Директор-друг. Як Сергій Запісов пригощає учнів цукерками та не контролює колег

Сергій Запісов їздить на роботу на скутері, вже 17 років виконує на останньому дзвонику нову авторську пісню для випускників, сам підмітає свій кабінет і каже, що учні його “котирують”.

Сергієві – 48. І з них 10 років він пропрацював учителем початкових класів і вже 17 – директором. Увесь свій час чоловік присвячує Стрийській загальноосвітній школі І ступеня №11.

Директор розповів “Новій українській школі” про довіру до вчителів, дружбу з учнями, школу повного дня, поняття “соціальна школа” та інклюзивні класи.

“Діти не можуть бути кращими чи гіршими – вони можуть бути іншими”

Вчитель початкових класів живе 4-річчями, каже Сергій.

“З початком так званого нового 4-річчя мої колеги повторюють, що з дітьми стає все складніше. Я ж наголошую: діти не можуть бути кращими чи гіршими – вони можуть бути іншими. Уявіть: за 4 роки вчитель вибудовує із класом власну сім’ю. Потім – усе спочатку”.

Сергій працює у школі від її створення – з 1993 року. Розповідає, що в Самборі, де він народився, був вибір після закінчення школи: або мед-, або педучилище. Оскільки до крові Сергій ставиться з пересторогою – обрав вчителювання. Потім був педагогічний інститут.

“Я прийшов до школи зразу після інституту і коли спробував працювати з дітьми, то зрозумів, що це – моє все. Втім, у школі спершу повинне вмикатись серце, потім – розум”, – ділиться вчитель.

Сергій Запісов

Сергій Запісов

Сергій пам’ятає свій перший клас: більшість хлопців, обмаль дівчат та недовіра до молодого вчителя з боку батьків. Але за 2 місяці вони змінили свою думку, бо вчителеві вдалось налагодити контакт з дітьми.

Він згадує: ще на перших уроках зрозумів, що класичні методики, яких навчали в педагогічних закладах, не завжди підходять.

“Досі пам’ятаю урок математики, задача на різницеве порівняння. Я починаю класичним методом навчати, а діти мене взагалі не розуміють. Тоді я почав розповідати на прикладах, близьких для них. Ще тоді, у 93-ому, я усвідомив, що треба системно вчитись. Тепер, на щастя, це – одна з обов’язкових умов Нової української школи”, – говорить директор.

З часом Сергій зрозумів, що треба мати 5-6 варіантів подачі одного й того самого матеріалу. А ще вважає, що вчитель не може навчити дитину. Натомість – може розкрити те, що в неї є. Але як він це зробить – залежить від його майстерності.

“У старому анекдоті кажуть, що мати навчила дитину читати за етикетками на модних речах та вивісками на бутиках. І в чомусь тут є правда. Дітей треба навчати на речах, які є у повсякденному житті”.

Колись, каже, вчителям казали вирізати грибочки та зайчики, аби діти вчились рахувати. Зараз для цього Сергій радить дати учням гривні.

“Створюйте дітям ситуацію певної безвиході. Наприклад, коли треба купити морозива. Дитина буде змушена навчитись рахувати. Є мотивація – є результат”, – впевнений учитель.

“Дітей треба навчати на речах, які є у повсякденному житті”

“Клас – як операційна, де має бути лікар і пацієнт”

Після 10 років роботи вчителем Сергій Запісов став директором.

“Я завжди наголошую, що прийшов на цю посаду “знизу”, з учительського середовища. Саме тому в мене немає адміністративного тиску на колег. 2001-го я дуже вагався, чи йти на посаду директора. Я б і зараз повернувся просто до викладання. Бо ще у дітей, як вони кажуть, “котируюсь”, – сміється директор.

За словами Сергія, раніше в 11 школі функціонувала авторитарна модель управління. Вважалось, що така система порядку стимулює до праці.

Наприклад, часом посеред уроку гудів дзвінок спеціально для вчителів, аби ті принесли керівництву конспекти на кожен урок. Якщо немає, – писали не надто приємні висновки про вчителів. Для цього були журнали внутрішнього шкільного контролю, які інколи нагадували досьє КДБ.

Також існувало поняття “хронометраж уроку”. Себто секундоміром вимірювали, скільки вчитель витрачає часу на пояснення теми, на розв’язання задачі тощо. Сергій зазначає, що деколи треба витратити цілий урок на розв’язання однієї задачі, якщо діти її не розуміють.

“Коли я прийшов на посаду, то попросив колег, аби ми працювали з повагою та взаєморозумінням. Я відмінив обов’язкове написання конспектів. Серед нормативних документів ніде не вказано, що вчитель повинен мати конспект. Написано, що вчитель повинен бути готовим до уроку. А це – різні речі. Може, вчителю легше використовувати наліпки, підкреслення і маркери?”, – говорить Сергій.

Директор стверджує, що викладати урок за написаним ще важче. Мовляв, діти самі ведуть вчителя уроком. А одну й ту ж тему на паралелі вчитель може викладати по-різному, бо кожен клас задає власний напрям.

