Напишіть нам

Всі теми

Плагіат – це наче позбавити себе голосу: як привчити учнів не красти чужих слів

Слово “плагіат” початково означало викрадення людини й лише в 17-му столітті поширилося на присвоєння авторства чужого твору. Сьогодні є тенденція заміняти слово “плагіат” на більш нейтральний вислів “академічна недоброчесність”.

Однак, у слові “плагіат” є глибина, яка дає змогу заглянути в саму суть проблеми, тоді як “академічна доброчесність” позбавлена цього метафоричного потенціалу. Говорити з учнями про академічну доброчесність без активації їхньої уяви означає перетворювати розмову на зовнішні приписи, які навряд чи стануть для них близькими й бажаними.

Отже, як говорити з учнями про плагіат?

Звісно, про плагіат не можна говорити, не демонструючи учням конкретні методи роботи з текстами інших авторів. Однак, перш ніж показувати, як це робити, добре пояснити, чому це важливо робити. Без такої розмови учні не будуть зацікавлені в тому, щоб опанувати техніки інтеграції чужих слів і думок у власний текст, які дають можливість створити продуктивну дистанцію до них – замість того, щоби розчинитись у них.

Письмо – це робота думки, і для того, щоби її здійснювати, ми маємо розуміти способи, якими ми видобуваємо думку. Ці способи грунтуються на її принциповій діалогічності. Саме тому починати розмову про плагіат потрібно з того, що думка – діалогічна. Це допоможе учням побачити себе частиною спільноти, частиною більшої розмови. Важливо також докладно розібрати з учнями технічний бік етикету цієї розмови й максимально визначити, яке використання чужих слів і думок є плагіатом, а яке – ні.

І, зрештою, ми всі маємо критично переосмислити поширену сьогодні модель “злочину й кари”, як її вдало назвала дослідниця плагіату Діана Пекорарі. У цій моделі плагіат зводиться до крадіжки інтелектуальної власності. Важливо побачити, що ця модель приховує більше, ніж прояснює. Вона підкріплює той приватизований індивідуалізм, який нормалізує й навіть робить привабливим присвоєння результатів чужої праці. На противагу цій поширеній моделі варто поглибити метафору “крадіжки”, щоби показати справжню шкоду, якої завдає плагіат.

ДІАЛОГІЧНІСТЬ ДУМКИ

Попри позірну інтимність процесу письма, пишучи, ми ніколи не лишаємося на самоті. Не лише тому, що ми завжди пишемо для когось (навіть якщо наш єдиний читач – ми самі). І не лише тому, що ми використовуємо слова, які не ми придумали (ми створюємо неповторну комбінацію слів, які належать усім людям). Але, насамперед, тому, що всяке письмо є частиною більшої розмови.

Американський письменник і філософ Кенет Берк запропонував чудовий образ для діалогічності нашої думки – ми входимо в кімнату, у якій давно триває розмова. Розмова розпочалася задовго до нашої появи. Ніхто з присутніх у кімнаті, незалежно від того, як довго вони в ній перебували, не застав її початку. Тож ніхто не має повного уявлення про те, як вона розгорталась.

Зайшовши в кімнату, ми спершу слухаємо, намагаючись вхопити суть того, про що йдеться, зрозуміти відмінність позицій учасників діалогу, його основні лінії. Згодом починаємо розрізняти тонші нюанси думки, у нас виникає своє бачення й ми починаємо говорити. Хтось підхоплює нашу думку, заперечує чи погоджується або просто розвиває її далі. Ми відповідаємо. Долучаються нові співрозмовники. І так триває доти, доки не настає наш час покинути кімнату. А розмова й далі триває вже без нас.

Важливо пояснити учням, що, пишучи, ми беремо участь у розмові, а не заповнюємо порожню сторінку чи проголошуємо істину в останній інстанції. Як зазначає американський дослідник письма Джозеф Гаріс, який розвиває цей образ кімнати, наше завдання полягає в тому, щоби підтримати розмову і зробити в неї внесок, а не в тому, щоби завершити її, сказавши остаточне авторитетне слово.

Усвідомлення відкритої діалогічності думки знімає з учнів подвійний тягар. По-перше, звільняє їх від непосильної вимоги абсолютної оригінальності, яка часто гнітить початківців. Учням буде значно легше робити перші кроки самостійного письма, якщо вони не будуть намагатися “винайти велосипед”, а розумітимуть, що, пишучи, вони вступають у розмову, у якій уміння говорити – не менш важливе, ніж уміння слухати і, головне, чути. Власний голос з’являється в діалозі і значною мірою завдяки проясненню для себе думки іншого автора чи авторки.

