Лише до 30% дітям буде потрібна допомога через ПТСР, якщо зараз приділяти увагу всім. Читайте, що саме треба робити

Лише до 20–30% дітей потребуватимуть професійної психологічної допомоги після закінчення війни, вважають фахівці, адже в дітей психіка гнучкіша і здатна пристосовуватися до надзвичайних обставин, а ресурсність набагато вища за будь-якого дорослого. Проте нині надзвичайно важливо дати дитині можливість пережити свої емоції від травматичних подій та водночас отримати якісну підтримку від близьких дорослих та фахівців.

Як же можна допомогти дитині “правильно” пережити стрес, розповідають психологині та психотерапевтки Олена Божор, Тетяна Тимошенко й Наталія Подоляк:

• як організм реагує на травматичні події;
• які ознаки свідчать про те, що дитина потребує допомоги;
• чого потребує дитина, щоби пережити травму без наслідків;
• які вправи можна робити з нею самотужки, щоби стабілізувати її стан.

МЕХАНІЗМ РЕАГУВАННЯ НА ТРАВМАТИЧНІ ПОДІЇ

Варто почати з того, зазначає Олена Божор, як мозок і тіло сприймають травматичний досвід, як опрацьовують спогади про ситуації, подібні до тих, що ми переживаємо зараз. Усе, що ми бачимо, чуємо, читаємо, отримуємо всіма каналами сприйняття, залишається потім у мозку у вигляді нейромережі спогадів, яка може впливати на якість нашого життя в подальшому.

“Коли відбувається подія, ми гостро реагуємо завдяки роботі захисного механізму нашого мозку, тому будь-які реакції є нормальними, – зазначає Тетяна Тимошенко. – А от, чи матимете це якісь наслідки для психіки, залежить від багатьох чинників: наскільки була сильною подія, чи переживала вже людина травматичні епізоди, наскільки сильна в неї психіка, чи підтримують дорослі поруч, якщо ми говоримо про дитину, наскільки вони самі можуть справлятися зі ситуацією”.

Але якщо травма не опрацьована, це може призводити до погіршення якості життя (сприйняття себе / самоцінності, спілкування, взаємодія з іншими, навчання, вибір професії, друзів, успішність), тілесних захворювань, особливо пов’язаних із залежностями. До того ж, каже Тетяна, вона може передаватися наступним поколінням.

Якщо травматичні спогади непокоять людину, зазначає Олена Божор, та мають високий рівень стресового навантаження, так би мовити, спричиняють “високу температуру стресу”, то це свідчить про те, що вони перебувають в “емоційній памʼяті” та впливають на стан тіла. Наприклад, якщо спогад спричиняє сильний страх, то людина може відчувати, як калатає серце, або тремор у тілі.

Опрацювання травматичних спогадів відбувається в різний спосіб. Головне завдання – “витягти, перенести травматичний спогад назовні”, дистанціюватися, роздивитися його, розповісти про нього (за допомогою малювання, проговорювання, записування). Тоді наші спогад, емоція потрапляють у гіпокамп, який відповідає за “автобіографічну пам’ять” – там зберігаються спогади про події та те, як ми їх пережили, навчилися справлятися й перебороли свій страх.

Наприклад, якщо дитина вперше поранилася й побачила кров, відчула сильний біль, злякалася й мала “високу температуру стресу”, а мама показала, як із цим справлятися, то наступного разу в дитини вже буде досвід і вона буде більш резилієнтною (стійкою) до схожої події.

Часто людина, яка пережила травматичні події й має спогади, які щоразу спричиняють сильний стрес, свідомо уникає згадування про це.

“Ми на своїх заняттях проводимо таку гру, щоби зрозуміти механізми впливу травматичної події, – розповідає Олена. – Для неї потрібно дві людини: одна – це “травматичний спогад”, друга – людина, яка пережила цей травматичний спогад”.

