Напишіть нам

Всі теми

Навіщо деінституалізація інтернатів і чому відбувається відкат реформи

Нині в інтернатах перебувають орієнтовно 34 тисячі дітей. Понад 90% мають хоча б одного з батьків, і лише 8% – сироти.

Серед причин, чому батьки віддають дітей в інтернати – брак якісних соціальних послуг та інклюзивної освіти й обмежений доступ до них. Наприклад, у багатьох громадах є труднощі з отриманням консультацій профільних спеціалістів (психологів, неврологів), немає шкільних автобусів і груп подовженого дня, денних центрів для дітей з інвалідністю, послуг раннього втручання та інших послуг для підтримання сімей.

Інша причина – булінг із боку директорів шкіл, учителів і батьків інших дітей до дітей з інвалідністю або тих, які повернулися з інтернатів. Також часто діти опиняються в інтернатах через соціально-економічні причини – сім’ї у складних життєвих обставинах не можуть забезпечити їх найнеобхіднішим.

Про це йшлося на презентації моніторингу Чи можливе повернення дітей з інтернатів у родини? від Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Міністерства соціальної політики та Української мережі за права дитини.

“Нова українська школа” також поговорила з Дар’єю Касьяновою, програмною директоркою СОС “Дитячі Містечка Україна” й головою правління громадської спілки “Українська мережа за права дитини”.

У цій статті йдеться про таке:

  • що таке деінституалізація інтернатів і навіщо вона потрібна;
  • чому відбувається відкочування реформи і стратегії деінституалізації;
  • що мають робити громади, МОН і Мінсоцполітики, аби зрушити реформу з місця.

ЩО ТАКЕ ДЕІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРНАТІВ І НАВІЩО ВОНА

Інтернати – це великі закриті установи, в яких діти перебувають понад пів року без можливості спілкуватися з батьками, якщо вони є, у постійному оточенні інших дітей із різними проблемами й людей, які там працюють. А деінституалізація, пояснює Дар’я, – це вивід дітей із таких установ. Також це – розвиток послуг, програм підтримання для сімей і дітей, які мінімізують кількість дітей, які потрапляють в інтернати, і допомагають підтримувати сім’ю.

“Якщо нам не вдалося допомогти сім’ї, бо, наприклад, ми пізно виявили, що сім’я не впоралася зі складними життєвими обставинами, і дитина опинилася в інтернаті, то мають бути альтернативні варіанти. Наприклад, прийомна сім’я, усиновлення, влаштування дитини в дитячий будинок сімейного типу, у малий груповий дім. Інтернат – це виняток”, – пояснює Дар’я.

Дитячий будинок сімейного типу – це сім’я, яку створює подружжя або людина, яка не перебуває в шлюбі. Ці люди беруть на виховання та спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Малий груповий будинок – це заклад інституційного догляду та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тут дітей виховують в умовах, наближених до сімейних.

Дослідження, які почались у 1960-х роках у Великій Британії, довели, що тривале перебування дитини без батьків завдає непоправних збитків її фізичному та психологічному розвитку.

Ось кілька причин, навіщо потрібна деінституалізація:

  1. Якщо дитина 0–3 років була в інтернаті, то в неї з’являються проблеми з прив’язаністю, браком базової безпеки, неможливість любити й довіряти людям і світу як такому. У будь-якому віці дитині потрібні дорослі значущі люди, які про неї піклуються і яких вона любить.
  2. Психологічні проблеми впливають на фізичний розвиток. Тому часто діти, які виходять з інтернатів, – менші за зростом від однолітків, мають малу вагу й інакший вигляд.
  3. У закритих установах процвітає насилля. Не тому, що там усі погані, а тому що в деяких випадках це – форма виживання. Діти думають: “Усі мене не люблять”, зляться і проявляють жорстокість до однолітків. На жаль, бувають випадки насилля і з боку педагогів. Зокрема, сексуального.
  4. Велика проблема – адаптація дітей після інтернатів. Коли вони виходять у світ, то зазвичай не готові до нього. Такі люди не вміють розпоряджатися грошима, не знають, як готувати їсти, тому що все робили за них.
  5. Виходячи з інтернатів, люди відчувають, що нікому не потрібні. Поки вони перебувають в інтернаті, про них піклуються, а після людина залишається сам на сам із проблемами.
  6. Випускники інтернатів не часто доживають до 40 років.

“У нас немає повноцінних досліджень про це, але вони є в інших країнах. А випускники в Україні відкрито говорять про це. Йдеться про високий ступінь схильності до алко- й наркозалежності, до злочинів. Додається ще й те, що людина не відчуває, що комусь потрібна, не може створити сім’ю або створює й не розуміє, як це працює”, – пояснює Дар’я.

  1. Повторення сценаріїв. Діти, які народжуються в дорослих, які мали досвід перебування в інтернаті, також часто потрапляють в інтернати.

ЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗІ СТРАТЕГІЄЮ Й РЕФОРМОЮ

  1. Стратегію деінституалізації ухвалили 2017 року. Починаючи з минулого року, народні депутати активно лобіюють інтереси деяких інтернатів, які мали розглядати для реформування. Йдеться про санаторні інтернати”, – каже Дар’я.

У санаторних інтернатах перебувають діти у складних життєвих обставинах, не отримуючи там допомоги. Усі думають, що санаторні інтернати – це санаторії, де дитина лікується або проходить реабілітацію після лікування. Як правило, це не так.

“У радянські часи створили таку форму влаштування дітей в інтернати, які в кращому випадку просто розташовані в гарному місці – наприклад, біля моря – для дітей, які мали контакт із людьми, які хворіють на туберкульоз.

Діти перебувають там 9 місяців, щоби пройти реабілітацію без переривання навчання, але з відлученням від сім’ї”.

У січні 2020 року вийшло розпорядження прем’єр-міністра про те, що спеціальні (там навчаються діти з особливими освітніми потребами, – ред.) та спеціалізовані (ті ж санаторні, ред.) інтернати треба виключити зі стратегії реформування, і відсунути влаштування дітей до 3 років у будинки дитини до 2026 року.

“Нас це занепокоїло, оскільки багато дітей перебувають у цих інституціях, і їх не можна виключати з реформи деінституалізації. Часто нам кажуть, що не можна зачиняти спеціальні інтернати. Так, не можна, поки ми не вивчимо, які діти там перебувають, яка допомога потрібна їм і батькам, наскільки доступна допомога сім’ям.

І це пов’язано з проблемами імплементації стратегії. Зокрема, із браком комунікації, пояснень, що буде. Кожен розуміє своє, з’являються маніпуляції, міфи і “страшилки”. Наприклад, що інтернати зачинять, а дітей виганятимуть на вулицю або повернуть у неблагополучні сім’ї. Це – неправда”, – говорить Дар’я.

  1. Накладання кількох реформ одночасно, як-от реформи системи опіки, реформи інтернатних закладів, реформи децентралізації та реформи освіти. Усе делегується на місця, у громади. Виникають запитання: наскільки громади готові й розуміють, що таке захист прав дитини, розвиток послуг?
  2. Здебільшого, інтернатні заклади, приблизно 700, перебувають під юрисдикцією МОН.

“Відповідно, це їхні гроші та кадри. А координує реформу Мінсоцполітики. І зрозуміло, що МОН не буде нічого реформувати, тому що є конфлікт інтересів. Система не може реформувати сама себе. Під відповідальністю Мінсоцу також є установи: дитячі будинки для дітей з інвалідністю, центри соціально-психологічної реабілітації. Тут також виникає запитання: що Мінсоц зробило, щоби реформувати ці установи? І під керівництвом МОЗ є будинки дитини”.

Дар’я вважає, що координувати реформу має не одне з цих міністерств, а орган вище. Наприклад, віцепрем’єр, який займатиметься саме цією реформою, і на його рівні повинна бути створена команда. Принаймні так робили інші країни, які пройшли цей шлях.

“Ми хочемо, щоби через 10–20 років дітей виховували переважно в сім’ях. Якщо не в біологічних, то в прийомних. Якщо в дитини, наприклад, важкий психіатричний діагноз, вона потребує пожиттєвих послуг. Якщо є комплексна інвалідність, вона живе в сім’ї, а потім, коли не стає родичів, держава має подбати про цю людину. Має бути підтримувальне проживання, де людина житиме в нормальних умовах, їй будуть надавати підтримку, допомогу і, водночас, вона може бути корисною суспільству, працюючи”.

