Інклюзія. Як навчати вчителів

Які проблеми в підготовці і підвищенні кваліфікації фахівців, які працюють в інклюзії? Як їх вирішувати? Про це дискутували під час форуму “Навчання без перешкод: як зробити українські школи інклюзивними?”. Головна редакторка “Нової української школи” вибрала основне.

ЯКОСТІ ВЧИТЕЛЯ В ІНКЛЮЗІЇ

“Чому підготовка вчителів важлива? Розробити законодавчу базу, вділити фінансування, хоч і складно, але можна, а от змінити підходи, ставлення, цінності – найскладніше”, – каже менеджер програми “Соціальний капітал” Міжнародного фонду “Відродження” Григорій Баран.

За його словами, на Міжнародному форумі з інклюзії та відповідних можливостей в освіті, що ЮНЕСКО проводила в Калі (Колумбія), йшлося, що вчителі, директори шкіл, інші працівники освіти, а також усі, хто долучені до розробки політики в галузі освіти, повинні мати цінності, ставлення та ґрунтовне розуміння, що таке інклюзія, як вона має реалізуватися на практиці.

Григорій Баран. Фото: Дмитро Ларін

“Саме питання ставлення і цінностей вимагає найбільше часу. Це якраз питання підготовки вчителів. Але це комплексне питання – і статусу українського вчителя, і оплати праці, і якості освітніх програм, і вад відбору. Тут кожен має робити своє на своєму місці – і вже роблять: ГО взялися за підняття статусності вчительської професії, МОН почало підвищувати учителям зарплатню”.

Цю думку продовжує директорка Всеукраїнського фонду “Крок за кроком” Наталія Софій. Одна зі сфер профілю вчителя, каже вона, – розуміння концепції інклюзивної освіти.

“У наших намаганнях відійти від медичної моделі, від діагнозів (хоч ми декларуємо соціальну модель – по факту, говоримо про діагнози) ми не можемо зрозуміти, що інклюзія, насамперед, – це багатоманітність. Це про всіх дітей, які у групі ризику бути виключеними з освітнього процесу. Діти з інвалідністю, звісно, – найбільша група. Але під ризиком і представники етнічних меншин, сімей у СЖО (складних життєвих обставинах – ред.) тощо”.

Наталія Софій. Фото: Дмитро Ларін

За словами Софій, підходи до професійної підготовки вчителя мають змінюватись, як і його роль в інклюзії. Підготовка має бути більш індивідуалізованою, і чинне законодавство це передбачає – зокрема наставництво в підвищенні кваліфікації.

І Софій, і Баран говорять про навчання педагогів одне в одного.

“Важливо ще мати професійні спільноти. Ми часто не бачимо ресурсу одне в одному. Вчителі, які вже давно в інклюзії, напрацювали свої техніки і стратегії, – каже Наталія Софій. – Треба цінувати свій ресурс, учитися одне в одного, відкривати двері класу, щоб до тебе приходили колеги – поспостерігати за твоєю працею і пізніше разом обговорити, відрефлексувати”.

Професорка Інституту освіти Шяуляйського університету (Литва), головна редакторка наукового періодичного видання “Спеціальна освіта” Др. Стефанія Алішаускєнє каже, що проблема нестачі фахівців є скрізь.

“Коли я працювала в Україні над дослідженням (про стан інклюзивної освіти в Україні – ред.), побачила, що вчителям потрібна допомога. Тому що це нові ситуації, вони раніше не працювали з різноманітністю дітей. Вони потребують інструментів – зокрема й, як працювати командою з асистентом. Якщо вони не знають, як це робити, асистент сидить біля дитини, робить все за неї і таким чином її ізолює. Таку систему потрібно переглянути”.

Др. Стефанія Алішаускєнє. Фото: Дмитро Ларін

За її словами, це завдання директора, як лідера, – сформувати команду, щоб школа працювала згуртовано, щоб працівники вчилися одне в одного.

“В Україні вже є хороші приклади, і не треба дуже далеко шукати. Я не думаю, що моделі з різних країн тут приживуться. Але можна запрошувати експертів, щоб вони модерували і фасилітували”.

ПІДГОТОВКА У ВИШАХ

За словами генеральної директорки директорату інклюзивної та позашкільної освіти МОН Валентина Хіврич, проблему з кадрами складно вирішити, тому що є певний період, коли людей треба готувати до роботи в інклюзивному класі або ІРЦ.

“Ми передбачаємо, що кожен ІППО перед початком навчального року проводить навчання вчителів і вихователів, які працюватимуть в інклюзивних класах і групах. За це, зокрема й, відповідають і представники обласних ресурсних центрів. Вони мають слідкувати, щоб інклюзія не починалась там, де люди взагалі не підготовлені. Також керівник закладу має попіклуватись, щоб асистент і вчителі були підготовлені”, – говорить Хіврич.

