Проукраїнські мітинги, підвали-катівні, фільтрація та відновлення навчання для 3 500 учнів – історія одного директора

27 років Віктор працює педагогом. З яких 12 – на посаді директора школи. Через відмову співпрацювати з російськими окупантами чоловік 40 днів пробув у катівні. В умовах вторгнення Віктор турбувався не лише про безпеку родини, але і про безпеку своїх учнів та вчителів.

Разом з іншими освітянами, які пережили окупацію, Віктор розповів свою історію під час форуму “Сьогодні заради майбутнього: освіта у воєнний та післявоєнний час”, який організував центр інноваційної освіти “Про.Світ”.

Спеціально для “Нової української школи” в центрі підготували цикл “Історій із деокупації”, який увійде до розділу “Вчительський щоденник війни”. Попередню історію нам розповіла керівниця управління освіти, культури, молоді та спорту Дергачівської міської ради, що на Харківщині, Вікторія Балюк.

У новій розповіді читайте:

• як освітяни та мешканці громади влаштовували проукраїнські мітинги під час окупації;
• чому окупанти відправляли освітян-колаборантів на “переатестацію” в Крим;
• як російські військові вивозили з українських шкіл техніку та влаштовували катівні всім “неугодним”;
• що допомогло освітянам громади повернути в навчання 3 500 учнів.

Далі – пряма мова Віктора [ред. – прізвище директора та назву громади не розголошуємо з питань безпеки].

“У СУСІДНЬОМУ МІСТІ ВЖЕ МАЙОРІВ НЕНАВИСНИЙ НАМ РОСІЙСЬКИЙ ТРИКОЛОР. МИ – В ОКУПАЦІЇ”

Громада, де я мешкав, опинилася в окупації в перший же день, 24 лютого 2022 року. До війни населення міста становило 40 тисяч мешканців. Останні дні зими 2022 року ми жили в тривозі. Загрозу, яка була на кордонах нашої держави, обговорювали й в школі, і на роботі, і вдома. У цей день, 24 лютого, у нас якраз закінчувався карантин і ми мали вийти на очне навчання. Але, як і вся країна, ми прокинулися о 4:30 ранку від гучних вибухів – поруч місто, де розташована військова частина, яку дуже обстрілювали.

Спершу був шок, нерозуміння ситуації, але потім прийшло усвідомлення, що треба подбати про родину, як свою, так і про іншу, велику – дітей, вчителів. Під час телефонної розмови з керівницею управління ми ухвалили рішення, що залишаємося вдома і працюємо дистанційно. Ніхто не знав, що буде далі, ми проводили уроки згідно з розкладом і вирішили чекати понеділка, аби зрозуміти, що робити далі.

На світанку, десь о 7:00, з міста масово почали виїжджати люди, на заправках утворилися величезні черги.

А о 10:00 в сусідньому місті вже майорів ненависний нам російський триколор. Ми – в окупації.

У той само час на правому березі річки наші ЗСУ влаштували бій окупантам, які переважали нас величезною кількістю техніки та живої сили. Наших захисників було небагато, але вони декілька тижнів не давали ворогу пройти далі.

ПРОУКРАЇНСЬКІ МІТИНГИ, ВІДМОВА СПІВПРАЦЮВАТИ ТА ПОСИЛЕННЯ ОКУПАЦІЇ

Далі полетіли “Гради”, гелікоптери. Та поки був більш-менш нормальний інтернет, ми продовжували вчитися онлайн. Допомагали електронні щоденники, електронні журнали, дистанційні платформи.

Окупанти обходили місто стороною: на околицях їздили техніка, танки, вантажівки, гармати та БТР, але в самому місті їх практично не було. У такій “невагомості” ми жили майже місяць. Спочатку не стало медикаментів, потім почалися проблеми з продуктами.

Освітяни, крім уроків, займалися волонтерством – самі пекли хліб, готували гарячу їжу, роздавали людям, зокрема літнім, овочі та фрукти, які привозили в місто небайдужі фермери.

У місті на центральній площі ми щосуботи проводили мітинги з прапорами та плакатами.

1 квітня 2022 року прийшла нова окупаційна влада. Вони “поставили” свого мера і взялися за захоплення установ. Спершу почали розганяти наші мітинги. Одного разу навіть із застосуванням зброї – декілька громадян отримали поранення. Потім почалися захоплення будівель, адміністрації, комунальних об’єктів, бізнес-структур. Дійшла черга й до шкіл. До нас представники окупаційної влади прийшли 3 квітня 2022 року. Спочатку запропонували співпрацю.

За їхніми словами: “Дєті ж ні в чьом не віновати”. Казали, що ми маємо вчити їх правильних речей, а не нацизму, “бендерщині”. Я, звичайно, відмовився.

Ми з директорами зрозуміли, що далі продовжувати навчання в місті може бути небезпечно, як для дітей, так і для педагогів. Тому ухвалили колегіальне рішення і вже 6 квітня 2022 року з педагогічною радою в дистанційному форматі завершили навчальний рік.

Вчителі працювали й після того – заповнювали журнали, виставляли оцінки, проводили дистанційні консультації для дітей, які змогли виїхати на підконтрольну Україні територію та готувалися до вступу в заклади вищої освіти.

КОЛАБОРАЦІОНІЗМ: Із 66 ВЧИТЕЛІВ 6 УСЕ Ж ПОГОДИЛИСЯ НА СПІВПРАЦЮ

Окупаційна влада почала агітувати педагогів, аби ті залишилися працювати в школах за російськими програмами. Багато відмовлялися, але були й ті, які погодилися. Наша школа була найбільшою в місті – тут вчилися тисячі дітей до війни, працювали більше ніж 100 працівників. З 66 педагогів у закладі погодилися співпрацювати з окупантами шестеро.

Цих людей відправляли в Крим на так звану переатестацію, бо ми ж усі були “погані педагоги”. А коли ці вчителі звідти поверталися, то починали проводити агітаційну роботу серед батьків, учнів, інших педагогів, аби ті записувалися в російські школи.

Розграбували заклади освіти росіяни ще навесні, але крім цього вони відверто знущалися з усього українського: спалювали літературу, підручники з історії України, вивозили та викидали на смітник, розбивали стенди та плакати, які нам не вдалося заховати. Вони знімали наші національні символи. А техніку та меблі вивозили в невідомому напрямку. Школи позачиняли, працівників туди не пускали.

Коли закінчилося літо, окупанти почали навчання за своїми програмами. Назбирали педагогів заледве на дві школи, у яких з 1 вересня почали здобувати освіту чи просто числитися орієнтовно 400 учнів.

Хто не погоджувався і намагався чинити спротив, того чекали всім відомі підвали-катівні, які росіяни створили в приміщеннях колишніх поліцейських управлінь. Мене двічі спіткала така доля.

Загалом я провів восени та навесні 2022 року приблизно 40 днів у нелюдських умовах, де в приміщеннях розміром від 8 до 15 м² сиділи від 20 до 30 людей. Майже без повітря, їжі, води та з психологічним тиском і фізичними тортурами.

Звідти була можливість вирватися. Після прямих погроз мені й моїй родині я просто не мав вибору. У жовтні 2022 року я виїхав з окупації, провівши майже тиждень на блокпості, аби пройти так звану “фільтрацію”.

ЯК ВДАЛОСЯ ЗІБРАТИ ДІТЕЙ НА ОНЛАЙН-НАВЧАННЯ

У нашій громаді до початку повномасштабного вторгнення вчилися майже 4 500 дітей. Більшість директорів і педагогів ще на початку окупації виїхали з тих жахливих умов. Жодного зеленого коридору не було, тому декому довелося евакуюватися з нашого регіону через Крим та російську федерацію.

Так, п’ять закладів освіти змогли відкритися онлайн і навчати учнів з 1 вересня, частина – з 1 жовтня. Найбільшою проблемою було “позбирати” дітей, бо коли виїжджаєш з окупації через безліч блокпостів, ти видаляєш усе, що є в тебе в телефоні. Просто тому, що не знаєш до чого можуть причепитися ворожі солдати, і що може бути причиною, щоб тебе не пропустити або застрелити.

Завдяки спільній роботі педагогів та адміністрації в громаді минулого навчального року за українськими програмами вчилися 2 800 дітей. А це – більше ніж половина, тих хто вчився до початку повномасштабного вторгнення.

Більшість із цих дітей за кордоном. А діти з пільгових категорій і педагоги, які перебували на підконтрольній Україні території, отримали для дистанційного навчання комп’ютерну техніку.

Цілісну систему дистанційного навчання ми вибудували давно. Допомогло те, що в нас був величезний досвід роботи з електронними журналами – понад вісім років. Саме це дало нам можливість якісно провести навчальний рік.

Як результат, наші учні здали торішній національний мультипредметний тест і посіли перші місця серед шкіл області. З вересня 2023 року в нашій громаді працює вже 8 закладів освіти. І наша школа теж. Хоч і онлайн, але вчимо вже 3 500 дітей.

ВІРИМО В ПЕРЕМОГУ ТА ЧЕКАЄМО ПОВНОЇ ДЕОКУПАЦІЇ РЕГІОНУ

На жаль, наша громада дотепер у тимчасові окупації й багато про що не можна говорити на загал. Але ми не зупиняємося – працюємо, вчимося, волонтеримо і віримо в перемогу.

Ми мріємо, що повернемося назад, аби відновити не лише свої школи (багато з яких зруйновані обстрілами), а й відродити повноцінне життя в рідному місті.

Ми маємо запитати себе: “А що я можу зробити сьогодні, зараз для того, щоби пришвидшити перемогу?” Я впевнений у тому, що освіта – це наша сила, тому що хлопці й дівчата, які зараз на фронті, – це плід нашої з вами, освітяни, 30-річної роботи.

[ред. “TED Talks Історії окупації” відбулися під час форуму на платформі “Про.Відновлення: досвід деокупації та відновлення освітнього процесу” за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту “Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства”, що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку].

Ірина Чорна, спеціально для “Нової української школи”

Ілюстративне зображення: школа в місті Дружківка Донецької області, зруйнована ракетним обстрілом російських військових, Україна, 30 серпня 2022 року. Джерело: radiosvoboda.org