Теми статті: агенти змін, батькам, вчителям, директорам, педагогіка партнерства, фінансування освіти
12 Жовтня 2020
6 105
0
Жанна Король впевнена, що в основі вирішення всіх проблем – і з батьками, і з учнями, і з учителями, і з владою – має бути довіра. А якщо людина хоче довіряти і аби їй довіряли, вона має ідентифікувати себе з людиною, з якою розв’язує проблему.
“Наприклад, якщо я говорю з мамою мого учня, то маю на кілька хвилин стати мамою; якщо я говорю з дитиною, маю уявити себе дитиною. Не треба підігрувати – треба зрозуміти людину, з якою говориш, і пригадати себе в такій ситуації. Напевно, якби ми навчилися довіряти й поводилися так, аби довіряли нам, конфліктів не було б”, – говорить директорка.
Одинадцята розповідь, як впоратися з тією чи іншою проблемною ситуацією в школі, – від Жанни Король, директорки Жовтанецького опорного закладу загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів.
Згодом історії 15-ти директорів зі всієї України про найпоширеніші проблеми в школах та їх вирішення складуть посібник ГО “Смарт освіта”, який буде безплатно розповсюджуватися серед керівників закладів середньої освіти.
Жовтанецький опорний заклад загальної середньої освіти
Рівень освіти: І–ІІІ ступені
Кількість учнів: 552; є дві філії – 38 і 55 учнів
Стаж роботи директором: з 2016 року; з 2008-го працювала директоркою в іншій школі
Є автономна бухгалтерія: ні
1. Бюрократія. Звіти, запити, листи, на які треба відповісти не просто терміново, а на вчора, забирають багато часу. Було би добре, якби існувала якась платформа, до якої мали би доступ директори шкіл та служби, які з ними контактують. Аби вони могли зайти й переглянути зведену картину. Бо доводиться відповідати на ті самі запитання кілька разів.
2. Школу постійно інспектують різні служби й комісії. Як на мене, прийти до школи і проконтролювати, як виконують те чи інше, може тільки той, хто дав на це кошти. Бо виходить так, що ні копійки не нарахували, а от запитань ставлять багато.
Також працівники служб, які перевіряють школу, не мають залякувати людей із приводом і без нього. Висловлення штибу “Школу закриють” або “Тебе звільнять” просто неприпустимі.
3. Немає можливості фінансово стимулювати вчителів. Було би добре, якби на це передбачалися кошти.
Усі ці проблеми – комплексні. Поки їх не вирішать вище, у школах нічого не зміниться. Те, що школа має автономію, має бути й на дії, а не тільки на папері й на словах. Влада має довіряти директорам. Решта питань – це робочі моменти, а не проблеми.
Як і в кожній школі, коли стається якийсь конфлікт між дітьми й це доходить до директора, ми залучаємо до розмови психолога і класних керівників. Але здебільшого працюємо з профілактикою. Йдеться про ставлення вчителів до учнів.
Наприклад, старші діти, як правило, цькують молодших або сильніші цькують слабших. Тобто той, хто має перевагу, може цькувати інших. А от по відношенню до дітей такими є вчителі. І тому, аби діти, які схильні до булінгу, так не поводилися, насамперед, вони не мають відчувати такого ж пресу з боку дорослих.
Тому я постійно пояснюю й нагадую цей принцип учителям: вимагати можна тільки тоді, коли ви відповідаєте цим вимогам. Зрештою, діти бачать наше ставлення до них. І в них встановлюється паттерн дружньої, мирної, партнерської обстановки.
До карантину щопонеділка ми з учителями проводили так звані п’ятихвилинки на великій перерві. Там я не зачитую директиви. Натомість, ми проходимо психологічні тести або розвантажуємось. На День писемності я дала вчителям тест на знання нового правопису. У межах таких п’ятихвилинок ми також обговорюємо правило бути дружніми, особливо якщо в колективі з’являється нова людина, або розбираємо цікаві шкільні ситуації.
Якщо ж усе-таки трапляються конфлікти, зазвичай класний керівник вирішує це розмовами з дітьми. За 4 роки моєї робити тільки 3–4 рази було так, що випадки цькування чи конфлікти доводилося вирішувати в мене в кабінеті.
