Як дистанційно навчати дітей, які не мають гаджетів або інтернету

Дистанційне навчання навесні минулого року виявилося випробуванням і для дітей, і для їхніх батьків, і для вчителів, і для системи освіти загалом. Порівнюючи результати минулого шкільного року із зарубіжними прикладами, можна зробити висновок, що Україна впоралася таки непогано. Проте лишилися й питання, на які досі немає відповідей. Одне з них – забезпечення навчання дітей, які не мають сучасних гаджетів або можливості своєчасно виходити в інтернет.

“Нова українська школа” зібрала варіанти, як можна подолати цю ситуацію.

НАСКІЛЬКИ УКРАЇНА ЗАБЕЗПЕЧЕНА ІНТЕРНЕТОМ

Згідно з дослідженням VoxUkraine, більше 15% українських сімей із неповнолітніми дітьми у 2018 році не мали жодних сучасних гаджетів, причому близько третини з них не мали підключення до інтернету. Опитування батьків Службою освітнього омбудсмена вже цьогоріч показало, що нині ситуація майже така сама: 12% опитаних сімей не мають достатньої кількості комп’ютерного обладнання для забезпечення онлайн-навчання.

За даними Міністерства цифрової трансформації, на початок осені 2020 року 17 тис. населених пунктів не мали доступу до швидкісного інтернету. Найгірша ситуація – у селах Чернігівської області (70% населення тут не мають швидкісного інтернету). Житомирська, Хмельницька, Миколаївська, Харківська та Вінницька області також пасуть задніх. Це означає, що орієнтовно 5,75 млн українців не мають якісного інтернету або не можуть його собі дозволити.

Відповідно до того ж дослідження Мінцифри, навіть 39% шкіл (понад 6 тис.) не мають доступу до інтернету.

Приріст кількості населених пунктів, підключених до мережі, з кожним роком уповільнюється, і провайдери коментують ситуацію як “комерційно невигідний” для них проєкт. Тобто без державної програми підтримки суттєвий цифровий розрив міських та селищних регіонів країни, ймовірно, буде зберігатися.

Таку програму зараз розробляє Міністерство цифрової трансформації, бюджет на неї складає приблизно 5,5 млрд грн. Проте цього і в попередні кілька років Мінцифра загалом отримувало в рази менші бюджети, тож сподівання на достатню субвенцію поки примарні. Ба більше, провайдери акцентують – цих грошей може вистачити лише на покриття потреб державних та громадських установ, але не приватних господарств.

ЯК УЧИТЕЛІ НАВЧАЮТЬ ДИСТАНЦІЙНО УЧНІВ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ КОМП’ЮТЕРІВ ЧИ ІНТЕРНЕТУ

З початком карантину та запровадженням дистанційного навчання силами державних установ, громадських організацій та окремих ентузіастів запущені деякі освітні платформи. Але здебільшого вчителі змушені були обирати найбільш придатні програми з урахуванням особливостей своїх учнів, зокрема й із малозабезпечених родин.

І хоча Міністерство освіти і науки оперативно запустило телеуроки й розміщувало їхні записи на своєму YouTube-каналі, цього виявилося замало для забезпечення безперебійного навчання. Учителі й батьки жалілися, що часом теми телеуроків не збігалися з тим, що мали вивчати діти. До того ж були проблеми з контролем успішності учнів.

Нещодавно МОН запустило новий проєкт – Всеукраїнську школу онлайн. Він може полегшити вчителям створення навчальних матеріалів і пояснення тем, проте не розв’язує проблему браку інтернету та гаджетів – контент доступний тільки на сайті й не транслюється альтернативними способами.

“Якщо ви думаєте, що брак гаджетів або доступу в інтернет – проблема виключно сільських регіонів, то це помилка, – каже вчителька англійської однієї зі столичних шкіл Ірина Карая. – В одному з моїх класів, наприклад, таких більше половини. Діти не мають змоги навчатися дистанційно в повному розумінні цього слова. А особливість мого предмету в тому, що його майже неможливо вчити самотужки – потрібно чути вимову, особливості використання наголосів та слів.

Тож я змушена ввечері обдзвонювати своїх учнів телефоном і кожному окремо пояснювати тему. А вже потім відправляти завдання на вайбер. Але уявіть собі, наскільки це збільшує навантаження на вчителя – 10–15 фактично індивідуальних уроків на день”.

Брак гаджетів в учнів є не тільки в селах, а й у містах. Фото: автор – DmitryPoch, Depositphotos

Ось, як вона організовує дистанційну роботу з учням без гаджетів / інтернету:

“Є різні учнівські сім’ї (групи) на основі соціального статусу: рівень доходів сім’ї, двоє чи один з батьків займається вихованням, кількість дітей і т.д. Тому завжди будуть різні канали передавання інформації між учителем та учнем. Індивідуальний канал комунікації, який неможливо уніфікувати.

Візьмемо, наприклад, стандартний клас на 30 учнів. 10 дітей відвідали онлайн-урок – 45 хвилин, 5 учнів мали можливість, але батьки, які працюють поруч, або брак приватної території, свого планшета / смартфона завдали їм перешкоди скористатися цією можливістю.

У результаті вони переглянули матеріал, який учитель виклав на учнівську платформу, самостійно. Але в них могли з’явитися запитання, які вони з’совують з учителем індивідуально (Viber, відео чи аудіо, Zoom, Skype, телефонні розмови). На кожного учня вчитель витратить приблизно 25 хвилин. Якщо ж питання не вирішують з учителем (бо це додатковий час поза шкільним навантаженням), то це додаткове навантаження на батьків. 

