Спільне дозвілля дітей та батьків: чому не всім це вдається та які ігри допоможуть родині зблизитися

Поява дітей у родині може змінити її традиції та побут. Це природно і в цьому немає нічого страшного, адже мами й тата отримують від малечі ті емоції та почуття, які не подарує їм більше ніхто. А спільно проведений час за іграми, казками чи прогулянками збагачує родинний досвід, тож мамі / татові згодом буде що згадати й про що розповісти дорослим дітям.

Та іноді батьки не знають, як саме провести спільно час із дітьми – у що з ними пограти, скільки часу достатньо, аби дитина отримала необхідну порцію уваги від мами / тата. Таке незнання може бути пов’язане з тим, що батьки не мають відповідного досвіду із власного дитинства і їм немає що перенести у свою родину.

Зауважмо, попри це у світі шириться тенденція, коли тата активно залучаються в життя дітей. Докладніше про це ми розповідали в адаптованій статті Джошуа Чона, наукового співробітника факультету громадського здоров’я ім. Т. С. Чана Гарвардського університету.

На завершення серії матеріалів, у яких “Нова українська школа” разом із сімейною та дитячою психологинею Світланою Ройз розповідає про різні ролі татів, ділимося порадами, як можна організувати спільне дозвілля батьків із дітьми (у попередніх публікаціях йшлося про підтримку дітей, чиї тати служать у ЗСУ; про зв’язок із родиною, яка за кордоном, а тато в Україні; а також про те, як розповісти дитині про загибель тата на війні).

У цьому матеріалі читайте:

• чому батьки не знають, як проводити спільно час із дітьми;
• чи треба гратися, якщо на це немає ресурсу;
• яких правил дотримуватися, створюючи родинний простір для ігор;
• які вправи та ігри побудують “місточки близькості” між дітьми й батьками.

ЧОМУ НЕ ВСІ ДОРОСЛІ ВМІЮТЬ ГРАТИСЯ З ДІТЬМИ

Єдиної відповіді на це питання немає, пояснює Світлана Ройз, адже дозвілля з дітьми – це багатовимірне питання і значно складніше, ніж здається на перший погляд. Усі люди різні – комусь легко гратися з дітьми, хтось від цього відчуває задоволення, а хтось ще більше виснажується.

“Хтось починає отримувати задоволення від спілкування з дітьми, коли вони можуть давати зворотний зв’язок – словами, усвідомленими реакціями. Хтось включається в співдію відразу після народження дитини.

У цій темі я завжди намагаюся зняти в дорослих почуття провини. Гратися з дітьми дійсно складно та ресурсозатратно. І багато батьків вголос бояться казати про те, що не можуть / не хочуть грати“, – додає психологиня.

Автор зображення: ГО “Смарт освіта”

За її словами, є 5 основних чинників, через які дорослі не можуть гратися з дітьми:

1. чим більші втома та виснаження, тим більше батьки можуть уникати емоційного контакту. А спілкування з дітьми раннього віку передбачає постійне емоційне залучення;

2. у дорослих могло не бути досвіду гри у своєму дитинстві;

3. чим вищий рівень стресу та травматизації, тим складніше вигадувати ігри та бути учасником “вільної гри” дитини. А ще через це складно включатися в емоційно насичений контакт;

4. дорослий/а може не бачити сенсу в іграх та забавках, але гра – це простір для розвитку дитини, це найголовніше заняття та безпечне місце для знайомства із собою, іншими та світом.

5. дорослий/а може уникати тілесного контакту й переводити заняття з дітьми з тілесного та емоційного на ментальний рівень.

“У таких випадках я акцентую, що дорослі не мають робити те, що для них неорганічне чи спричиняє супротив, – пояснює Світлана. – Дитина це відчує, і це створить відчуття штучності в стосунках. Можна обрати те, що для самих батьків буде задоволенням, і долучити до цього дитину. Це якраз і стане місточком близькості”.

ЯК БАТЬКАМ БАЛАНСУВАТИ МІЖ ВЛАСНОЮ ВТОМОЮ ТА ПОТРІБНІСТЮ ДИТИНІ

Чим частіше батьки будуть у контакті з дітьми, тим легше його буде налагоджувати. Водночас психологиня радить окреслити простори, аби дитина знала, коли в батьків є час на гру з нею, а коли в них час для роботи чи для себе.

“Іноді батьки кажуть: “Я не починаю грати, бо таке відчуття, що дитина мене поглинає”.

Навіть маленькій дитині ми кажемо, що в нас є робочий час і є правило “стоп-гра”, коли в грі щось неприємне чи вона йде не за встановленими правилами, чи коли нам потрібно перемикатися на інше заняття, – каже Світлана. – У відповідь на це можемо бачити інерцію дитини, яка не може одразу перемкнутися. Тому в кожній родині варто створювати свої ритуали, які будуть як перехідні містки з діяльності на діяльність (можна обійнятися чи стукнути долонями)”.

Буває, що дитина уникає ігор та спільного часу з батьками. Тоді дорослим треба розібратися, що ж саме відбувається у їхніх стосунках із дітьми.

• Можливо, дорослі надто директивні в плануванні дозвілля.
• Батьки можуть проаналізувати, як реагують на помилки дітей і чи не використовують спільний час лише для виховання та вказівок.
• Звернути увагу, чи може дитина проводити час без телефону. За словами Світлани, треба привчати дитину витримувати напругу нудьгою. Як тільки вона навчиться нудьгувати (витримувати паузу без гаджетів та “зовнішніх розваг”), тоді навчиться насолоджуватися творчістю (ось тут перелік “практик уважності“, які в цьому допоможуть).
• Оцінити, чи почувається дитина з дорослими в емоційній безпеці.