Валентина Хіврич. Фото: Дмитро Ларін

За її словами, уже є програма підготовки асистента вчителя і підручник. Також у МОН працюють над програмою підвищення кваліфікації працівників ІРЦ і з вишами: щоб не перепідготовувати фахівців, а випускники хоча б мали уявлення про інклюзію, а в ідеалі – практику. Проте це складна робота, каже Хіврич, бо наші виші автономні.

До того ж, є виші, які готують не вчителів, наприклад, географії, а географів.

“Вони кажуть, що їхні випускники не йдуть працювати у школи, хоча це не так. Проте там у підготовці немає не те, щоб дітей з ООП, там просто немає дітей. І нам усім потрібно подумати, як підготувати випускників таких вишів”.

Ще одна проблема – загалом незадовільна якість підготовки спеціалістів.

“Ми зараз думаємо, що, можливо, треба зробити сертифікаційний центр, щоб перевіряти рівень людей, який записано в дипломі. Ми думали збільшити кількість вступників у виші, щоб вирішити проблему з кадрами. Але зрозуміли, що з тою підготовкою це не вирішить питання”.

Про проблеми в підготовці спеціалістів говорить і директорка НРЦ “Левеня”, кандидатка педагогічних наук, доцентка Віра Ремажевська.

“Перша проблема – відбір під час вступу у виш. Доволі велика кількість абітурієнтів ідуть туди, просто аби отримати диплом, і не пов’язують своє подальше життя з навчанням дітей”, – каже вона.

Віра Ремажевська. Фото: Дмитро Ларін

З нею погоджується Григорій Баран: “У педвиші не такий великий конкурс, але потрібен фільтр, щоб туди потрапляли саме вмотивовані люди – які хочуть бути вчителями за покликом серця. Це дуже важливо, адже і зараз та навіть 20 років тому, за маленької зарплатні, там, де люди щиро хочуть, вони роблять багато”.

Друга проблема, на думку Віри Ремажевської, – система навчальних планів вишів, яка не передбачає суттєвої практичної підготовки.

“У США мене вразила в підготовці будь-якого спеціаліста, не лише педагога, вагома частка практичної підготовки. Практика українських студентів педагогіки – переважно місяць протягом 2-3 років. Як правило, вона відбувається в коридорах закладу. Безпосередньо практичних навичок студент, який отримує диплом спеціаліста, не має”, – констатує вона.

Третя проблема – відсутність інтернатури.

“Ми собі не можемо уявити медика, який приходить на роботу без інтернатури. Педагог, який 1 вересня входить у клас, має вирішувати всі проблеми, до яких він практично не готовий”.

Як приклад, Ремажевська наводить польський досвід: перший рік роботи молодий педагог проходить як стажер. Він має свою зарплатню як учитель, але має оплачуване (а значить відповідальне) наставництво. Тобто це не просто додаткове навантаження для більш досвідченого педагога.

ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

Інший аспект підготовки спеціаліста – підвищення кваліфікації.

“У НУШ ми говоримо, що вчитель повинен навчатися протягом життя. Це важливий момент у контексті інклюзії, – зазначає Віра Ремажевська. – Візьмімо досвід ближніх країн. Спеціаліст отримує диплом, наприклад, виключно тифлопедагога. Щоб він міг працювати з дітьми раннього віку, він має пройти додаткове навчання щодо роботи з дітьми раннього віку.

Якщо в центрі ранньої допомоги, де він працює, є діти зі складними порушеннями, то він має пройти ще додаткове навчання, як працювати з дітьми не лише з порушеннями зору”.

Так само, якщо фахівець хоче працювати за новою методикою, він має навчитись. Ба більше, на Заході методики продають не окремо, а виключно з навчанням.

“Якщо ми не запровадимо таку систему, це будуть локальні вирішення проблем, які виникли сьогодні. Для вирішення будь-якої проблеми потрібна системність. Її нам слід створити”, – констатує Ремажевська.

Докторка педагогічних наук, професорка, член-кореспондент НАПН України Алла Колупаєва каже, що педагогам не вистачає академічних знань.

“З повагою ставлюся до тренінгової підготовки, однак супервізорів та інших серйозних спеціалістів не можна підготувати за 3-4 дні”.

Алла Колупаєва. Фото: Дмитро Ларін

Вона також нарікає на відсутність можливостей для професійного розвитку викладачів вишів: “На державному рівні відсутня допомога професорсько-викладацькому складу”.

На це Валентина Хіврич відповідає, що професійним розвитком професорсько-викладацького складу має займатись Академія педнаук, адже в Україні займатись цим більше ніхто не може.

Зі свого боку, Віра Ремажевська наголошує, що українські викладачі повинні мати змогу їздити за кордон і вивчати, як працюють інші освітні системи. Стефанія Алішаускєнє ж пропонує викладачам долучитись до міжнародних дослідницьких команд – вона переконана, що ніхто не навчить професора краще, ніж інший професор.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Goodluz, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber