“Сьогодні я готувала сухарики на випадок, якщо надалі не буде завозу в магазинах і не буде їжі”: у Нідерландах стартувала виставка “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”

Сьогодні, 17 серпня, у столиці Нідерландів, Амстердамі, стартувала виставка щоденників українських дітей, які пережили жахи війни. Проєкт “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” зібрав 14 історій юних українців і українок із різних регіонів України, які писали про свої емоції в перші дні повномасштабного вторгнення. Дехто з них робить це донині.

Про це розповіли на порталі “Українська правда. Життя”.

Під час війни діти намагаються висловити свої почуття доступними способами: на папері, у нотатках, через відео або аудіозаписи. Вони розповідають про свої страхи й переживання.

Першими в проєкті “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” були нотатки 10-річного Єгора з Маріуполя. Протягом 9 місяців кількість охочих розповісти свої історії та поділитися щоденниками більшала. Ось деякі з них.

Катерина Кришкевич з Лиману на Донеччині, 15 років

Уранці 24 лютого 2022 року Катя не спала через погане самопочуття. Про початок повномасштабного вторгнення вона дізналася близько 5 ранку.

“Коли я про це (війну – ред.) дізналася, мій світ завалився. Я не могла подумати, що це може статися знову. Невже доведеться знову їхати в невідомому напрямку, прощатися з близькими для мене людьми”, – пише дівчинка у своєму електронному щоденнику.

15-річна Катя дізнавалася про війну вдруге. У 2014 році вона з родиною вже ховалася в підвалі від російських ракет.

“Я навіть не можу підійти до мами. Я бачу, як їй страшно. Я дуже її люблю і так не хочу бачити те, як вона падає духом”, – додає дівчинка, обіцяючи собі бути сильною й не показувати страху.

Уранці 5 березня Катя писала щоденник вже з автобуса. За пів години родина зібрала речі, кішку Муху та вирушила в евакуацію.

Марія Філіпченко з села Бердянське на Запоріжжі, 14 років

Марія почала писати щоденник 25 лютого на свій День народження. На сніданок був торт, розповідає дівчина, у подарунок отримала годинник і ноутбук.

“Інтернету немає, тому я не багато могла в ньому (ноутбуці – ред.) бути. До вечора пропав навіть 4G, я не могла писати в телефонному щоденнику, тому зараз пишу в скетчбуці”, – зазначає вона.

Наступного дня Марії про війну нагадувала хіба відсутність мережі. Однак до реальності родину повернув ракетний обстріл – три російських снаряди влучили в будинок неподалік.

“У нас вибило всі шибки, десь поламалася стеля, у гаражі відпадала плитка, світло і вода відключилися. Я вся тремтіла і мені було ТАК страшно… Уночі спали ми всі в підвалі (я, мама і бабуся на дивані, а тато на підлозі). День був жахливим, але ми цілі й разом, це радує”, – розповідає дівчина в щоденнику.

Єгор Кравцов з Маріуполя, 10 років

Єгор вів щоденник з перших днів життя в окупованому місті. Нотатки хлопець не рідко робив у підвалі, де вони з родиною ховалися від обстрілів.

“Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся, піднявся й зрозумів, що в мене помер дідусь, бабуся Галя, 2 собаки й улюблене місто Маріуполь”, – пише Єгор в один з перших днів повномасштабного вторгнення.

Сумні історії хлопець розбавляв розповідями з життя, наприклад, писав, як познайомився з дівчиною Вікою й вона стала його подругою. Зараз родина Єгора виїхала з окупованого Маріуполя. Тепер хлопчик мріє стати шеф-кухарем.

“Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі. Тепер я хочу стати шеф-кухарем, щоб нагодувати всіх навколо мене та по всій Україні, аби ніхто більше не був голодним”, – пояснив він.

Аріна Первуніна з Миколаєва, 12 років

Блокнот Аріни, який вона почала вести 18 березня 2022 року, починається зі слів “Я не хочу жити”. Дівчинка картає себе за те, що вона – “незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити”.

У перший день війни Аріну з братами та сестрою відправили до бабусі на Херсонщину. Діти пробули там 2,5 тижні, провівши більшість часу в підвалі.

“Мені стало страшно, що я можу ніколи не побачити своїх батьків, тому я подзвонила татові й благала нас забрати додому”, – пише в блокноті дівчинка.

11 березня до них приїхав батько. Наступного дня сім’я вирушила додому в Миколаїв.

“Нам лишалося трішечки доїхати, але в нас почали стріляти росіяни. Я побачила свого брата повністю в крові. Собака захистила другого брата від загибелі. Потім нас витягли з автомобіля й наказали бігти в якісь окопи. На нас почали кричати й ображати матюками, а батько заснув за кермом. Я зрозуміла, що він помирає, все було в крові. Я була наляканою, але змогла зібрати до купи братів та сестру”, – пише Аріна.

Після смерті тата дівчинка продовжує вести щоденник, у якому часто звертається до нього:

• 27 липня 2022-го: “Мені сьогодні 12 років. Тату, я сильно сумую за тобою, було дуже важко провести день народження без тебе”;
• 13 вересня 2022-го: “Тату, я сьогодні цілий день плакала за тобою. Я не можу так. Кожен день мама плаче, я сумую до неможливості”.

Олександра Андросова з Волині, 16 років

Листування було головним методом спілкування Олександри з її татом-військовим, який долучився до української армії у 2015 році.

У своїх посланнях дівчина завжди ділилася новинами й писала батьку про те, як сумує, любить і чекає вдома; надсилала малюнки. У конверт вона завжди додавала чистий листок паперу, аби батько міг на ньому відповісти.

“Тату, повертайся скоріш я не можу без твоїх обіймів і поцілунків, пісень, танців. Я по-справжньому люблю тебе. Тату, тримай це (лист – ред.) біля серця і одного дня це тебе врятує. Люблю!” – написала Олександра в останньому своєму листі.

У вересні 2022 року лист дівчинки повернувся назад, а білий папірець, який вона завжди вкладала для батька, залишився чистим.

Раніше ми розповідали, що заклади освіти України запрошують долучитися до створення Алей пам’яті Героїв.

Титульне фото: galinfo.com.ua