Для чого МОН вимагає докази перебування в окупації від вступників з ТОТ

Вже протягом декількох років для абітурієнтів, які проживають в окупації, діє система спеціальних умов прийому на навчання до коледжів та університетів на підконтрольній уряду України території, пише юристка та аналітикиня ГО “Донбас СОС” Тайя Аврам спеціально для медіа НУШ.

У медіа та на ресурсах різних органів їх називають “спрощений вступ”, адже він передбачає можливість зарахування без паспортних документів та шкільного свідоцтва, за результатами іспитів у закладі освіти замість національного мультипредметного тесту (НМТ) та на бюджет у рамках квоти. До 2026 року вступникам було достатньо надати витяг про зареєстроване місце проживання в окупації, аби їх допустили до “спрощеного вступу”. На 12-й рік окупації цього стало замало, й Міністерство освіти і науки (МОН) України непублічно ввело додаткову вимогу – надати інші докази проживання в окупації на момент вступу.

На перший погляд, може здатися, що це цілком виправдана і зрозуміла вимога, проте за нею ховається декілька нюансів.

Ніхто не міг передбачити, що зʼявиться вимога надати докази проживання в окупації. По-перше, спеціальним наказом МОН України, яким прицільно врегульовано питання вступу з окупації і визначено перелік документів, які мають надати вступники, не зазначається необхідність надання додаткових доказів до витягу про зареєстроване місце проживання. По-друге, перед початком вступної кампанії заклади освіти проходили навчання на тему прийому вступників з окупації. Його було організовано БФ “Схід СОС” разом з МОН України, ініціативою Президента України BringKidsBack UA, ГО “Донбас СОС” та ГО “ЦГП “Альменда”. Участь взяли більше 800 освітян, але на жодному вебінарі не зазначалося про вимогу надання доказів.

З огляду на все це, наша організація вирішила розібратися, де корені цієї вимоги. Ми з’ясували, що це зовсім не ініціатива закладів освіти чи окремих представників приймальних комісій. Виявилося, що систему (ЄДЕБО), куди вносяться дані про вступників, цьогоріч держава налаштувала так, щоб вона не допускала до “спрощеного вступу” без підвантажених “доказів”. Саме тому про вимогу стало відомо лише під час вступної кампанії.

Ба більше, через неповноту роз’яснень від МОН України заклади освіти фактично опинилися перед необхідністю самостійно визначати валідність доказів. З’ясувалося, що фактично від вступників вимагалося надіслати скановані копії документів, виданих окупаційними органами після 01.10.2026 року, або створити цифрові матеріали: селфі з окупаційною атрибутикою та друкованими медіа, геолокації та ін.

Ідея відправляти фотографії окупаційних документів, селфі з ними чи чимось іншим очевидно недоопрацьована з точки зору безпеки вступників та їхніх сімей. Неодноразово було задокументовано практику окупаційних правоохоронних органів обшукувати ґаджети на предмет звʼязку з Україною. Проте якщо за підписку на український Telegram-канал людині ще можуть винести застереження, то селфі з газетою може бути інтерпретоване як передача інформації для коригування ударів Збройних Сил України. І тоді людина, незалежно від віку, зазнає переслідувань і репресій.

Тож наша організація разом з 9 іншими звернулася до Андрія Бутенка, міністра освіти і науки України, зі зверненням, аби міністерство переосмислило механіку збору доказів та не наражало наших дітей та молодь в окупації на небезпеку. Та нещодавно ми отримали відповідь, що така вимога не лише не створила додаткових ризиків, а й дозволила залучити більше вступників в окупації.

З відповіді МОН України:

З відповіді міністерства випливає, що не планується перегляд способу збору доказів для підтвердження проживання вступників в окупації. Крім того, аргументи міністерства є суперечливими як у контексті власної політики, так і логічного зв’язку.

МОН України говорить про спрощення вступу під час війни. Наприклад, можливість подання результатів НМТ за різні роки, можливість вступу за результатами тестування іноземних країн, скасування мотиваційного листа та ін. Проте введення додаткових вимог з доказами не лягає в рамку спрощення, адже це додатковий безпековий барʼєр.

Також вимога надання доказів і небажання перегляду механізму їхнього збору свідчать про власну непослідовність щодо безпеки дітей, які знаходяться в окупації, та їхнього доступу до української освіти. З одного боку, МОН розробляє та затверджує типову освітню програму для дітей, які перебувають в окупації. Вона враховує безпекові ризики: якщо дитину виявлять під час навчання в українській школі, сам зміст навчання не має створювати додаткових підстав для її переслідування. З іншого боку, та сама дитина має створити в своєму телефоні матеріали, які будуть розцінені як передача інформації для коригування ударів. Виходить так: ризики переслідування враховуються, коли дитина вчиться в школі, але ігноруються, коли вона хоче вступити до коледжу чи університету.

Окремо варто зупинитися на твердженні міністерства про те, що вимога надати докази перебування в окупації допомогла збільшити кількість вступників. По-перше, воно не витримує найпростішої перевірки причинно-наслідкового зв’язку. По-друге, для посилення свого твердження Міністерство навело статистичні дані щодо вступників за квотою-2, але показник квоти з року в рік нерозривно об’єднує 4 категорії вступників.

З відповіді МОН України:

Тобто, наведені Міністерством дані показують загальне число вступників, які проживають або виїхали з окупованої території або території ведення активних бойових дій та отримали бюджетне місце за квотою. Натомість для того, щоб оцінити саме кількість вступників, які знаходяться в окупації, необхідно аналізувати дані ЄДЕБО окремо за відповідними категоріями.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що питання вступу дітей з окупації до українських коледжів та університетів значно ширше за правила прийому документів. Йдеться про те, чи бачимо ми в цій молоді майбутніх громадян України і чи готові створювати для них шлях до цього майбутнього. Ми всі бачимо, що в умовах окупації освіта залишається одним із небагатьох інструментів, який дозволяє підтримувати зв’язок людини з Батьківщиною, а після виїзду стати точкою інтеграції в суспільство. Саме тому доступ до освіти не має сприйматися вузько як доступ до окремих коридорів, аудиторій чи бюджетних місць. Важливо, щоб Міністерство вибудовувало освіту та доступ до неї як частину реінтеграційної політики, як інструмент повернення з окупації та створення безпечного майбутнього.

Більше думок читайте в нашій рубриці “Погляд”

Фото - фейсбук-сторінка Тайї Аврам