Перше завдання (на 30 секунд): людина біжить від “травматичного досвіду”, уникає його, а той її наздоганяє. Він може видавати будь-які звуки, плескати, кричати, торкатися людини. По завершенні цього завдання дитина чи дорослий ділиться своїми відчуттями в момент, коли “спогад” її / його постійно наздоганяв. Це показує ситуацію, коли є неопрацьований травматичний досвід, якого хочеться уникнути.

Друге завдання: “травматичний спогад” стоїть на місці спокійно, а людина може ходити довкола нього, розглядати, торкатися, реагувати. Після виконання теж запитуємо, як вона почувалася. Такий досвід є більш спокійним, контрольованим самою людиною.

Переживання травматичної події має три основні фази, каже Наталія Подоляк:

1. Шок
2. Адаптація до нових обставин. Це те, що ми переживаємо нині. Тут важливо реально оцінити, наскільки дитина здатна пристосуватися до цих обставин.

“Якщо її поведінка не спричиняє в нас занепокоєння, то, найімовірніше вона зможе справитися зі своїми переживаннями самостійно або за допомогою близьких дорослих.

Коли війна закінчиться, ми проживатимемо стадію горя й оплакування всіх і всього, що було нами втрачено, а тоді перейдемо до третьої фази”.

3. Інтеграція травматичного досвіду.

“Ми будемо писати казки, розповідати дітям історії, постійно згадувати ці події та відчувати емоції, проте вони вже не будуть такими сильними. Наприклад, коли ми маємо серйозну рану, то рано чи пізно вона загоїться, перестане боліти та створювати для нас дискомфорт, але шрам, який лишився, усе життя нагадуватиме нам про те, що сталося”.

НАЙПОШИРЕНІШІ ОЗНАКИ ТРАВМИ В ДИТИНИ

Серед найпоширеніших ознак травми в дітей Наталія Подоляк називає такі:

• порушення сну;
• нав’язлива поведінка (діти, навіть старшого віку, постійно контролюють, щоби близькі дорослі були поруч);
• нехарактерна поведінка (гіперактивність у зазвичай спокійних дітей і, навпаки, “заторможеність” в активних тощо);
• гіперболізовані страхи.

“У дошкільнят це насамперед страх темряви, у молодших школярів – смерті. Для підлітків він виражається у відмові спілкуватися з батьками та їх знеціненні, а також у зниженому інстинкті самозбереження – наприклад, коли вони відмовляються реагувати на справжню небезпеку”;

• агресія;
• харчові розлади (дитина або їсть надміру, або взагалі не відчуває голоду);
• тілесні симптоми у вигляді болю в животі (для менших дітей), головного болю, спазмів, нудоти (для старших), температури (у менших та молодших школярів)
• дошкільнята та молодшокласники також можуть перестати хотіти займатися тим, що їм подобалося раніше. Змінюється й характер їхньої гри: вона стає хаотичною, завжди містить натяк на травматичні події та не має позитивного завершення.

“Коли ми забираємо дитину в безпечне місце, але не проговорюємо із нею те, що вона чула, бачила, пережила, – пояснює Олена Божор, – то її спогади можуть залишитися в “емоційній памʼяті” в неопрацьованому вигляді. І найчастіше тоді дитина буде відчувати ці спогади всім тілом чи окремими його частинами. Наприклад, відчуття жаху може супроводжуватися напруженням усього тіла, певними фізіологічними реакціями. І тоді ці незвичайні для дитини реакції буде легко помітити батькам чи іншим дорослим та відповідно відреагувати.

А можуть бути й поведінкові реакції. Порушення сну (навіть через тривалий проміжок часу після події), агресія (може битися, кричати тощо) або уникнення (дитина бачила, як снаряд влучив у дитячий майданчик, і відмовляється підходити до гойдалок навіть тоді, коли родина виїхала за кордон), апатія до всього, завмирання (коли людина ніби “заморозилася”, нічого не відчуває)”.

Вплив травматичних подій у дітей будь-якого віку також часто може супроводжуватися регресом розвитку дитини, коли вона перестає робити ті речі, які вона вже вміла й робила, наголошує Тетяна Тимошенко.