По-друге, усвідомлення діалогічності думки демонструє те, що механічне дублювання чужих слів не має сенсу. Образ кімнати, у якій триває розмова, унаочнює абсурдність плагіату. Цей образ допомагає пояснити учням, що письмовий плагіат мало чим відрізняється від ситуації, коли під час розмови хтось би взявся повторювати репліки свого співрозмовника, видаючи їх за свої.

Таке механічне дублювання завдає подвійної шкоди. Насамперед, воно завдає шкоди самій людині, яка бездумно дублює чужі слова, оскільки цим вона позбавляє себе власного голосу.

Не менше шкоди механічне дублювання завдає й самій розмові. Воно не просто марнує можливість розвинути розмову, а ставить під сумнів її сенс. Сенс розмови полягає в тому, щоби виробити спільне знання й поглибити розуміння, у якому кожен окремий досвід, кожна індивідуальна перспектива – важливі, і лише всі вони разом дають повну картину людського процесу. Образ кімнати, у якій триває розмова, дає змогу учням відчути себе частиною цього спільного процесу.

Кожен із нас має усвідомити, що наш голос – важливий. Що, докладаючи зусиль для того, щоби його розвинути, ми створюємо можливість зробити свій унікальний внесок у спільну розмову. Без цього усвідомлення учні навряд чи готові замислитися над тим, як вести діалог. Лише побачивши себе частиною розмови, вони будуть готові до копіткої праці з опанування конкретних правил, яких дотримуються всі її учасники. Тільки подолавши ілюзію власної ізольованості, учні будуть налаштовані на те, щоб осягнути етикет спільної розмови.

ЕТИКЕТ ВИМАГАЄ КОНКРЕТИКИ

Образ кімнати, у якій триває розмова, допомагає активувати уяву учнів, побачити ширшу картину, яка навряд чи з’явиться сама собою наодинці з двомірним простором сторінки. Цей образ допомагає їм відчути себе не споживачами, ізольованими від спільного процесу, а його учасниками.

Активувавши це відчуття належності до людського процесу, можна перейти до більш сухого й технічного боку розмови про плагіат. Технічна частина надзвичайно важлива, без неї образ не зможе конвертуватись у належну практику.

Отже, настав час пояснити, що таке плагіат на технічному рівні, бажано підкріплюючи пояснення конкретними прикладами й терпляче перевіряючи на конкретних вправах, наскільки це знання засвоїлось. Подібно до вивчення мови, опанування технікою вимагає часу, повтору і тренування.

Доброчесність, принаймні академічна, – це не просто властивість характеру. Як усякий етикет вона вимагає тонкого розуміння технічного боку справи. Не достатньо просто сказати, що плагіат – це використання чужих слів і думок без належного оформлення. Часто таке загальне визначення веде до хибного уявлення, що будь-яке використання чужих слів і думок є плагіатом, або просто залишається чимось абстрактним, яке не стосується конкретики письма.

Тут доречна повсякденна аналогія: ми не можемо сказати учням поводитися правильно й очікувати, що вони виведуть із цієї загальної настанови те, що виделку треба тримати в лівій руці, а ніж – у правій. Учням потрібно чітко пояснити, коли використання чужих думок і слів – це плагіат і чому.

Водночас, важливо, щоби в учнів не склалося враження, що вони взагалі не можуть звертатися до вже сказаного й написаного. Навпаки, їх треба заохочувати до діалогу, пояснюючи, як брати в ньому участь із дотриманням академічного етикету.

Наукова сфера передбачає строгу систему посилань із використанням бібліографічних записів, оформлених відповідно до обраного стилю, і точною вказівкою сторінок. Учням варто донести ці правила, навіть якщо поки вони їх не будуть застосовувати. Але також важливо пояснити, що за межами строгої наукової дисципліни теж потрібно вказувати, кого і як ми залучаємо до розмови в нашому тексті. Наприклад, цей текст не використовує наукову систему посилань, але завжди вказує на ідеї інших авторів, називаючи їхні імена та чітко атрибутуючи їхні думки.

Важливо також пояснити учням, що для того, аби уникнути плагіату, не завжди достатньо вказати імена авторів та авторок і атрибутувати їхні думки. Є різні ступені участі інших авторів та авторок у наших текстах, різна міра присутності їхніх думок і слів.

Найбільше вони присутні, коли ми їх цитуємо. Цитата – це пряма мова. Цитату, тобто дослівне перенесення чужої думки у свій текст, завжди треба брати в лапки. І це стосується не лише наукових текстів, а й популярних публікацій, у тому числі всього, що опубліковано в інтернеті (від Вікіпедії до новинних сайтів, від соціальних мереж до коментарів під відео в YouTube). Це стосується також підручників, рефератів, інструкцій, офіційних документів, та всього, що сказано усно, якщо у висловлювання є авторка чи автор і це не крилатий вислів.

