. Також треба зробити такі майданчики на рівні областей – слухати і взаємодіяти на рівні департаментів освіти, медицини і соцполітики облдержадміністрацій, але із залученням голів ОТГ.

Младена Качурець, заступниця міністерки охорони здоров’я (на момент публікації вже не обіймає цю посаду)

Кроки, які робляться, часто фрагментарні. Немає постійних діалогу і актуалізації в суспільстві.

Багато питань виникають, коли медичні працівники не мають досвіду і знань, як працювати з дітьми з ООП. У цьому плані політика міністерства не відрізняється від політики щодо лікарів загалом. Тобто ми говоримо про нову систему безперервного розвитку: організацію тренінгів, семінарів, залучення громадських організацій до навчання лікарів. Це можуть бути навіть інтегровані навчання мед-, пед- і соцпрацівників, які можуть спільно обговорювати проблеми і ділитися досвідом.

Для нас важливо, щоб лікар здобував нові знання і компетентності в межах своєї спеціальності. І держава робить кроки в напрямку лібералізації вимог – заохочуємо лікаря обирати цікаві йому заходи, даючи для цього більше можливостей. Немає обмежень, що це мають бути суто медпрацівники. На законодавчому рівні немає перешкод, щоб робити спільні тренінги.

З 1 січня 2020 року скасована вимога зазначати діагноз у довідці. Не повинен діагноз впливати на соціалізацію людини, її становище в суспільстві, ставлення до неї. У цій сфері МОЗ готове постійно сприяти.

Віталій Музиченко, заступник міністерки соціальної політики

Медична сфера розглядає дитину як пацієнта – як правило без розуміння подальших наслідків, як ця людина буде адаптуватися в суспільстві. Взагалі система роботи з людиною з інвалідністю зосереджена на тому, що ми констатуємо факт, що людина має інвалідність, і встановлюємо набір мінімальних соцгарантій.

Те, чим ми би хотіли насамперед займатись – це система раннього втручання. Коли ще на ранньому етапі ми з’ясовуємо проблематику певної дитини і починаємо з нею працювати, щоб не допустити встановлення інвалідності.

У громадах має бути орган, який займатиметься супроводженням сімей. Ми часто чуємо абревіатуру СЖО (складні життєві обставини – ред.). Як правило, вивести такі сім’ї зі складних обставин складніше, ніж не допустити потрапляння. Для цього мають бути фахівці з соціальної роботи, щоб вести сім’ї у регіонах. Тобто кожен такий фахівець – як дільничний лікар, але у сфері соцпідтримки.

Якщо говорити про інвалідність, що теж вважається СЖО, то тут важлива координація, щоб скоригувати життя сім’ї або не допустити наявність цих обставин.

Микола Кулеба, уповноважений президента з прав дитини

Здавалося б, ми зробили ривок у кількості дітей в інклюзії, і це мало б вплинути на кількість дітей в інтернатах. Але це майже не вплинуло.

Я б дуже хотів, щоб заступники міністрів або й міністри провели такі дискусії з керівниками громад – обговорити, чого не вистачає для забезпечення інклюзивної освіти.

За останні 3 роки до мене надходить менше скарг, що дитину не приймають. Частіше дитину приймають, але у школі є питання, які потрібно вирішувати. Отже, є позитивні зрушення.

Хоча не дивлячись на нормативні акти, чую від батьків, особливо з села, що туди ще слабо це доходить. А доходить туди, де в громаді є активна людина, яка порушує цю тему. А якщо її нема, дуже важко переконати всіх, що треба виконувати закон.

ІНКЛЮЗІЯ НА МІСЦЯХ: ЩО ЗАВАЖАЄ ЇЇ ВПРОВАДЖУВАТИ І ЯК ДОЛАТИ ПЕРЕШКОДИ

Олег Фасоля, директор Департаменту освіти і науки Хмельницької ОДА

Головна перешкода у впровадженні інклюзії – що ми продовжуємо жити в радянському неінклюзивному суспільстві. Спершу суспільство почала змінювати освітня система. Хмельниччина давно мала елементи інклюзії у школах та садках. Але масований поштовх відбувся протягом останніх 3-4 років. Зараз у 25% шкіл Хмельницької області організовано інклюзивне навчання для 681 дитини (майже 500 класів).

Ці показники, здавалося б, мають тішити. Але, на превеликий жаль, зокрема й освітяни не готові сприйняти у повній мірі дитину з проблемами, такою, якою вона є. Через те, що кваліфікація педагогів поки бажає бути кращою, і миттєво її підвищити неможливо.