“Так само й дорослі – вони можуть почати поводитися, як діти, не знаючи, що робити. І це нормальна реакція на ненормальні події”.

ЧОГО ПОТРЕБУЄ ДИТИНА ПІД ЧАС ПЕРЕЖИВАННЯ ТРАВМАТИЧНИХ ПОДІЙ

Реакція дитини сильно залежить від того, як поводиться дорослий поруч. Дитина зможе перебороти травматичний досвід, якщо батьки є стабільними, опанували себе. Спостереження свідчать, що діти, які перебували навіть в епіцентрі подій, але з батьками, легше переживають цей досвід, аніж ті, хто був вивезений у безпечне місце, але без близьких дорослих поруч, розповідає Олена Божор.

“Дитині потрібен стабільний дорослий, – погоджується Наталія Подоляк. – Але важливо пам’ятати, що наша стабілізація не може й не має бути такою, як у мирний час. Якщо я даю собі раду, я спілкуюся з дитиною, виконую якусь роботу, то цього вже достатньо, аби дитина почувалася комфортно”.

Однак, треба зважати й на те, що дорослий має бути з дитиною як фізично, так і емоційно. Бо якщо мама 24/7 сидить поруч із дитиною, але в новинах та відкладає спілкування на потім, то це також не допомагатиме дитині пережити стрес.

Часто батьки бояться емоцій своїх дітей (плачу, крику, тремтіння тощо), вважають, що краще не говорити про травматичні події, свідками яких стали діти (вже ж у безпеці, навіщо нагадувати?). Проте це неправильний підхід, переконана Олена. Дитині потрібно поділитися своїми переживаннями та отримати підтримку від дорослого.

“Наприклад, коли ми не маємо змоги вчасно сходити в туалет, то відчуватимемо напруження в усьому тілі. Так само відбувається й з емоціями: якщо нам не дозволяють їх проявити, вони будуть створювати напруження в усьому тілі (ком у горлі, дзвін у вухах, стиснуті кулачки тощо) і можуть призводити навіть до захворювань. Тому батьки мають спонукати дітей до реакцій”.

Дорослі також можуть дати дітям розуміння, що їхні емоції – це нормально, що вони мають на них право, що кожна реакція на травматичні події має право на існування. Вчити “заморожувати” свої почуття (не плач, не кричи, немає чого переживати, адже ми вже в безпеці) – ця шлях до погіршення стану.

“Обов’язково треба прислухатися до того, що говорить дитина щодо пережитого, – каже Тетяна. – Вона запитує? Отже, потрібно надати їй чесну відповідь, відповідно до її віку та здатності зрозуміти глибину цієї відповіді”.

“У жодному разі не можна знецінювати почуття дитини, якими б вони не були, – доповнює Олена Божор. – Вона може переживати за залишену вдома іграшку чи альбом, і завдання батьків – підтримати її, супроводжувати, обіймати, розмовляти з нею.

Якщо дитина потребує тілесного контакту, треба забезпечити їй максимально можливий контакт (наприклад, брати із собою в ліжко, навіть якщо дитина вже давно цього не робила, але просить про це). Коли в неї є якісь фізіологічні прояви, не варто акцентувати на них увагу, щоби дитина не відчувала сорому (наприклад, якщо в неї почався енурез, то просто підстеліть пелюшку, не намагайтесь одразу вирішувати це питання й ба більше соромити)”.

Психологині радять також говорити про те, що відчувають і діти, і дорослі.

“Але варто пам’ятати, що нам треба залишатися дорослими людьми (поводитися як дорослі) і не лякати дитину своїми надмірними емоціями. Нам теж може бути страшно, ми відчуваємо горе… І коли ми говоримо про це з дитиною, то створюємо для неї довірливий простір, щоби вона також могла розкритися і проговорити свої переживання. Адже діти часто, аби не травмувати рідних, намагаються переживати емоції мовчки”, – зазначає Тетяна.

З іншого боку, потрібно тримати розумний баланс, щоби не перекладати на дитину емоційну підтримку батьків.

Тетяна Тимошенко впевнена, що в стресових подіях дитина також потребує:

• роботи з тілом – поглажування, масажі, заколисування, “пеленання”;
• ігор, зокрема й активних;
• дотримання розпорядку дня;
• контролю за кількістю та змістом отримуваної інформації;
• відслідковування теперішнього та майбутнього (мріємо, плануємо свої сьогодні та завтра).

“Планомірність та структурованість знижує рівень тривоги, – погоджується з нею Наталія Подоляк. – Для того нам потрібен режим дня та планування, що ми можемо робити сьогодні й завтра, одне за одним. До того ж, якщо до війни психологи рекомендували обіймати дитину, мінімум 7 разів на день, щоби вона росла психологічно здоровою, то тепер ми не говоримо про кількість – чим більше, тим краще”.

ВПРАВИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ПЕРЕЖИВАТИ ТРАВМУ

“Коли ми працюємо з дітьми в групі чи індивідуально, – розповідає Олена, – я пропоную намалювати чоловічка й відмітити на ньому, що дитина відчуває – тремтіння рук, холод у кінцівках, проблеми з видільною системою (енурез – ми називаємо це “нічною рибалкою”, щоби діти не відчували себе некомфортно, запори чи діарея), фантомні звуки, головний біль, пришвидшене серцебиття, порушення харчових звичок, утруднене дихання тощо. Усе це діти можуть намалювати образно чи схематично.

Можна зробити схожу вправу, намалювавши мозок та розглянувши, які в нас там є думки. Негативні, які нас накручують і стимулюють наше відчуття небезпеки. Але треба мати на увазі, що діти, особливо молодшого віку, можуть навіть не усвідомлювати наявність таких руйнівних думок. І тоді результат травми буде мати тільки тілесні прояви”.

Дуже корисними є вправи на дихання. Найпростіша з них – “Квадрат”: вдихаємо на рахунок “1–2–3–4”, затримуємо дихання на такий же рахунок, так само видихаємо і знову затримуємо дихання. Це дозволяє вирівняти дихання й “показати” організму, що ми в безпеці, стабілізуватися.

“Можемо навчити дітей виміряти свою “температуру страху”, – продовжує Олена Божор. – Для цього малюємо на аркуші великий термометр зі шкалою від 0 до, наприклад, 10, де 0 – не боюсь, а 10 – страшенно боюсь і не знаю, що з цим робити. Можна проговорити при цьому, що для дитини означає підвищення цієї температури на кожний градус. Наприклад, 1 – це неспокій, а 9 – це шок, 4 – маленький страх, а 7 – великий тощо. Запропонувати навести приклади на кожну температуру”.

Після цього можна виконати вправу на дихання. А потім – знову виміряти температуру страху. “Дитина побачить, що страх суттєво знизиться. Таким чином вона розумітиме, що своїм страхом можна керувати”.

Ще одна вправа – намалювати свій страх. Проговорити його, зробити ще раз вправу на дихання, а тоді намалювати позитивний кінець цього страху. Або запитати в дитини, якого кольору її страх, подихати й відслідкувати зміну кольору. Можна також запропонувати дитині порвати, потоптати, зіжмакати малюнок із її страхом.

Техніка розслаблення м’язів. Починаючи з кінцівок, по черзі напружувати м’язи, а потім розслабляти їх. Наприклад, кулачки напружили й розслабили, передпліччя – напружили й розслабили. Потім – плечі, втягнули голову, і розслабили. Опускаємо голову, качаємо нею вправо-вліво.

Далі уявляємо, що в нас є крила за спиною: складаємо та розкладаємо їх. Напружуємо груди й живіт. “Можна навіть запропонувати це дитині в якості веселої гри: наприклад, коли ми напружуємо біцепси, то уявляємо себе силачем”.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.