Теми статті: агенти змін, батькам, вчителям, директорам, НУШ, педагогіка партнерства, фінансування освіти
26 Вересня 2020
3 699
0
Юрій Кіньков каже, що позиція начальника – це не про владу, а про відповідальність. І, насамперед, про відповідальність перед людьми.
“Часом директор школи має побути навіть в ролі жилетки, аби вислухати всіх, пожаліти й дати поради”, – впевнений Юрій.
Восьма розповідь директорів, як впоратися з тією чи іншою проблемною ситуацією, – від Юрія Кінькова, директора Навчально-виховного комплексу №141 “ОРТ”.
Згодом історії 15-ти директорів зі всієї України про найпоширеніші проблеми в школах та їх вирішення складуть посібник, який буде безкоштовно розповсюджуватися серед керівників закладів середньої освіти.
Навчально-виховний комплекс №141 “ОРТ”
Рівень освіти: І-ІІІ ступені
Кількість учнів: 1023
Стаж роботи директором: із 2000 року
Є автономна бухгалтерія: ні
Очевидно, ситуація в Києві відрізнятиметься від інших регіонів, бо про Київ турбуються, і місто більш-менш добре забезпечене. Наприклад, засобами гігієни. Зокрема, антисептиками й туалетним папером, школу забезпечує міська влада.
А ще, на щастя, Київ вирішив проблему з класними журналами. За бажання, класи переходять на електронний документообіг: електронні журнали та щоденники. А після переходу заповнювати паперові документи не треба.
Із проблем, які я перерахував, комплексною і найважливішою вважаю кадрову проблему. Усе починається з того, що в людей низька мотивація для вступу до педагогічних вишів. Причина, зокрема, в тому, що суспільство ставиться до школи як до інституції неналежно. У школи місія: формувати компетентності та навички в дітей. А здебільшого батьки вважають, що ми маємо утримувати й розважати дітей.
Також вступники розуміють, що вчителі зазвичай мало заробляють. Виходить, бути вчителем непрестижно. Випускники шкіл, які мають хист до викладання, зазвичай після вишу не йдуть працювати до школи. Натомість, учні з низькими балами стають студентами. Часом до школи на практику приходять студенти й одразу попереджають, що навіть не розглядають варіант працювати в школі.
Учитель повинен постійно розвиватися й вчитися, ознайомлюватися з новими методиками й технологіями та опановувати їх. Але здебільшого ті люди, які вступають до вишів, просто не здатні на це.
Розв’язати цю проблему можна тільки завдяки комплексній програмі державного рівня. Для цього треба кілька кроків:
Тільки коли ми комплексно вирішимо питання нестачі кадрів, може, через 10 років усе зміниться. Інакше – ми опинимося в глибокій кризі. Я відкриваю Facebook і бачу, що директори постійно шукають вчителів. І в мене теж є вакансії!
До того ж, школи неукомплектовані техперсоналом. Тому що на зарплату 5000 грн прибиральниця повинна прибрати 500 квадратних метрів. Уявіть, йдеться про всі туалети, коридори й десь 7 класів. Чи може прибиральник вимити досконало всі кабінети? Протерти батареї, відмити шафи, підлогу, парти. І, як правило, прибиральниці – це жінки віком 60+. Водночас, мені треба втримати її на роботі, а не поховати тут.
За 20 років роботи директором я не стикався з ситуацією, коли вчителі цькують дітей. Я пояснюю вчителям свою політику щодо цього, і ніхто не наважиться так вчинити. Бо це – неприпустимо.
Робочі конфліктні ситуації між дітьми, звісно, виникають, але я не вважаю їх проблемами. З кожною ситуацією ми розбираємося індивідуально й здебільшого вирішуємо їх розмовами. У старших класах конфлікти стаються на підґрунті закоханості, а в молодших здебільшого це – “Він на мене не так подивився” або “Він сказав, що я дурний”. Найчастіше конфлікти за межі класу не виходять, бо класні керівники вчасно говорять із дітьми.
Також у школі ми наголошуємо: не можна відкладати проблемні питання в шухляду – їх треба вирішувати, як тільки вони виникли. Це – наше правило. Якщо замовчати один раз, а потім – другий, втретє буде вибух. Якщо конфлікт не вирішується в класі, ми долучаємо соціального педагога, психолога, когось з адміністрації.
Я завжди починаю розмову з дітьми, учасниками конфлікту, з того, що немає однієї сторони, яка стовідсотково має рацію. Винні обоє. А тоді пропоную: робимо 10 кроків назад і шукаємо причину. І от ми починаємо розбиратися, згадувати, покроково розбирати ситуацію, робити висновки.
До батьків ситуація доходить або тоді, коли вчитель не може розібратися, або коли вчитель навіть не знає про те, що сталося. Але я за те, щоб одразу повідомляти батькам про конфлікт і проти того, щоби замовчувати. Якщо треба винести конфлікт за межі школи, краще так і зробити. Бо якщо ми цього не зробимо, люди далі можуть страждати. Своєї провини як керівника в тому, що я повідомлю батькам, я не бачу. Бо я шукаю вихід із ситуації. Але таке траплялось, може, раз чи двічі за 20 років моєї роботи.
Якщо у фонді є надходження, а мені треба кошти на реалізацію якогось проєкту, то я пишу лист до голови фонду. Він розглядає моє прохання й може ухвалити або відхилити його.
Цими коштами ми, звісно, не можемо додатково фінансувати вчителів. Це – наша домовленість із батьками. Але можемо звернутися до голови фонду з проханням виділити кошти з фонду на ремонт комп’ютерної техніки, купівлю канцелярії (якщо її не вистачає). Також батьківський благодійний фонд оплачує послуги охороні школи.
Фіксованої суми, яку здають батьки немає й не може бути. Це суперечить законодавству та поняттю благодійності загалом. Благочинці з’являються і не серед батьків, але в деталі я не занурююся, адже не маю повноважень на такі речі.
У нас плюс-мінус активні вчителі. Бо:
Наприклад, я не можу працювати на уроці без мобільних телефонів. Аби дати завдання, мені завжди треба були аркуші, бо я не працюю за підручниками більше 15 років. Тепер те, що треба було друкувати, я надсилаю їм поштою чи в чаті. Але на контрольних і самостійних я прошу учнів сховати гаджети. Часом прошу скласти їх на першу парту і забрати після уроку. Я пояснюю учням: якщо ти забиваєш м’яч у свої ворота, то цей гол зараховують команді суперника. Це – правила гри у футбол. А на уроці інші правила. Вчителів вчу працювати так само.
Стимулювати, аби батьки спілкувалися між собою. Наприклад, влаштовувати спільні заходи. А тоді батьки самі почнуть збиратися. От я бачив фото у Facebook, на яких батьки п’ятьох класів ще за три дні до початку навчального року святкували початок. І це круто! Бо вони між собою спілкуються, і пасивних батьків меншає, підключаються всі.
Також треба працювати з активністю дітей. Якщо в неактивних батьків є дуже активні діти, вони змінюють своє ставлення до шкільного життя. Треба в кожній дитині розгледіти родзинку. Дитина може бути пасивною в одному й активною в іншому. Наприклад, пасивна в олімпіаді з математики, але активна в змаганнях із баскетболу. Треба виявляти нахили дітей. Ну, як тут можна бути пасивними, коли твоя дитина активна у всьому?
А ще треба не заважати батькам. Наприклад, перед початком навчального року деякі батьки збиралися в кабінетах, які до того прибрала техпрацівниці. І от вони вирішили помити їх ще раз. Я зайшов до класу і кажу: “Тут вже все зробили”, а вони мені: “Ми ще краще зробимо! Це наша справа”. Якщо вони хочуть допомогти, нехай допомагають. От вони бачать свою роль саме в цьому – і хай буде так.
За 20 років моєї роботи директором у мене жодного разу не було конфліктів з владою. Ось чому:
Загалом, щоби вирішити будь-яку проблему, кожній людині треба чути думку іншої. Також треба бути відкритим, комунікабельним, готовим до нестандартних рішень і компромісів, не соромитися проблем і дивитися вперед.
Читайте попередні тексти із серії:
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: Надія Швадчак
Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.
Обговорення