На жаль, якість організації інклюзивного навчання в сільській місцевості суттєво різниться від міста. Це, насамперед, пов’язано з кадрами. Водночас, мене турбує, щоб ми занадто не захопилися інклюзією в селах для отримання додаткових годин і утримання учителів. Ми маємо займатися тією інклюзією, з якою можемо дати собі раду. Забрати дитину у школу, назвати це інклюзією, а фактично не забезпечити того процесу – так робити не можна. Тому ми дуже обережно підходимо до деінституалізації інтернатів, робимо все поступово.

Є проблеми з кадрами – ми не були готові до такої швидкої підготовки фахівців, які мають працювати з дітьми з ООП. Але кадрова політика має змінитися загалом у державі. Кожен учитель, отримуючи педосвіту, має бути готовий до роботи в інклюзивному класі. Адже дитина з ООП може з’явитися в будь-який момент у будь-якій школі.

Сергій Горбачов, освітній омбудсмен

Запитів щодо інклюзії небагато і більшість пов’язані зі ставленням інших батьків до дитини з ООП і її батьків. Підтримую Олега Фасолю: одна з основних проблем – неготовність суспільства сприймати ці проблеми. Ми маємо чудові приклади, коли ставляться з розумінням, допомагають, але це не всюди.

Багато керівників шкіл і вчителів не готові обговорювати проблему. Подекуди вчителі, коли в дитини розлади аутистичного спектру чи РДУГ, кажуть, що вона просто ледаща. Таким учителями треба пояснювати.

Але іноді проблема не в тому, що вчителі не мають методичних порад – вони просто не хочуть. Проблема мотивації вчителя працювати з дитиною з ООП має бути на першому місці. Ми можемо напрацювати класні рекомендації, розбудовувати інфраструктуру, знайти гроші, але якщо вчитель не відчуває потреби і обов’язку працювати з такою дитиною, буде мало ефективності.

Проблема ще в тому, що діти, в яких не визначена нозологія, але явно є порушення, – випадають із законодавчого поля. Тоді немає жодних правових підстав вимагати окремого кадрового і фінансового забезпечення. Цю проблему потрібно вирішувати в законодавчому полі.

Часто проблема інклюзії в тому, що банально не вистачає грошей. У Києві майже третина будівель шкіл не пристосовані і не можуть у ближній перспективі стати безбар’єрними. Щоб зробити фізично доступною 148-му школу, в якій я був директором, потрібно 4,5-5 мільйонів гривень. Тому директорам шкіл і керівникам управлінь освітою потрібно говорити, що поки не кожна школа може прийняти кожну дитину з ООП. Так, є закон, що мають приймати всіх. Але не завжди школа облаштована і на це є гроші. Проте управління має не відмовити, а запропонувати іншу, обладнану школу, що є поряд.

І не можна питання грошей скидувати на директора – це провокує побори. Засновникам потрібно зайнятись своїми прямими обов’язками – фінансувати школи. І кошти треба використовувати раціонально. Наприклад, робити пандус не там, де він, можливо, колись знадобиться, а там – де він уже потрібен.

Лариса Шевчук, начальниця Управління освіти і науки Житомирської ОДА

Якщо директор буде відмовляється забезпечити інклюзію, я буду захищати інтереси батьків у суді. Голови ОТГ мають подивитися, яка в них буде дитина через 2-3 роки і підготувати шкільне приміщення. Для цього є ІРЦ, які дивляться за дітьми з 2-х років. Вони мають знати все: які порушення в дітей, скільки їх, які є фахівці, як співпрацювати з відділами освіти, із засновниками, з батьками. Ми в області збираємо керівників відділів освіти та ІРЦ, щоб вони почали співпрацювати.

Часто до нас пишуть батьки – не розуміють, коли приходять гроші на їхню дитину, як їх можна витратити, як вони перерозподіляються, на якому рівні, на що витрачаються, хто в цьому бере участь. Це має бути прозоро: особистий електронний кабінет, в якому є інформація, скільки грошей прийшло на дитину, яким чином вони розподіляються, хто надає послуги, або хто вже її надав та скільки вона коштувала.

Дивіться також нашу інфографіку, як розподіляють 504 мільйоні інклюзивної субвенції

“Нова українська школа”

Титульне фото: автор – SergeyNivens, Depositphotos; решта фото: Дмитро Ларін

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber