5 років поспіль подавала заявку і мріяла про перемогу. Інтерв’ю з Тетяною Глебовою, переможницею в трьох номінаціях Global Teacher Prize Ukraine

Тетяна Глебова - вчителька української мови та літератури з Маріуполя, яка наразі працює в Запоріжжі. Вона стала переможницею одразу в трьох номінаціях премії Global Teacher Prize Ukraine, і у цьому інтерв’ю ділиться досвідом участі у премії для вчителів, роздумами про інклюзію, булінг, доброчесність та навчання дітей в умовах війни.

Пані Тетяно, яка з трьох ваших номінацій - “Інклюзивність”, “Вибір серцем” та “Вчитель доброчесності” - стала найбільш неочікуваною? А яка відчувається найбільш цінною?

- Думала я, скоріше, за номінацію щодо доброчесності, хоча і тут зовсім не була впевнена. У мене був попередній досвід участі у проєкті щодо доброчесності від “EdCamp” ще у Маріуполі, тепер я вже менеджерка Хабу у Запоріжжі, проводжу майстер-класи для охочих з різних областей. Також маю доволі солідний стаж роботи з дітьми з особливими освітніми потребами (ООП). Але разом з тим, усі номінації, якщо чесно, стали неочікуваними.

П’ять років поспіль, у житті “до”, я заповнювала анкету для участі. У 2021 році, напередодні повномасштабного вторгнення, навіть потрапила до десятки в номінації “Вчителі прифронтової зони”, але моя мрія була попасти у п’ятдесятку кращих. У 2022 і 2023 роках я не подавалася: було якось незручно “давити на жалість”, бо тоді трагедія Маріуполя була ще дуже свіжа, та й сил на це я у собі не відчувала. Але у 2024 році, коли я вже мала досвід роботи у двох школах, спробувала ще. Тоді думала “або вийде, або більше не буду”. І не вийшло: у список кращих я не потрапила, тому вирішила, що це просто не моє. Але після публічного номінування мене у соцмережах, яке зробив переможець цього конкурсу 2018 року Олександр Жук, я просто мала це зробити. Він написав, що моя історія повинна бути почута, бо я є тим прикладом, яка пережила те, що довелося пережити багатьом, але не зупинилася, не опускала руки. Можливо, казав він мені, ти комусь будеш мотиватором. І цей “помах чарівної палички” став вирішальним.

А найціннішою, хоча, точніше, найщемнішою номінацією стала саме “Вибір серцем”. Коли Наталя Мосійчук почала розповідати на сцені, як вона обирала переможницю: ходила дивитися пости 2022 року у Facebook, зачитала Молитву, яку знайшла на сторінці, я ще ні про що не здогадувалася. Бо у ті часи багато хто постив Молитви за воїнів, місто, людей. Потім пішла розмова про оголошення щодо пошуку колег, знайомих, дітей, і я щось запідозрила. А коли пані Наталя розповіла про два рюкзаки, з якими ми з сином вийшли пішки з Маріуполя, я зрозуміла, що це про мене. Поки вона говорила, дуже боліла ця моя незагоєна рана, яку я десь нібито відклала, сховала! Вже потім, коли я дивилася запис нагородження, бачила, що у цей час мене зблизька знімала камера, і мені було важко стримувати сльози.

А яким був ваш перший урок після нагородження?

- Діти разом з батьками для мене підготували сюрприз: зняли відео і зробили презентацію з привітаннями. Потім виставили це на сторінці школи у Facebook, це було приємно. Я навіть подивилася на них по-іншому: у мене дуже галасливий та шебутний шостий клас, де кожен хоче бути зіркою. А тут вони змогли самі об’єднатися, зробити щось разом, не посваритися!

Що б ви хотіли сказати тим педагогам, які, можливо, зараз відчувають розчарування у професії чи втому на тлі неймовірних викликів, зокрема й в освіті?

- Чи втомлююся я? Втомлююсь, звісно, бо дві школи одночасно — це велике навантаження. Чи просто мені далася втрата близьких, знайомих, рідного міста? Знаєте, перші роки багато разів, просто проїжджаючи у запорізькій маршрутці повз дорожнього знаку “Маріуполь — 220 км”, я плакала. Але саме робота не дала мені піти, як для себе це називаю, за апокаліптичним невідворотнім сценарієм. Мене надихає саме спілкування з людьми. Я вірю, що всесвіт посилає нам людей, які або допомагають нам, або потребують допомоги від нас. Наприклад, я потрапила на проєкт “Лінія Єдності” [соціокультурна та освітня ініціатива від організації EdCamp Ukraine у партнерстві з Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна — авт.]. І згодом усвідомила, як мені потрібно було туди попасти, щоб зрозуміти дітей! І саму себе, у першу чергу, зрозуміти. На цьому проєкті у мене народилася така асоціація, що ми усі — як вузлики, поєднані, навіть іноді не знаючи один одного. Ми з’єднуємося у цих маленьких моментах-крапочках, щоб допомогти один одному триматися. А ще — цінувати життя у кожній його миті. Ми, маріупольці, які вибралися з того пекла, тепер точно по-іншому дивимося на звичайні речі навкруги. Я і раніше насолоджувалася кожним днем, але сприймала це, як даність. Варто цінувати те, що відбувається з тобою прямо тут і зараз. Попри все, знаходити радість та щасливі моменти.

- Трохи повернемося до вчительських буднів. Раніше хорошого вчителя називали вчитель-новатор. Бо у великій масі своєї вчительство доволі консервативне та традиційне середовище, а той, хто намагається шукати власні шляхи поміж класики, був помітним. А яким вчителем ви себе відчуваєте? У чому ваш особистий шлях?

- Я не можу сказати, що постійно відкриваю щось принципово нове. Ні, мабуть, я просто вчитель-практик, який із задоволенням ділиться саме живим, прикладним наочним досвідом, який вдалося отримати.

Ще я вчителька, яка сама любить навчатися. Усі досягнення, категорії, звання не мають ставати причиною зупинки у професійному розвитку. Бо вчителю життєво потрібно продовжувати зростати. Зараз стрімко розвиваються технології, діти вже бачать цей світ під іншим кутом, вони міркують, діють — по-своєму. Просто стояти на своєму постаменті досягнень — це втратити право навчати.

Мій шлях навряд чи унікальний. Для мене це один з найважливіших принципів: бути на своєму місці. Так, я викладаю одночасно в двох школах, одна з яких у Запоріжжі, яке постійно потерпає від обстрілів, інша - дистанційна, маріупольська. Таких педагогів чимало, але те, що ми переживаємо тут разом з учнями, ймовірно, буде складніше відчути тим, хто викладає, до прикладу, з-за кордону. Маю особливий досвід — педагогічний патронаж дітей, які залишилися в окупації і самі обрали продовжувати українську освіту. Це теж цінно — для розуміння того, що відбувається з дітьми, і чого вони, у першу чергу, потребують. Саме діти мене навчили справжньої емпатії. Колись, ще у 2022-му році мені дівчинка сказала: “Ви знаєте, багато вчителів слухають, але не чують”. Від дітей таке чути — найкраща нагорода.

А який вчитель літератури зараз потрібен дітям, які знаходяться в геть різних умовах — хтось в сховищі, хтось — зачинивши двері, щоб не чули, в окупації?

- Перше, від чого варто відштовхуватися, це думка дітей. Зараз, чесно скажу, за рідким виключенням, вони читають мало. Тому я можу запропонувати їм почитати у класі, обговорити, навіть подивитися фільм або послухати аудіокнигу. Треба відчувати — до чого вони сьогодні готові, в якому стані, на які дії мають ресурс? Тому, мабуть, в учителі літератури найголовніше — вміння відчувати дитину і не нав’язувати стандартні навантаження. Ми зі старшими класами часто обговорюємо те, що вони прочитали поза програмою. Бо читання може стати не примусом, а захопленням. Це теж про важливий діалог та бажання чути дитину.

Ви багато років працювали в спеціалізованій школі для дітей з ООП. Зараз ставка на інклюзію, яка має переважити відокремленість. Яка ваша думка щодо цього?

- Попри те, що я багато років працювала саме у спецшколі, думаю, що цей формат відокремлення масово повертати не варто. Дитині, яка може та хоче навчатися разом з іншими дітьми у звичайній школі поруч з домом, держава має надати таку можливість. І тут вже майстерність учителя — підібрати ті способи, які будуть корисні конкретній дитині.

Але, знов-таки, виходячи з власного досвіду, розумію, що для дітей, які мають складні чи чисельні нозології, для успішного навчання та помітного прогресу потрібно постійна взаємодія декількох фахівців: психоневролога, дефектолога, логопеда. Не по сумісництву раз на тиждень, а постійно. Коли я працювала в спеціалізованій школі, бачила, як займалися з класом колеги-дефектологи, які розбиралися у діагнозах, підбирали “ключики”, навчали педагогів певним методам. Але станом на зараз спеціалістами складно забезпечити кожний заклад освіти, де створюється інклюзія. Ми говоримо навіть про дефіцит асистентів вчителів, дуже складну ситуацію з пошуком помічників дитини. Можливо, є сенс створення спеціальних класів в загальноосвітніх школах, певних варіантів змішаного навчання, які б дозволяли одночасно соціалізувати дитину у колективі, але для опанування основних, більш складних, предметів пропонувати індивідуальний шлях. І однозначно - збільшити кількість різноманітних осередків для позашкільного спілкування та неформального навчання з повною доступністю для дітей з ООП.

Питання булінгу у школі стоїть гостро й не тільки в Україні. Чи стикалися ви з цим у власній практиці? А по відношенню до себе?

- Я не можу сказати, що це для мене якась помітна проблема: просто тримаю в голові, що це може трапитися взагалі. У моєму вчительському житті до переїзду з Маріуполя не було якихось серйозних приводів боротися з булінгом: чи то підбір дітей такий був, чи то просто щастило. Але тут, з моїми шестикласниками, дещо згадую. Частина дітей створила собі закриту групу у телеграмі, де виставляли фото один одного, додаючи якісь коментарі. Меми, якщо коротко, створювали один на одного. Не думаю, що це пряме проявлення булінгу, бо вони сміялися там один над одним, а не над кимось одним. Але довелося провести бесіду про те, що смішно — це коли смішно всім, а не коли комусь образливо.

Часто повторюю дітям, що інколи варто поставити себе на місце іншого, щоб відчути, які емоції викличуть ті чи інші дії. Ми взагалі багато говоримо про емоції, бо у дитячому середовищі саме приховування або не розуміння власних емоцій стоїть за випадками цькування чи переслідування. Говоримо, що нормально відчувати усі емоції, але можна навчитися їх проявляти так, щоб не шкодити собі та іншим.

По відношенню до себе таких проявів не згадую. Хіба що деякі батьки інколи висловлюють незадоволення тим, що я не така сувора, як вони б хотіли. Але це навряд чи булінг, скоріше, дискусія про методи виховання. Доводиться пояснювати, що я не прихильниця тримання уваги та дисципліни дітей на емоції страху, я за те, щоб розвивати відповідальність та самостійність.

Ви багато уваги приділяється питанню доброчесності. І одна з номінацій - саме за це. Чому для вас це важливо — просувати такі цінності на рівні школи?

- Моє знайомство з цим питанням розпочалося з проєктів про доброчесність, до яких я потрапила, вже працюючи заступницею директора Маріупольської школи № 29. Мене дуже зацікавили принципи педагогіки партнерства, практики доброчесності. Залученість не тільки вчителів, адміністрації, але й представників батьківства та учнівства.

У нас була сучасна школа. Учнівське самоврядування працювало по-справжньому. Наприклад, коли ми виграли проєкт з встановлення нового обладнання до харчоблоку, делегація від учнівства запропонувала зробити у їдальні для старших класів не звичайні столи та стільчики, а щось типу “барних стійок” з високими стільцями, бо так буде зручніше і сучасно. Вони хотіли проявлятися, а ми - прислухатися до дітей і чути їх. Тому у школі й рок-група була своя, і гімн вони грали на своїх інструментах під час урочистостей. І мені було цікаво там розгорнути проєкт про доброчесність.

Це був дуже корисний досвід. Ми робили конкурс відеороликів “Що для для мене доброчесність”, діти брали інтерв’ю один в одного, відкрили ляльковий театр: старшокласники ходили до учнів молодшої школи з маленькими сценками на тему доброчесності. Діти були готові працювати з громадою, придумали таблички з доброчесними порадами, які планували розвісити в магазинах, аптеках, думали, знаєте, штампами на асфальті, робити позначки. Вони фонтанували ідеями, але, на жаль, сталася пандемія.

Вже тут, у Запоріжжі, я повернулася до цієї теми. Ми не обмежували її проблемою плагіату чи списування, а взялися розглядати широко. Гра “Мафія” пройшла на ура: діти будували гіпотези, розігрували ситуації, дивувалися і робили висновки. Говорили, як у повсякденному житті уникати корупційних дій, як з ними боротися, а головне — формували ставлення до недоброчесних дій як до незаконних, небажаних і таких, які не є нормою. Робити це ще у школі — дуже важливо.

Ви зараз навчаєте дітей, які перебувають в інших країнах, в окупації, ходять в школу, яка знаходиться під землею, чи виходять на навчання тільки в онлайн форматі, бо живуть в іншому місті України. Це — різні обставини і різний ризик освітніх втрат. Які принципи ви застосовуєте до дітей різних категорій?

- Звісно, це геть різні стратегії роботи. Дітки, що виходять на заняття з-за кордону чи з окупації, роблять це у другу зміну, бо вранці вчаться у школах за місцем проживання. І це подвійне навантаження, на яке обов’язково треба зважати. А у випадку з окупованими територіями — ще й на безпеку дитини. Тому тут наше головне правило — підтримувати зв’язок. І навіть якщо у дитини сьогодні вистачає сил тільки слухати, не включаючись у дискусію, або вона з міркувань безпеки не може вмикати мікрофон і говорити, - не страшно. У цих випадках часто надважливо просто присутність, можливість бути поруч. Ми маємо досвід роботи з дітьми в окупації ще з 2014 року, тому на спеціальній платформі на місяць вперед додаються матеріали, де дитина у зручний час може подивитися відео уроки, знайти покликання на презентації, виконати певні завдання та види робіт, які потрібні для оцінювання. Важливо, щоб учень відчував стабільність і підтримку, розуміння школою та вчителями життєвої ситуації, в який дитина опинилася.

З тими, хто вчиться у змішаному або дистанційному форматі, теж немає універсальних чи сталих принципів, окрім, хіба що, все того ж бажання чути дітей. Методи навчання будуть завжди інтерактивними та цікавими, але завжди - різними, виходячи з ситуації, стану дітей, періодичності повітряних тривог врешті решт. Способи подачі та навантаження можуть змінюватися від уроку до уроку або навіть з різними класами однієї паралелі. Але буває по-різному, ми живемо у війні, тож, ідеального руху на нашому шляху бути не може.

Як думаєте, школярів якої з цих категорій Україна має найбільший ризик втратити?

- Як це не сумно, але втратити ми можемо дітей з будь-якої категорії. Суб’єктивно, на це можуть впливати різні фактори: бажання чи переконання батьків, які до певного часу вирішують, чи вивозити дитину в іншу країну, чи залишатися, до прикладу, в окупації. Але й бажання і переконання дітей, в яких зокрема нам, вчителям, вдалося (не вдалося) закласти та зберегти певні цінності. Є багато прикладів, коли діти, дочекавшись повноліття, повертаються в Украну — і з окупації, і з інших країн. Це залежатиме від того, наскільки довго триватиме війна, окупація, наскільки серйозними будуть загальні економічні та інфраструктурні втрати України.

А ще багато у цьому питання залежатиме від державної стратегії підтримки. Бо, це складно заперечувати, зараз навіть підтримки переселенців недостатньо, бо непоодинокі випадки, коли люди, в яких збереглося житло, просто повертаються в окупацію.

Можна ще про Маріуполь? Чи помітили ви зміну ставлення до всього українського зокрема й мови з літературою на Донеччині з 2014 року? Які процеси ви спостерігали серед учнівства?

- Звісно, потужні суспільні зміни відбивалися й на освітньому процесі. Багато йшло від родин: хтось підтримував ідею повністю україномовної освіти, хтось вважав це обмеженням. Пам’ятаю, у 2018 році у Маріуполі ще залишалися класи, де за бажанням батьків вивчали російську — факультативно. Але потім вже й цього не було. Бо й у самому Маріуполі змінювалися настрої, бачення того, що відбувається: місто модернізувалося, ставало по-справжньому людиноорієнтованим, а країна чітко планувала рух до Європейського Союзу.

Я помітила, що діти більше стали поважати національні свята. У День вишиванки не просто одягнути сорочку, а поцікавитися традиціями в родині, поділитися, хто де купував або на яке свято подарували. У багатьох дітей батьки брали участь в АТО і ООС, і вони розповідали про це друзям. У школах з’являлися куточки та музеї, присвячені визвольній війні. Це було не у вигляді пропаганди, а щиро — через історії про знайомих, рідних росла зацікавленість в історії України загалом, як історії своєї Батьківщини, свого коріння. Молодше покоління дітей взагалі сприймало це як норму — вони іншого й не пам’ятають.

Як думаєте, як швидко можна буде нівелювати наслідки окупації саме в цій царині? Бо у нас є приклад міст, де діти ніколи й не вчилися в українських школах…

- Не знаю, чесно. Думаю, це залежатиме від конкретної родини, конкретної дитини. Можливо, найбільші прихильники Росії у разі деокупації вивезуть дітей. А з іншими ми маємо працювати обережно та вдумливо. Я зі сцени говорила про хлопця, який в мене на педагогічному патронажі. Він потім сказав — я зрозумів, що це про мене. Підліток, перебуваючи вже кілька років в окупації і під пресом пропаганди, розуміє, хто саме завадив його щасливому дитинству. Коли ми спілкуємося сам-на сам, він каже про це - “якби не було якогось народу”…

Але не усі, звісно, думають так. Тож, буде багато роботи у вчителів і психологів. Можливо, будуть ті, хто захочуть чути, розбиратися, аналізувати. І ті, кого зможемо почути ми.

Нагадаємо, що медіа НУШ писало, що Global Teacher Prize Ukraine 2026 оголосила ТОП-50 найкращих учителів України

Фото з соцмереж Тетяни Глебової