Тоді працюють два правила:
Як правило, на цьому й закінчується. Я вислуховую всіх, ми розбираємо ситуацію, проговорюємо образи, я проводжу профілактичну бесіду – і всі погоджуються.
Наприклад, якось учні запропонували облаштувати старий захаращений кабінет і зробити там тренажерну залу. Спочатку вони забрали звідти все непотрібне та зробили ремонт. А за наповненням звернулися до дирекції, сільського голови та підприємців. Так само, з допомогою підприємців, у школі створили лінгафонний кабінет, де учні можуть тренуватися проходити аудіювання.
Спочатку ми провели опитування серед дітей, що їм буде цікаво бачити там та що читати. Так, вирішили поєднати в одному приміщенні книги та сучасні технології. Тобто, окрім всього, у просторі мають бути 3D-окуляри, проєктор, ноутбук. Так-от, ми підрахували, що для цього нам треба 120–130 тисяч.
Ми звернулися до платформи GoFoundEd. Нас частково профінансували (більш ніж 50%), придбали все, що потрібно, – і доставили до школи.
Я працюю так: багато спілкуюся з людьми. Зазвичай спілкування здатне розв’язати всі проблеми. Моє завдання як керівниці – пояснювати людям, що я від них чекаю, підкріплювати прикладами.
Наприклад, у нас була така ситуація: я поставила вимогу, що всі вчителі мають обов’язково користуватися інноваційними технологіями. Тоді вчителі старшого віку почали протестувати. Мовляв, їм складніше й від них не треба цього вимагати.
Я зібрала їх і пояснила: “Насамперед, визначімося, як ми бачимо вчителів поважного віку. Бо зазвичай ми говоримо про те, що вчитель пенсійного віку – це не вирок, і бувають вчителі старшого віку, які можуть дати фору молодим учителям. Тому вікової дискримінації в освіті бути не може і всі мають працювати на рівні. Якщо вік – не вирок, то він – не виправдання”. Після цього ніхто нічого не каже і всі навчилися працювати з комп’ютерами й телефонами.
Звісно, найкраща мотивація працювати – це матеріальна відзнака. Зазвичай ми не можемо собі цього дозволити, тому в керівника для мотивації залишається небагато: усмішка, добре слово, похвала. З іншого боку – це немало. У мене є знайома, яка досягла дуже багато в освіті, але директор жодного разу не відзначив її в колективі чи особисто.
Тому вчителям, які зробили якісь досягнення, я даю зрозуміти, що я це помічаю й мені це подобається. Наприклад, обов’язково відзначаю їх на п’ятихвилинці, лайкаю у Facebook та пишу коментар із підтримкою. Це – аби в нас був зв’язок.
А ще раз на рік до Дня працівників освіти держава виділяє винагороду. Проте всім призначають однакову суму, хоча люди працюють по-різному! Якщо ти, як директор, даси більше відсотків одному вчителю, тебе звинуватять у прихильності, якщо менше – в упередженості.
Але 100% усім – це нечесно. Бо деякі вчителі багато працюють, а деякі – відчитали уроки й пішли додому. Вони гарно викладають, і в мене немає претензій, але активності, окрім уроків, у них немає.
Так, я розуміла, що я наражаю себе на те, щоби постійно виправдовуватися й щось доводити, тож зробила так: створила таблицю з кількома колонками, яку вчителі мають заповнювати протягом року. Припустимо, ми їздили на Міжнародний фестиваль освіти в місто Винники. Ті, хто були 1 день, ставлять 1 плюсик, а ті, хто 2 дні, – 2 плюсики. І так усе, що відбувається в школі, вчителі відзначають.
У деяких колонках вони мають самі вписати, чого вони досягли й що ще робили. В останній колонці я дописую те, що забули написати про себе вчителі. Називаю це колонкою “для скромних”. Водночас, кожна колонка має свої бали – і Excel рахує, скільки кому відсотків нарахувати.
Так, у когось може бути 50% від державної винагороди, а в когось 150%. Так учителі стають бухгалтерами своєї винагороди. На жаль, більше в мене немає фінансових важелів. Це дуже енергозатратно, бо потім я маю все перерахувати. Але воно того варте.
Цю систему я застосовую тільки щодо річної винагороди. Положення про винагороди і премії закладені в Колективному договорі, схваленому трудовим колективом, погодженому профспілкою й затвердженому директором і засновником.
Спочатку вчителі були незадоволені. Але в тих, хто зловили суть, одразу зросла активність. А ті, хто не хочуть нічого робити, знаходять виправдання, що погані система, таблиця й директорка.
Також часом я звертаюся у відділ освіти, якщо бачу, що людина достойна додаткової премії. Так, у грудні я маю написати лист із мотивацією та поясненням, чому саме цій людині треба винагорода.
1. Учителям треба показувати власний приклад: бути активними у всьому.
2. Також я прошу класних керівників максимально задіювати дітей. Наприклад, коли вони організовують якісь заходи, треба, аби брали участь усі діти. От у нас відбувався конкурс “Сурми звитяги”. Немає значення, чи дитина, яка співає, попадає в ноти. Має значення те, що їй дали шанс і вона вийшла на сцену.
Минулоріч хлопчик із девіантною поведінкою співав дуетом ще з одним хлопчиком. Я була вражена. Бувають діти, які не звикли бути в центрі уваги, тоді класний керівник має дати дитині таку можливість. Наприкінці концерту ця дитина зупинила мене й запитала, чи мені сподобалось. Розумієте, як їй це важливо?
3. Також дітей мотивує, коли вони бачать, що якась група дітей реалізувала щось цікаве. Тобто, педагоги мають давати трохи волі учням. Бо потім до активності підтягуються інші.
Правило таке: давати дітям альтернативу. Наприклад, у нас надворі були старі туалети. Дсять учнів 10–11 класів на перерві ходили туди курити. Я й біля входу до школи їх чекала, і показувала відео про шкоду куріння, і спілкувалася з ними. Нічого не змінювалося.
Тоді подумала: треба альтернатива. І більшість дітей сказали, що хочуть тенісні столи, а інтернат поряд, який реорганізували в дитячий садочок, передав школі тенісний стіл. Другий стіл шкільна команда виграла в телепроекті “Шкільні батли” у Львові. Відтоді з 10-ти людей “за туалети” ходили дві. А тепер їх узагалі розібрали.
Ще одна альтернатива – читання або фізкультура. Якщо дитина не бере спортивне взуття на урок фізкультури, то потрапляє до мене в кабінет. Я не сварюсь, не читаю нотації і не ставлю двійку. Натомість, даю учневі книжку “Українські традиції”. І кажу: “Не хочеш займатися спортом – займайся розумовою діяльністю”.
Позитив такий: діти читають, їм незручно, вони слідкують за мною, за зустрічами, дзвінками й розуміють, що таке директорська робота. Дуже рідко хтось потрапляє в мій кабінет двічі. Власне, треба шукати вихід. Аби діти подумали, що краще було би піти на урок.
Коли я вперше прийшла на батьківські збори як директорка, було 29 батьків. На останніх зборах нам не вистачило місць – було десь 120. Коли я почала цікавитися, чому стався такий стрибок, батьки пояснили, що це через зміну формату.
Коли я побачила, що батьки хотіли би бачити в меню, а від чого відмовилися б, сіла його складати. Далі – я надіслала їм складене меню й запитала, чи все гаразд. Вони мене підтримали! Тільки тоді я пішла до Держспоживслужби.
Спеціаліст Держспоживслужби поставив мені запитання: “А ви впевнені, що діти це будуть їсти?”. Звісно, я не можу бути впевненою. Але як я можу бути впевненою у зворотному, якщо не спробую? Якщо я побачу, що воно не підійде, то до радянського варіанту “пюре з котлетою” завжди зможу повернутися. Але, можливо, спагетті з соусом болоньєзе смакуватимуть краще? І, знаєте, тепер у нас все працює!
Та й батьки відчувають, що заповнили анкету не просто так.
1З сільським головою в нас немає непорозумінь – він завжди дослухається до думки директора і вважає: якщо директор зробив саме так, то інакше не можна було вчинити. Я це поважаю.
А щоб уникнути конфліктів з іншими органами влади, я керуюсь єдиним правилом, якого мене навчив тато: не знаєш, як зробити, – зроби за законом. Якщо я знаю, що я зробила все згідно з законодавством, то непорозуміння, якщо вони і є, одразу зникають. Бо я відкриваю закон і пояснюю, чому вчинила саме так.
Читайте попередні тексти із серії:
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: М&М Photography, 2019 рік
Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.
Обговорення