  1. У різних регіонах ми бачимо, що відбувається профанація реформи. Здебільшого, інтернати, які закрилися, робили це з порушеннями стратегії і принципів деінституалізації. Наприклад, багато з них просто об’єднали.

“Припустимо, один закрили, а в інший, через дорогу від цього, перевели цих дітей. Це – не деінституалізація. Є випадки, коли просто змінювали вивіску. Був інтернат, а назвали “ліцей”. Або зачинили інтернат, дітей розігнали додому, а потім якихось дітей перенаправили в інші інтернати подалі. Такі дії знецінюють усі зусилля, хто би не писав і не реалізовував цю стратегію”, – говорить Дар’я.

  1. Гроші. Є запитання: хто переспрямовує кошти з інтернатів, куди, чому гроші не переспрямовують на розвиток послуг інклюзивної освіти чи на групу подовженого дня в школі, гаряче харчування, довіз дітей на автобусах?

“Є багато запитань, які потребують обговорення, перегляду підходів і акцентів. Але це точно не означає, що реформу треба згортати. І якраз про це наш відкритий лист і наше занепокоєння. Коли говорять про закриття інтернатів, то не мається на увазі, що треба заколотити вікна і двері й вигнати дітей. Закриття закладів – це коли замість санаторного інтернату на цьому місці може з’явитися, до прикладу, будинок для літніх людей. Усе залежить від того, що треба громаді чи області”.

  1. За міжнародними стандартами і як виписано в стратегії, повинно бути рішення про кожну дитину, яка перебуває в інтернаті. Треба аналізувати, чому дитина там перебуває, де її сім’я, чи є можливість повернути її назад, Якщо немає – то як підтримати сім’ю, чи є і скільки в дитини братів і сестер, чи можна зібрати їх разом.

“Це – кропітка робота. Коли мали вносити законодавчі зміни на рівні областей, треба було провести попередню роботу з закладами, які найперше треба реформувати. На жаль, у нас пішли звичним шляхом. В Одеській області був такий приклад: був інтернат для дітей у складних життєвих обставинах, а поряд – загальноосвітня школа. Влітку, перед навчальним роком, школа згоріла.

Інтернат ніколи не думали закривати, вербували батьків і дітей, розповідали, що він відіграє велику роль, рятуючи дітей. І от батьки школярів постали із запитанням, куди діти підуть у вересні. За короткий час інтернат таки закрили, дітей повернули додому, а на базі інтернату відкрили загальноосвітню школу. Так не робиться. Це – профанація реформи й порушення прав дитини”.

  1. Також треба вивчати, який персонал працює в кожному інтернаті. Наприклад, 2012 року в Дніпропетровській області почали реформу дитячого будинку “Сім’я”. Там навчалися 50 дітей різного віку – від 5 до 18 років. Директорка казала, що не вірить у цю ідею.

З нею працювали, возили за кордон і показували приклади. За 2 роки на базі дитячого будинку створили центр підтримки сім’ї і дітей “Добре вдома”. Здебільшого, працівникам запропонували в ньому роботу, навчали їх дитячої психології та соціальної роботи. Багато ж одразу відмовилися і знайшли іншу роботу. Але є люди, які досі там працюють.

“Там були й діти, яких ми не могли одразу вивести з інтернату, – наприклад, діти з ВІЛ або в яких був досвід насилля в сім’ї. Тому недалеко відкрили малий груповий будинок. Ці діти жили в ньому, а їхніми соціальними працівниками були вихователі, які працювали з ними в дитячому будинку.

Коли я спілкувалася з працівниками за деякий час, вони казали, що стільки років пропрацювали в дитячому будинку, кожен день бачили цих дітей, але не мали уявлення, що вони відчувають. За рік роботи з дітьми в умовах малого групового будиночку, де навчаються 12 людей, усе стало краще. Але, на жаль, це не масове явище в Україні”, – розповідає Дар’я про позитивний приклад деінституалізації.

