Інклюзія — це можливість для дитини обрати власний освітній маршрут. Досвід Львова

Чи справді інклюзія означає, що спеціальні школи більше не потрібні? Чи може бути так, що різним дітям потрібні різні освітні маршрути?

Україна вже не перший рік шукає відповіді на ці питання. Ми говоримо про інклюзію та безбар’єрність, водночас дискутуючи про майбутнє спеціальних шкіл, навчально-реабілітаційних центрів і професійної освіти для молодих людей з особливими освітніми потребами.

Майже два роки на Львівщині працювали над ідеєю створення професійного ліцею для дітей з ООП. Одні бачили в ньому шанс здобути професію й стати самостійнішими. Інші застерігали: чи не краще розвивати інклюзивні групи у звичайних закладах?

Нещодавно представники Львівщини поїхали до Баварії. І там побачили систему, у якій спеціальна освіта та інклюзія не обов’язково протиставляються.

У цій статті розповідаємо:

• що саме українські освітяни побачили у Німеччині;
• чому цей досвід змусив по-новому поглянути на спеціальні заклади;
• якою може бути освіта, якщо думати не лише про школу, а й про майбутню професію та роботу (у розмові з директором Департаменту освіти і науки Львівської ОВА Олегом Паскою);
• чому без голосу батьків розмова про інклюзію не може бути повною.

Історія одного сумніву

Коли команда департаменту освіти і науки Львівської ОВА працювала над ідеєю професійного ліцею для дітей з ООП, думки розділилися. Чи справді спеціалізований заклад потрібен? Можливо, навпаки, майбутнє — за інклюзивним навчанням у звичайних закладах?

Сумніви виникали і через рішення, які приймалися раніше. У 2020 році на Львівщині вирішили зберегти мережу навчально-реабілітаційних центрів і спеціальних шкіл. Після початку повномасштабної війни саме ці заклади допомогли розміщувати та адаптувати дітей, евакуйованих з окупованих територій.

Відповідь на всі ці сумніви частково підказала поїздка до Вюрцбурга в межах проєкту “Партнерство у сфері професійно-технічної освіти в Україні”. У Баварії українські освітяни побачили спеціальні професійні заклади, які працюють поруч із інклюзивними форматами.

Саме цей досвід, на думку Олега Паски висловленої у дописі в фкйсбуці, переконав команду продовжувати роботу над створенням професійного ліцею на Львівщині.

То спеціальна освіта — це крок назад?

Слово “інклюзія” часто пов’язують із навчанням усіх дітей разом. Але чи всім вона однаково потрібна? Адже комусь достатньо підтримки асистента, психолога чи корекційного педагога для роботи у звичайному класі. Комусь потрібна невелика група, спеціальне обладнання або більше індивідуальної підтримки.

Інклюзія — це не обов’язково один маршрут. Це можливість обрати той освітній шлях, який відповідає потребам конкретної дитини.

“Не треба кидатися в крайнощі”

Про німецький прагматизм, реальні потреби випускників із ООП, небезпеку “освітньої моди” та спеціальні школи як форму профільної освіти розповідає Олег Паска, директор департаменту освіти і науки Львівської ОДА, кандидат наук з державного управління.

— Пане Олеже, що саме ви побачили в Німеччині, що підтвердило вашу думку про необхідність збереження та розвитку спеціальної й професійної освіти для дітей з ООП?

— Мені надзвичайно сподобався їхній прагматичний і дуже логічний підхід, базований на здоровому глузді. Нам розповіли про функціонування закладів професійної освіти для дітей з особливими потребами. Для нас це не новина — в Україні подібні заклади колись існували в системі соцзахисту, але згодом їх передали в департаменти освіти, і вони втратили свій соціальний характер.

Водночас ми вже кілька років думаємо над тим, що робити дітям з особливими потребами після закінчення школи чи спеціального закладу. На Львівщині в інклюзивних школах навчається близько 8 тисяч дітей, і ця цифра зростає. Ще 4 тисячі учнів перебувають у спеціальних закладах. Для більшості з них вступ до вишів є складним, а в заклади профтехосвіти потрапляють поодинокі десятки — туди, де вдалося відкрити спеціальні групи.

Ми зрозуміли: цей досвід треба повернути, але переосмислити його на сучасний лад. Навчати тих професій, які діти з ООП реально спроможні опанувати і які затребувані на ринку праці. Гарний приклад у нас уже є — це приватний заклад профтехосвіти “Центр Боско”, створений церквою. Область і місто Львів дали їм регіональне замовлення та бюджетну підтримку. Там, окрім якісного навчання, є потужна виховна складова — дітьми опікуються монахи та педагогічна команда. Ми прагнемо реалізувати подібну модель і в державному секторі.

У Німеччині мене дуже вразив соціальний магазин, де працюють дорослі люди з особливими потребами.

Вони самі розкладають товар, підтримують порядок, спілкуються з покупцями. Там навіть технічно вирішили проблему розрахунку: якщо людині складно порахувати гроші, це робить спеціальний автомат.

Але найважливіше інше. Люди приходять туди не лише купити товар, а й поспілкуватися з працівниками.

Тобто людина отримує не просто працює, заробляє гроші - вона стає частиною громади.

Для мене це і є дуже практичний вимір інклюзії: освіта має вести до професії, професія — до роботи, а робота — до самостійного життя.

— В Україні нерідко звучать заклики повністю відмовитися від спеціальних шкіл на користь інклюзивних класів. Де тут проходить межа здорового глузду?

— Потрібно виходити з інтересів дитини, а не з банальної “освітньої моди”. Наше суспільство іноді кидається з однієї крайності в іншу.

Якщо дитина має фізичні порушення, вона безумовно повинна навчатися у звичайній школі, разом із однолітками. Суспільство має вчитися бути інклюзивним. Але якщо дитина має складні ментальні чи поведінкові порушення, перебування у звичайному класі без відповідних фахівців може створювати проблеми і для її розвитку, і для навчання інших дітей.

Держава об’єктивно не може забезпечити кожну звичайну школу повним штатом тифлопедагогів, дефектологів та спеціальним обладнанням. У наших навчально-реабілітаційних центрах сконцентровано найкращих фахівців і унікальну базу.

Наприклад, у нашій 100-й школі для дітей із порушеннями зору є все: від друку шрифтом Брайля до лабораторій звуків і запахів, де дітей вчать орієнтуватися у просторі. Випускники цієї школи володіють іноземними мовами, вступають до університету Франка та Львівської політехніки на ІТ-спеціальності. У звичайній школі з одним асистентом дитина з тотальною втратою зору просто не отримала б такого розвитку. Марнотратство і нерозумність — нищити такі заклади.

— Як ви вважаєте, чи можна провести паралель між спеціальною освітою та профільним навчанням?

— Дивіться, зараз ми активно впроваджуємо профільну старшу школу. Ми створюємо окремі ліцеї, куди купуємо дороге обладнання для фізичних чи хімічних лабораторій, бо розуміємо: неможливо оснастити кожну школу однаково.

Спеціальна освіта — це те саме профільне навчання, тільки адаптоване під особливі потреби дітей. Це не крок назад, це забезпечення права на вибір. У дитини та її батьків має бути весь спектр можливостей: від інклюзивного класу в школі біля дому — до спеціалізованого закладу чи сімейного навчання.

— А чи готова Україна прийняти таку модель — не протиставляти інклюзивні та спеціалізовані заклади, а розвивати обидва напрямки?

У значної частини освітян таке розуміння вже є. Особливо у тих, хто безпосередньо працює з дітьми.

Але іноді нам заважає звужене розуміння самої реформи. Наче існує лише одна правильна модель, і не прийнято відкрито говорити про іншу.

Водночас я бачу, що в освіті дедалі більше починають слухати вчителів і батьків.

І це правильно. Бо реформа не повинна бути самоціллю. Вона має працювати на дитину.

А якщо ми бачимо, що певний підхід не працює для конкретної дитини, потрібно не чекати роками, а чесно це визнати й шукати інше рішення.

Хто насправді знає, яким має бути безбар’єрний простір?

Є ще одна новація, яку побачили освітяни під час поїздки до Баварії. У місті працює рада, яка представляє інтереси людей з інвалідністю. Її члени можуть впливати на рішення щодо доступності простору.

За словами Олега Паски, людина, відповідальна за безбар’єрність, брала участь у 233 будівельних заходах.

Тобто доступність не додають наприкінці, коли все вже побудовано.Її враховують під час ухвалення рішення.

І тут виникає просте питання:

Хто краще знає, наскільки зручний пандус, — той, хто його проєктує, чи людина, яка щодня ним користується?

А що про це думають батьки?

Щоб зрозуміти, чому універсального освітнього маршруту не існує, важливо почути батьків.

Віра Северенюк — мама двох дівчат із Запоріжжя. Її старша донька Маргарита навчається в інклюзивному класі. За словами мами, саме цей формат дав дівчинці поштовх до розвитку.

Тому, коли настав час обирати школу для молодшої доньки Таї, Віра теж хотіла для неї звичайну школу поруч із домом.

Це було особливо важливо для самої мами: у дитинстві вона навчалася у спеціалізованій школі-інтернаті №1 у Запоріжжі. Добиратися туди було непросто — батьки возили її трьома видами транспорту з двома пересадками.

Тож для своєї дитини вона хотіла іншого досвіду.

“Я мріяла, що моя дитина навчатиметься у звичайній школі. Я вже бачила на прикладі Маргарити, що інклюзивне навчання може дати дитині поштовх до розвитку”, — розповідає Віра.

Але досвід із Таєю виявився зовсім іншим.

Чому те, що працює для однієї дитини, може не спрацювати для іншої?

Таї запропонували навчатися в класі для дітей з особливими освітніми потребами. Спочатку мама погодилася, довірившись педагогам. Однак у класі були діти з дуже різними потребами, і навіть за невеликої кількості учнів учителеві було складно забезпечити кожному необхідну підтримку.

Для Таї ситуація була особливо непростою: дівчинка не розмовляє. Відповісти словами, що їй потрібно, пояснити, що сталося, або розповісти про проблему вона не могла.

Згодом родині запропонували індивідуальну форму навчання. Іноді Тая долучалася до спільних уроків.

Педагоги намагалися допомогти дівчинці — і результат був. Вона навчилася читати й писати, опанувала основи математики.

Але соціалізація, на яку сподівалася мама, не відбулася так, як їй хотілося. З віком спілкуватися з однолітками ставало дедалі складніше.

Тож Віра вирішила змінити освітній маршрут і звернулася до спеціалізованої школи, де працюють фахівці, які мають відповідний досвід і методики роботи з дітьми, що мають подібні потреби.

“У мене двоє дітей, і цей досвід показав мені, що інклюзія не може бути однаковою для всіх. Те, що допомогло Маргариті розвиватися в інклюзивному класі, не спрацювало для Таї. Тому я сьогодні вважаю спеціалізовану школу кроком вперед. Для моєї дитини це можливість отримати саме ту допомогу, якої вона потребує”.

То що має пропонувати держава?

Історія однієї дитини не доводить, що спеціальна школа краща за інклюзивну. Так само історія Маргарити не означає, що інклюзія є найкращим рішенням для кожної дитини.

Вона показує інше: діти різні. І потреби в них різні.

Тому завдання держави, можливо, не в тому, щоб усіх дітей привести до однієї моделі.Треба створити систему вибору, у якій працюють і якісні інклюзивні класи, і спеціалізовані заклади, і професійна освіта, і підтримка на шляху до працевлаштування.

Адже головне питання має звучати так: що потрібно саме цій дитині, щоб вона могла навчатися, розвиватися, спілкуватися і в майбутньому бути максимально самостійною?

Нагадаємо, медіа “Нова українська школа” раніше публікувало: “Де інклюзія, де ресурси? Чи можуть інклюзивно-ресурсні центри у сучасних реаліях повністю задовільняти очікування батьків”

Фото Олега Паски