Хтось як розв’язання проблеми може запропонувати визначати певний час для індивідуальних консультацій для всіх учнів разом. Так це не працює, бо діти, знову-таки, залежать від різних сімейних обставин. Вони будуть виходити на зв’язок, коли зручно їм та їхнім сім’ям. І якщо вчитель намагається їх не вилучати з навчання, а, навпаки – долучати, то він / вона буде відповідати на ці запити-дзвінки в зручний для кожного учня час. Отже, 5 учнів на 25 хвилин – отримуємо додатково 125 хвилин на день на один клас. 

Далі цікавіше: залишаються ще 15 учнів. Без смартфонів-планшетів узагалі, у селі в бабусі. Намагається з ними вийти на зв’язок (через батьків) уже класний керівник. Робить скріни завдань із платформ, дублює інформацію для кожного учня у Viber, а потім… 5 учнів із 15-ти виходять на зв’язок з учителем-предметником у зручний для учня (сім’ї) час (зазвичай це телефонні розмови, якщо в селі є мобільний зв’язок). 

Нагадаю, у класі 30 учнів. Усіма попередніми діями ми охопили 10+5+5, а ще 10 вийдуть на зв’язок тільки по закінченні карантину. І це не в змозі змінити жоден учитель, бо є безліч об’єктивних та суб’єктивних причини для кожної сім‘ї.

Порахуймо тепер, скільки часу вчителі витрачають тільки на те, щоб охопити всі канали комунікації, щоби залучити всіх учнів. А за онлайн-уроками стоять ще й підготовка матеріалу для завантаження на учнівські платформу (вчителі вже працюють як методисти для онлайн-платформ), коригування планів, звітів і вишенька на торті – перевірка учнівських робіт.

Отже, замість 45 хвилин плюс перевірка зошитів, вчитель починає працювати 24/7. Як це витримали класні керівники, які мали виконувати функцію ще й психологів для батьків, я взагалі не уявляю”.

Тож попри щоденні вдосконалення системи онлайн-освіти та значну кількість цифрового інструментарію, у випадках із сім’ями, де діти не мають доступу до гаджетів чи інтернету, вчителі часто віддають перевагу телефону або вайберу, щоби дати завдання чи отримати усні відповіді учнів. У разі письмових робіт, особливо в сільських регіонах, батьки приносять зошити дітей або заповнені роздруківки на перевірку. Після перевірки зошити так само забирають додому.

Фото: автор – logoff, Depositphotos

ЩО МОЖЕ ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ

У дистанційному форматі, коли вчитель зобов’язаний охопити увагою всіх учнів, кількість потрібних для цього зусиль значно зростає. Як зростає й тиск із боку шкільних адміністрацій, управлінь освіти й батьків. Тож школа часто змушена надавати не зовсім правдиві статистичні дані щодо успішності своїх учнів.

Чим же можна зарадити та як мотивувати вчителя та учня до реальної дистанційної роботи (“Нова українська школа” провела мініопитування серед учителів, а також проаналізувала наявні приклади)?

• Офіційна доплата вчителям за “додаткові заняття” з учнями, які не мають доступу до інтернету та сучасних гаджетів.
• Використання наочного друкованого матеріалу (робочих зошитів), окрім підручників, для самостійного навчання з подальшою перевіркою вчителем.
• Державна програма забезпечення гаджетами дітей із сімей у складних життєвих обтавинах.
• Привернення до проблеми уваги благодійних фондів, спонсорів та меценатів. Наразі за даними Українського форуму благодійників та Асоціації благодійників України, централізованих благодійних програм, спрямованих на підтримку дітей, що не мають можливості цифрового навчання, немає. Тобто зараз це лише поодинокі адресні допомоги дітям.
• Більш активний обмін досвідом між учителями. Нині кожен учитель, який має серед своїх учнів представників незахищених верств, змушений “винаходити велосипед”, тоді як сукупний досвід завжди ширший за індивідуальний. Неофіційна платформа спілкування між учителями могла би послугувати такому завданню.
• Навчання вчителів – користування сучасними гаджетами, програмами та платформами, аби підвищити їхній рівень підготовки до форсмажорних обставин та дистанційного навчання й полегшити доступ до розробок їхніх колег в усьому світі.
• Цікавим форматом може стати досвід Індії, про який ми вже писали. Рух Village Learning Circles об’єднує учнів, які дають уроки молодшим дітям у групах по 5–15 учнів у будь-яких зручних умовах і приміщеннях. Діти при цьому чітко дотримуються карантинних обмежень. Але тут постає питання надання подібному руху офіційного статусу.
• Самоорганізація учнів та допомога тим, хто не мають технічного забезпечення для продовження освіти дистанційно. Проте поштовх до цього можуть (і повинні) надавати дітям вчителі і батьки.
• В Україні та за кордоном уже є приклади подолання проблеми навчання учнів, що не мають гаджетів або доступу до інтернету. Наприклад, у школі Балабино (Запорізька область) під час першої хвилі карантину сім’ям, які мали вдома тільки один гаджет, пропонували укласти зі школою договір, за яким вони могли взяти шкільний ноутбук чи планшет додому, щоби дитина мала змогу навчатися дистанційно.
• А от в Латинській Америці, де доступ до швидкісного інтернету мають менше половини сімей, акцент зроблено на навчанні за допомогою смартфонів, теле- та радіотрансляцій і друкування додаткових посібників та робочих зошитів. Комунікація вчителя з учнем відбувається переважно за допомогою безплатних програм – WatsApp, Facebook та Instagram.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – gpointstudio, Depositphotos