“…вчитель повинен бути готовим до уроку. А це – різні речі. Може, вчителю легше використовувати наліпки, підкреслення і маркери?”

До того ж, Сергій припинив відвідувати уроки без потреби. Адже директор не повинен бути наглядачем.

“Урок – це таїнство між вчителем і учнем. Вчитель з учнем має свої зв’язки. А клас – це свого роду операційна, де має бути лікар і пацієнт (читай – вчитель та учень,- авт.) – нікого зайвого”.

Натомість Сергій має власну систему контролю. Перша ланка – це батьки і діти, які одразу повідомлять, якщо щось не так. Друга – зрізи знань з математики та української мови у 3-4 класах раз на півроку, оцінка за які не впливає на семестрову чи річну. Завдання директор складає самостійно, і жодного витоку інформації немає.

Директор впевнений: якщо вчитель протягом року працював неефективно – діти не напишуть моніторинговий зріз.

Школа радості

Стрийська загальноосвітня школа І ступеня №11 називає себе школою радості. Тут, мовляв, немає ані крику, ані недоцільного покарання. А кабінет директора – це не в’язниця.

Школа радості

Директор не має бути вічно незадоволеним і надто серйозним. Я відучив вчителів водити дітей до мене в кабінет за будь-якої причини. Вчитель є класним керівником і зовсім не від слова “клас” (у значенні “об’єднання дітей”). Тому мусить навчитися врегульовувати 90% проблем сам. Я втручаюсь тільки тоді, коли є нагальна потреба. Наприклад, коли діти проявляють агресію або є непорозуміння з батьками”, – пояснює пан Сергій.

Він каже, що за принципами НУШ тут працюють ще з 2001 року. Наприклад, оцінки в 1-2 класах в 11-й школі ніколи й не ставили (раніше рішення, чи ставити оцінки у 2 класі, належало Педраді школи – авт.).

“Оцінка – це умовний та суб’єктивний жест. До того ж, найбільше на оцінки реагують не діти, а батьки. Особливо в маленькому містечку. Інколи це гонитва за рейтингом успішності дітей”, – говорить директор.

Втім, за словами директора, школи І ступеня завжди програватимуть решті. Адже батьки прагнуть віддати дитину до школи один раз на весь період навчання. Зате діти тут приблизно одного віку. Отже – немає зайвих конфліктів.

Переважно після закінчення цієї школи батьки вирішують перевести дітей цілим класом до сусідньої школи, але не завжди вдається.

“Та й наші діти трохи специфічні. Що я тільки не чув про них. Мовляв, вони можуть виправити вчителя, коли той помилився, сказати про те, що щось не сподобалось. Я вважаю, що мудрий вчитель з помилки зробить правильний методичний прийом.

В іншій школі вчителька пригрозила, що відправить нашу колишню ученицю до директора, а та встала і каже: “Ходімо”. Вони звикли, що можуть зайти до мене, і я просто поспілкуюсь з ними чи пригощу цукеркою, – розповідає Сергій.

За словами директора, з реформою НУШ стало трохи легше: вчителі ставляться з розумінням до такої поведінки дітей. Найбільшою загрозою успішності реформи директор вважає тихе ігнорування змін окремими вчителями “старої” школи. Добре, каже, коли люди обурюються, погано – коли мовчать і роблять своє за старими моделями.

“Ця реформа особливо потрібна поколінню Z, бо воно дуже відрізняється від попередніх. Вчитель – тепер не єдине джерело знань, не абсолют. Нам треба навчитися з дітьми домовлятися.

У мене був випадок, коли учень прийшов у кабінет і запитує: “Сергію Анатолійовичу, скільки є планет Сонячної системи?”. Я йому кажу: 9. Він мені: “Ні, 8”. Відкриває енциклопедію і показує інформацію про те, що Плутон не вважається планетою. Ми разом погуглили. Я й визнаю: “Молодець. Буду знати”.

Вчитель повинен вміти визнавати, що він чогось не знає, але має пообіцяти учням, що дізнається. Ще краще, коли учні і вчитель робитимуть це паралельно”, – говорить директор.

Також Сергій вважає, що батьки повинні брати участь у житті школи. І це не про фінанси.

Батьки – це перші партнери. Кілька років тому ми реконструювали дитячі туалети власними силами і коштами. Я також переодягнувся в робочий одяг і допомагав. Я такої роботи ніколи не соромився. І батьки майстрували – спільними зусиллями зробили”, – наводить приклад директор.

Крім цього, директор безкоштовно робить ксерокопії у себе в кабінеті. А в медпункті кожен охочий може заміряти артеріальний тиск. Це можуть зробити не тільки учні школи, а й батьки та інші люди, які знають про це.

А ще тут катаються на велосипедах, роликах, скейтбордах. І роблять це не тільки діти, які навчаються у школі, а усі, хто хоче. Основна умова: дотримуватись правил безпеки, не бешкетувати і не псувати майно. Це, каже, і є соціальна школа.

Школа повного дня

Сергій впевнений, що школа – це значно більше, ніж просто уроки.

“Школа повного дня в моєму розумінні – це школа, що працює майже цілодобово. Все, що можна притягнути до школи, я притягнув. Тут працює підготовка дітей до навчання в школі “Малючок”, хорова школа “Щедрик”, художні гуртки, греко-римська боротьба та новостворений інклюзивно-ресурсний центр. Окрім цього, після уроків є безкоштовні групи подовженого дня. Працювали навіть у їдальні, бо мали гурток “тістопластики”, – розповідає Сергій.

Також директор каже, що підготовка майбутніх першокласників до навчання на базі школи – це вкрай зручно для адаптації дітей. Діти, які закінчують “Малючок”, потім вільніше себе почувають у школі, бо вже рік тут провчились.

Важливо, за словами директора, надавати велику варіативність позашкілля на одному місці. У Стрию майже всі позашкільні установи – у центрі, школа – у спальному районі. Для занять у гуртках дітям треба було б витратити час і кошти на дорогу.

Майже всі гуртки на території школи працюють безкоштовно. Сергій – прихильник того, аби все, чого можна навчити дітей, було безоплатним.

“Оренду в межах спільної комунальної приналежності, я надаю теж безкоштовно. Єдина вимога – це якісні послуги. Оскільки батьки у випадку чогось ідуть скаржитись саме до мене”.

Діти з особливими освітніми потребами в звичайній школі – з 2001 року

Нині у школі 12 класів та понад 300 дітей. Сергій пригадує, що 2001 року, як тільки він став директором, у школі з’явився перший спеціальний клас.

Стрияни, які трохи поїздили світом, бачили, що за кордоном навчання дітей з особливими освітніми потребами виглядає інакше. Відтак, за сприяння міської влади відкрили підготовчий клас для дітей з інтелектуальними порушення в одному з дитсадків.

Коли діти провчились там рік, виникло питання: куди далі? Тоді ж вирішили створити спеціальний клас в 11 школі, оскільки це – єдина окрема початкова школа у місті.

Директор пригадує, що одразу отримав дві заяви. Перша – негативного змісту від батьків дітей з типовим розвитком. Друга – теж негативна, від батьків дітей з особливими освітніми потребами.

“Перші були здивовані нововведеннями, а другі після дитсадочка хотіли тепличних умов для своїх дітей. Я вирішив говорити з ними. Першим сказав, що вони не зможуть одягнути своїм дітям рожеві окуляри. І чим швидше діти навчаться розуміти дітей з особливими освітніми потребами, тим більше цінуватимуть власне здоров’я. Ба більше – вчитимуться милосердя і в старості принесуть батькам горнятко води. Ті погодились.

Других я завжди переконую, шокуючи. Кажу, що вони колись помруть, а діти залишаться самі. І якщо вони постійно будуть під крилом у батьків, то не навчаться жити самостійно. А ми навчимо їх жити без батьків”.

Тоді Сергієві у відділі світи сказали їхати до Львова і пояснювати, що вони “вигадали”, впроваджуючи навчання дітей з ООП у звичайній школі. Законодавчо, каже директор, він нічого не міг пояснити. Однак на обласному рівні ініціативу підтримали.

Зрештою, у 2003 році у школі відкрили ще один спеціальний клас. Тоді, каже, почали надходити заявки на навчання дітей зі складнішими інтелектуальними порушеннями. Вирішили реорганізувати класи педагогічної корекції у спеціалізовані класи для дітей з важкими розладами.

“Пріоритет для таких дітей – соціалізація. Ці діти отримують шанс у житті. Ми маємо співпрацю з 5-ю міською школою, яка продовжує навчання наших дітей з освітніми потребами. Але там можлива тільки індивідуальна форма навчання. Так-от, є випадки, що наші дітки закінчували місцеві профтехучилища. Серед них є і соціальна працівниця, яка тепер працює з такими ж дітками”, – говорить чоловік.

Минулого навчального року в школі відкрили перший інклюзивний клас. Цьогоріч – ще один.

Пріоритет – соціалізація

Сергій каже, що обирати спосіб навчання для дітей з ООП треба гнучко.

“Є 4 форми навчання для особливих дітей: інклюзивна, спеціалізована, індивідуальна і типова. Треба колегіально визначитись, що дитині найкраще підходить. Якщо якийсь метод не підходить учневі, – варто йти іншим шляхом. Ми маємо можливість перевести таку дитину до спеціального класу в межах нашої школи. Це все опановується методом спроб, кроків, інколи й помилок”, – пояснює Сергій Запісов.

Були, каже, випадки, що дитину мусили переводити із типового класу в спеціальний.

“Дуже важко переконати батьків. Але зазвичай вони дякували нам, бо справді бачили результат. Тим більше, що навчання у спецкласах – це також певна форма інклюзивного навчання”, – розповідає директор.

Коли я виходжу зі школи, мене зупиняє вчителька молодших класів, яка працює тут вже 33 роки:

“Знаєте, колись я постійно дорогою до школи молилась та хвилювалась, що принесе сьогоднішній робочий день. Останні 17 років принаймні за це не боюсь і не молюсь”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото авторки

Матеріали за темою

Обговорення