На той момент дитячий будинок коштував області 9 мільйонів гривень на рік, а після трансформації і перерозподілу дітей – 3–4 мільйони гривень на рік. Тобто утримання дітей із дитячого будинку обійшлося дешевше. Дітей розподілили за послугою термінового розміщення, у центр матері й дитини, для випускників інтернатів створили соціальні квартири, розвинули послугу раннього втручання. Реформа, каже Дар’я, – це про зміни в житті кожної дитини й сім’ї.

Історії про людей, які наважилися відкрити будинки сімейного типу, можна прочитати тут.

ЩО МОЖУТЬ РОБИТИ ГРОМАДИ

“Якщо дуже грубо, у нас 34 000 дітей живуть в інтернатах. В Україні є 1600 територіальних громад. Якщо поділити 34 тисячі хоча би на 1000, то виходить, що в кожній громаді 34 дитини перебувають в інтернатах. Чи є можливість у громади допомогти цим 34 дітям? Я думаю, що так”, – говорить Дар’я.

Припустимо, 34 дітини з Ірпеня в інтернатах. Спочатку треба проаналізувати сім’ї дітей. Якщо дитина не має батьків, то її можна влаштувати в прийомну сім’ю, і це фінансує держава. Якщо в дитини є батьки, і вони проживають в Ірпені, треба проаналізувати причину, чому вони віддали дитину в інтернат.

Наприклад, у батьків не дуже безпечне житло й не можна, щоби дитина там перебувала. Тоді, можливо, громада чи волонтери можуть виділити кошти й відремонтувати будинок. Якщо ж дитині небезпечно бути вдома, бо в батьків психічна хвороба, то її можна влаштувати в прийомну сім’ю.

“Коли є конкретна історія дитини, це – не глобальний рівень. Інша справа, що громаду теж треба цього навчати. Наприклад, можна створити комісію під керівництвом мера міста чи голови громади. Тоді розглядатимуть кожну конкретну ситуацію”.

Ще одна проблема – виявити, скільки ще дітей проживають у сім’ях, у яких є великий ризик, що вони завтра опиняться в інтернаті. Це – про профілактику соціального сирітства. Але в Україні, каже Касьянова, усе впирається в те, що немає кому це досліджувати й немає підтримки на національному рівні.

ЯК НА МІСЦЕВОМУ Й НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ ПІДТРИМУВАТИ СІМ’Ї

Є поняття вияву й соціального супроводу сімей. А є місця природного стику з дитиною і сім’єю:

  1. Лікарня. Можна оцінити, чи батьки водять дитину на планові огляди. Якщо так, то дитина доглянута чи ні, чи є синці? Якщо сім’я не з’являється – це перший дзвіночок. Згідно з законом, лікарі зобов’язані повідомляти про такі випадки в соціальну службу.
  2. Дитячий садок. Наприклад, дитина стоїть у черзі в дитсадок. Отже, батьки піклуються. Якщо дитина вже ходить у садок, то видно, в якому стані батьки приходять за дитиною, чи роблять це вчасно, чи доглянута дитина, що вона говорить про те, що відбувається вдома. Дитсадок також може поінформувати соцслужбу.
  3. Школа. Це – місце, де є постійні батьківські збори, Viber-групи, можливість комунікувати, бачити батьків і дітей.

“На жаль, ми стикаємося з тим, що школи кажуть: “Ми не виносимо сміття з дому, а вирішуємо все самі”. Але, як правило, це неефективно. Самостійні рішення – це викликати до школи маму і пригрозити пальцем. Добре, якщо вона прийшла, але це навряд чи щось вирішить. Будь-яка інтервенція має бути професійною. Краще перестрахуватися й поінформувати службу зі справ дітей або центр соціальних служб”, – радить Дар’я.

У “Дитячі Містечка Україна” працюють із сім’ями у важких сімейних обставинах, де є ризик, що дитина опиниться поза сім’єю. Це, каже Дар’я, кропітка робота, яка займає в середньому 2–3 роки для однієї сім’ї.

Так, треба розробити план, оцінити потреби сім’ї, дослідити психоемоційний стан батьків і дитини, провести сімейну терапію. Якщо, наприклад, мама не може знайти роботу, досліджують, які навички вона має, пропонують їй пройти навчання за рахунок організації.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – ulkas78, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення