Інклюзивні труднощі: три історії про особливості включення

Як це – відчувати свою інакшість у школі чи університеті? Як тоді виглядає твоє середовище: вчителі й учні? Як воно поводиться? Чи можна зробити так, щоб усім було комфортно? І як, урешті, досягти цього?

На конференції “Інклюзія для всіх: освітня політика та практики, від народження до зрілого віку” троє молодих людей розповіли про досвід життя “з певною ознакою”.

Людмила Фурсова, працює в секретаріаті уповноваженого з прав людини

У 19 років, після інтернату для незрячих, такої собі теплиці, я вступила до звичайного університету. Потрапила у світ. І він був зовсім не таким, яким я його уявляла. В інтернаті все за тебе вирішили, створили умови – живи і вчись. А в дорослому віці маєш сама вирішувати свої проблеми, сама комунікувати з безліччю людей.

Мені неприємно, коли говорять, що світ жорстокий і не треба дітей (з інвалідністю, – прим. авт.) відправляти в звичайні школи. Ніби вони там не пристосуються. Це правда, що буде складно. Але будь-яка людина все одно потрапить у суспільство.

Тому чим швидше вона це зробить – тим швидше знайде своє місце.

Я часто чую, що для незрячих дітей інклюзія неможлива. Але ми не повинні говорити про те, кого включаємо і куди. Будь-яка людина має право отримати освіту там, де вона бажає.

На першому курсі в мене були думки кинути університет. Особливо важко було вивчати старослов’янську. Викладач майже все писав на дошці. Добре, що в мене були хороші одногрупники.

Я мала труднощі з навчанням через те, що викладачі не знали, як мені допомогти. І я не знала, як до них звернутися з тим, що маю таку проблему, звернутися до однокурсників за допомогою. Зараз я одразу пишу заяву про забезпечення мені розумного пристосування і хай тільки спробують відмовити! Тоді було набагато складніше…

Одна неприємна ситуація сталася на четвертому курсі. Для конспектування я використовую шрифт Брайля (під час писання чути стукіт, ‒ прим. авт.).  І ось одного разу я конспектую, а викладач зупиняє лекцію і каже: “Знаєте, коли ви пишете – у мене серце кров’ю обливається”. Мене це шокувало. Кажу: “Але якщо я не буду конспектувати, то не складу іспит…” – “Добре, пишіть”, – відповів. Щоправда, наступного дня він підійшов і вибачився.

Фото: автор natalt, Depositphotos

Деякі викладачі не давали часу на підготовку до іспиту. А бувало, що сиділа всі три години письмового іспиту і чекала, щоб скласти усно. Кожного разу виникали якісь проблеми, і я себе почувала іншою. Мусила підходити і запитувати: “Яким чином ви будете в мене приймати іспит?”. Це вкрай неприємно. Зараз я розумію, що проблема у відсутності системи і підходів. А на той момент вважала, що проблема в мені і моєму зорі. Що я створюю для людей додаткові проблеми, щось постійно для себе вимагаю.

Зараз ми переходимо до нового розуміння інвалідності: коли питання не в людині, а в тому, що непристосоване суспільство.

Є стандарт, в який я не вписуюся. Тому під мене треба знайти певний підхід, щоб я могла реалізувати свої права. Стандарт має бути дуже гнучким. Крім того, для мене важлива підтримка. І важливо, щоб інформація була в доступній для мене формі.

Едгар Баджо, асистент вчителя

Мене завжди садили на останню парту в школі. Бо я був темненький, не такий як всі. Може, не так одягнений. Вчителі не надто зі мною говорили. Зробив завдання – і добре. Я не хотів мамі розказувати, бо якщо вона приходила, то сварилася, а мені потім було соромно. Діти зі мною не хотіли спілкуватися. Бо роми ‒ це роми. Був у класі один вірменин. От з ним ми дуже добре дружили. Але суть у тому – що ми всі однакові.

Фото: автор – nevenova, Depositphotos

Діти, з якими я вчився, ‒ зараз без роботи й нікуди не вступили. А я працюю в українській школі з освіченими вчителями і вчусь на юридичному.

Найперше все залежить від себе. Усі мої друзі роми вчаться. У нас так: я сьогодні тут виступаю, мене побачать і подумають: “Якщо він може, то чому я не можу?”. Декому це допомагає.

Дмитро Калинін, студент КНУ

Мені 18 років і я вивчаю право. Моя ознака в тому, що я гомосексуал. Навчання в школі – було одним з найскладніших періодів у моєму житті.

Від інших я не відрізнявся нічим. Але через неможливість комусь відкритися, через відсутність інформації, відсутність сексуальної освіти в мене з’явилося багато психологічних проблем, тиск яких я відчуваю й досі. У мене був внутрішній конфлікт. Приблизно після п’ятого класу я замкнувся в собі, а успішність знизилася настільки, що мені погрожували виключенням зі школи.

Я потребував людей, які б розуміли й знали, про що йдеться, знали про існування ЛГБТ. У свій час я таких людей не знайшов, і вся інформація обмежувалася інтернетом. Я не мав прикладів в оточенні (мої батьки при мені це засуджували), а в школі мене обзивали зрозуміло як. Відсутність табу на цю тему, можливість з кимось про це поговорити дуже допомогли б тоді.

Зараз я працюю в організації, яка проводить тематичні тренінги. Найперше потрібно працювати з психологами, а вони вже поширять свої знання на колектив. Ми маємо такий досвід роботи: розповідаємо, що гомосексуальність це банально ‒ не хвороба. І після цього вони у своїх школах проводять тренінги для вчителів. Здебільшого, люди не ставляться негативно, вони просто не знають.

Ми багато говоримо про право на освіту як про право на доступ до неї, коли йдеться про людей з інвалідністю.

Але ми не говоримо про інклюзію як цінність, як толерантність, а це, на мою думку, – найголовніше. Бо саме ставлення породжує дії. Якщо немає ставлення і розуміння ‒ жоден наказ і пандуси не допоможуть. Потрібно, щоб люди усвідомлювали, що всі різні, але всі рівні.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор ‒ billiondigital, Depositphotos