Усе, що перенесено у свій текст дослівно, – це цитата, яку треба брати в лапки і вказувати джерело цитування. Без лапок, навіть із правильно оформленим посиланням, дослівний повтор залишиться плагіатом.

Учням також варто пояснити, що ми маємо бути ощадними з цитуванням і зазвичай краще вводити чужі думки непрямою мовою, тобто переказувати їх власними словами. У випадку непрямої мови лапки не потрібно ставити, але обов’язково потрібно вказати, кому належать ці думки. Непряма мова без посилання теж є плагіатом.

Найважливіше – пояснити учням, як робити парафраз, бо це – основа роботи з чужими думками. Парафраз – це переказ чужої думки, який відповідає за обсягом фрагменту тексту, який ми переказуємо. Роблячи парафраз, треба уникати тиску лінгвістичних конструкцій оригіналу, але водночас пильнувати, щоби думка була викладена повністю й без перекручень.

Оволодівши парафразом, учні легко зможуть поширити це знання на інші базові методи інтеграції чужих думок у свої тексти, такі як підсумок, тобто скорочений виклад чужої думки, чи синтез, тобто зіставлення думок різних авторів.

Цитата, парафраз, підсумок і синтез – це чотири усталені форми залучення чужих думок у власний текст, хоча, звісно, вони далеко не вичерпують усього багатства можливостей ведення розмови.

Ніколи не зайве ще раз нагадати учням, що всі способи інтеграції чужих думок і слів у власний текст передбачають атрибуцію. Як уже було зазначено вище, у науковому письмі посилання має строгу форму, але й за межами науки ми завжди маємо посилатися на автора чи авторку, у яких узяли слова чи думки.

Найголовніший виняток із цього правила – загальновідома інформація. Тобто, факти, щодо яких є загальна згода і які залишаються незмінними, незалежно від позиції авторів, які їх згадують. На таку інформацію не потрібно робити посилання, оскільки її можна знайти в різних текстах і вона не є оригінальною авторською думкою.

Але це не означає, що можна дослівно переносити у свій текст шматки чужого тексту із загальновідомою інформацією, механічно їх дублювати. Ми не цитуємо загальновідому інформацію, а дослівний повтор без цитати – це плагіат. Загальновідому інформацію треба організувати відповідно до логіки власного тексту й викладати своїми словами.

Це лише найзагальніші правила ведення розмови, є ще велика кількість нюансів етикету. Учням потрібно не лише докладно пояснити всі конкретні правила, які складають етикет ведення спільної розмови, а й дати час для їхнього освоєння на практиці. Однак, важливо робити це після того, як створено простір, у якому ці правила оживають і набувають сенсу, інакше їх сприйматимуть як порожні бюрократичні примхи.

ПЛАГІАТ ПО ТОЙ БІК “ЗЛОЧИНУ Й КАРИ”

Образ кімнати, у якій триває розмова, також показує обмеженість розуміння плагіату як крадіжки у звичному розумінні цього слова, тобто як присвоєння чужого майна, як злочину, який вимагає кари. Не заперечуючи того, що санкції щодо плагіату потрібні, важливо визнати, що модель “злочину й кари” працює лише частково. Насамперед тому, що вона спотворює ті цінності, які лежать в основі поступу знання.

Крадіжку роблять приховано з корисливими цілями, тоді як наукова спільнота базується на відкритому обміні думками заради спільного людського процесу. Чи доречно тут говорити про крадіжку майна, якщо знання належить усьому людству?

В основі наукового поступу лежать цінності іншого ґатунку: взаємозбагачення грунтується на обміні, яке зумовлене тим простим фактом, що ми не втрачаємо свою думку, коли ділимося нею з іншими. Свого часу цю відмінність думки від матеріального об’єкту влучно підмітив Бернард Шоу.

Звісно, в уяві плагіатора розігрується сценарій крадіжки. Але це – наслідок його відчуженості й ізольованості. Плагіатор не бачить, що перебуває в кімнаті, у якій триває спільна розмова, а отже – не відчуває себе частиною наукової спільноти. Тому крадіжка здається йому раціональною дією.

Але сам цей сценарій привласнення чужого майна – це лише версія реальності, і далеко не найбільш продуктивна. Ця версія походить із цінностей власницького індивідуалізму, у межах яких присвоєння продуктів чужої праці сприймається як щось нормальне й навіть бажане, як своєрідний виграш у лотерею або легко здобутий, хоч і нечесний дохід.

Зведення плагіату до крадіжки у звичному сенсі слова затемнює його дійсну руйнівну силу, яка поширюється й на самого плагіатора, і на все людство. Важливо, щоб учні розуміли, що плагіат – це програш усіх учасників спільного процесу.

Стигматизація плагіату як “злочину”, який вимагає “кари”, бореться із симптомами, а не з причинами явища. Щоби зрозуміти це, достатньо лише запитати, чи вдавався би хтось до плагіату, якби він чи вона вміли мислити й писати.

Стигматизація плагіату, як всяка однобока заборона, зберігає його найбільш токсичне ядро – глибоко вкорінену зневагу до себе, породжену недовірою до своїх власних сил. Щоразу, коли ми дозволяємо собі повторювати чужі слова як свої, ми проголошуємо декларацію власної неспроможності. Щоразу, коли розчиняємося в чужій думці, ми віддаляємось від свого власного голосу.

Це відбувається незалежно від того, чи усвідомлюємо ми це, чи ні. Ми можемо не надавати цьому великого значення чи виправдовувати якими завгодно причинами: брак часу чи зацікавлення, лінню чи безпринципністю. Це лише поверхові раціоналізації. Глибинне джерело плагіату – зневага до себе. І чим більше ми “плагіатимо”, тим глибшою стає ця зневага, навіть якщо вона не усвідомлюється.

Плагіат – це пастка, яку ми створюємо насамперед самі для себе. Це зашморг для власного голосу. І про це теж варто сказати учням.

Як же протистояти спокусі розчинитись у словах іншого автора чи авторки? Як чинити опір пастці втрати себе? Як відмовитися від здійснення над собою такого насильства? Адже слова в тексті, який ми читаємо, – значно більш досконалі, ніж ті, які виходять у нас, коли ми тільки вчимося писати.

Перше, що ми маємо пам’ятати: піддатися спокусі розчинення в думці іншого – це тупиковий шлях, бо він блокує розвиток наших власних сил і голосу. Далі, коли ми озброїлися рішучістю говорити тільки свої слова (хоч, звісно, слова завжди спільні, лише їхні комбінації індивідуальні), усе і простіше, і складніше, ніж може здатися на перший погляд.

Простіше – тому що треба починати з дуже простих, елементарних, суто технічних кроків, які зовсім не складно зрозуміти (якщо їх добре пояснити). Складніше – тому що це тривалий шлях: як усяка майстерність, здатність створювати оригінальні комбінації слів (назвемо це так) здобувається через досвід. Вона вимагає терплячості й наполегливості. Перше – механізм виробництва власної думки – можна продемонструвати. Друге – складний шлях здобування майстерності – ніхто, крім самої людини, за неї пройти не зможе.

Але починати варто з найпростішого – настільки очевидного, що воно часто залишається непоміченим. Для того, щоби з’явилася власна думка, щоби виник власний голос, щоби слова стали своїми – потрібно чітко відмежувати свою думку від думки іншого автора чи авторки.

“Але в мене немає своєї думки!”, – кажуть початківці. Порожнеча спричиняє страх. Секрет у тому, що для того, аби своя думка виникла, потрібно для неї звільнити місце. Потрібно створити порожній простір, у якому власна думка може прорости (ну і, звісно, дати їй для цього час не менш важливо). Без цього порожнього простору у власної думки просто немає місця, на якому вона може з’явитись.

Щоби навчитися говорити свої слова, а не повторювати чужі слова як свої, потрібно навчитися витримувати дискомфорт цієї порожнечі. Тільки в ній можна почати створювати власний світ. Це тривалий процес, він вимагає зусиль. Але вони того варті.

Обґрунтовуючи використання народної мови в “Божественній комедії”, Данте висловив думку, яка виходить далеко за межі тодішньої проблематики переходу від латини у вернакуляр. Ця думка актуальна й сьогодні: “призначення людини – бути почутою”. Маючи на увазі ці слова, американський дослідник письма Пітер Елбоу сформулював їх як сутнісне питання всякого письма. Це питання звучить так: “Як довго ви готові бути непочутими?”. І його варто поставити учнями.

Плагіат – це несвідома згода з тим, що наш власний голос – не важливий. Це прирікання себе на німоту. Це зрада свого призначення. І величезна втрата для всього людства, яке ніколи не збагатиться нашим неповторним внеском у спільну розмову.

Якщо плагіат – це крадіжка, то її найпершою жертвою є сам плагіатор, який викрадає в себе свій власний голос.

Ольга Брюховецька, кандидатка філософських наук, старша викладачка кафедри культурології Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

Титульне фото: автор – stokkete, Depositphotos

Редакція сайту НУШ вдячна Ользі Брюховецькій за цей матеріал, підготовлений на волонтерських засадах

Проєкт “Навчання суспільної доброчесності в українській початковій освіті як довготривалий та ефективний інструмент подолати “побутову корупцію” реалізується у партнерстві з німецькою організацією ChildFund Deutschland (“Дитячий Фонд Німеччини”) за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)

Більше про проєкт читайте за цим посиланням.

ChildFund

Матеріали за темою

Обговорення