Світлана Ройз додає, що, плануючи спільне дозвілля з дітьми, батьки мають узяти до уваги декілька нюансів:

• в ідеалі має бути “розклад” дня, де є визначений час для спільних ігор, адже на дозвілля теж потрібно налаштовуватися;
• чесно казати дитині про свою втому – що саме зараз у вас немає сил включатися в гру. У такому випадку варто запропонувати дитині альтернативу – що саме можна зробити разом іще, крім ігор;
• дитина болісно переживає розчарування, коли довго чекає на щось, що для неї важливе, а це не відбувається. Потім вона може уникати спілкування чи навіть очікувань, щоб не розчаруватися. Дорослі мають поважати її почуття та попереджати про зміну планів. А також визнавати, що дитина може відчувати розчарування, наприклад, сказати: “Напевно, ти розчарований / розчарована, злишся, сумуєш. Я б теж злився / злилася, якби все сталося не так, як я мріяв/ мріяла”. Якщо щось відбувається через відповідальність батьків, можна запропонувати дітям компенсацію, сказавши, коли саме заплановане можна зробити, або запропонувати щось натомість;
• у дорослих та дітей різні смаки й реакції, тому коли дитина відмовляється від того, що дуже подобається батькам, це аж ніяк не означає, що мама й тато їй байдужі чи вона не розуміє їх;
• найголовніше для дитини – відчувати, що батьки можуть бути виключно для неї, що вона для них важлива, що не має виборювати їхню любов і для цього насправді не потрібні якісь спеціальні заняття, ігри чи практики.

Насправді батьки люблять дітей такими, якими вони є – зі змінами настрою, надмірною активністю та “чомукуватістю”. І правда в тому, що зараз батькам складніше знаходити час на дітей через зайнятість на роботі, домашні справи та зниження емоційної стійкості, спричинене великою війною. З огляду на це немає однозначних трактувань, скільки саме часу має проводити дитина з дорослим.

“Ми живемо в умовах обмеженого ресурсу, передусім емоційного. І маємо піклуватися про свої сили, аби мати можливість відчувати потреби дитини, – каже Світлана Ройз.

– З іншого боку, спільний час із дитиною залежить ще й від психотипу дитини та дорослих, а також умов, які склалися саме зараз у родині. Та, щоб не було, дорослі точно не мають ставати для дитини аніматорами”.

ДОБІРКА ІГОР, ЯКА ДОПОМОЖЕ НАЛАГОДИТИ ЕМОЦІЙНИЙ ТА ТІЛЕСНИЙ КОНТАКТИ

• Для тих батьків, які не готові на тілесний контакт із дітьми, можна користуватися збірками ігор для дітей різного віку, наприклад, зібраних у брошурі “Стресостійке дитинство”.

Якщо ж дорослі згодні на тілесний контакт, тоді в пригоді стануть ігри та вправи, що допоможуть із цим:

• гра “Приховані дари – знаходь свою силу” дасть змогу дітям та дорослим повернути контакт із тілом;
• 19 простих ранкових чи вечірніх тілесних ігор допоможуть впоратися з емоційним навантаженням;
• 12 карток та розгорток із різними варіантами “Обійманців” – дитина може обирати, яких саме обіймів зараз хоче, з якою дистанцією;
• “Картки сили” – це 39 карток, у яких поєднані образ та можлива метафорична сила тварини / рослини / природного явища з вправами на заземлення, розтягування, дихання тощо;
• гра “Скажи мені. Сила запитань” допоможе родинам із дітьми від 5–6 років відновити близькість, стабілізуватися та порефлексувати, а ще – створити простір довіри;
• терапевтична гра “Сила усмішки” допоможе зняти тривожність, налагодити контакт та усвідомити емоції;
• на платформі НУМО йдеться про 16 навичок дошкільняти, а також зібрані 160 ідей для розмов і ігор із ними;
• у проєкті “Гратися і не боятися” батьки знайдуть поради, чим зайняти дітей віком 2–6 років, як дати раду емоціям, розвивати необхідні навички, а також заспокоюватися під час повітряних тривог та інших стресових ситуацій;
• можна пограти з дітьми в подушкові бої чи домашні кеглі. Такі ігри одночасно мають і терапевтичний ефект (дитина може виплеснути свою агресію), і допомагають зблизитися;
• якщо дорослим та дітям важливо побути в тиші, можна обрати “Тихі ігри”.

“Насправді коли ми читаємо разом, дивимося мультфільми, гуляємо, бігаємо наввипередки, вчимо дітей їздити на велосипеді, готувати бутерброди чи яєчню – то це і є практикум близькості, – каже Світлана Ройз. – Головне, аби це було в задоволення”.

Світлана Ройз, Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: Unsplash+ In collaboration with Getty Images

Стаття про участь татів у догляді за дітьми раннього віку з Early Childhood Matters доступна українською мовою через партнерство між Фондом Бернарда ван Ліра та Міжнародною асоціацією “Крок за кроком” (ISSA) у співпраці з Всеукраїнським фондом “Крок за кроком”, членом ISSA”.

“Розповсюдження статей міжнародного журналу Early Childhood Matters 2022” реалізується ВФ “Крок за кроком” за підтримки Міжнародної Асоціації “Крок за кроком” (ISSA).