Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

Організовуємо шкільний театр, як у корифеїв: 19 фактів про перший український професійний театр та поради з театралізації в школі

Діяльність українського театру за часів російської імперії ускладнювалася постійною імперською цензурою. На сцені не можна було підіймати історичні теми про прагнення українців до незалежності, а українській виставі обов’язково мала передувати російська.

Але навіть у таких умовах режисер і драматург Марко Кропивницький у 1882 році зміг організувати перший український професійний театр, який згодом назвали Театром корифеїв. Під його керівництвом виросла ціла плеяда талановитих українських акторів, які вражали своєю грою глядачів навіть поза межами України.

З нагоди дня народження двох корифеїв українського театру – Марка Кропивницького (22 травня) та Панаса Саксаганського (27 травня) редакція “Нової української школи” вирішила нагадати, чим запам’яталися корифеї, та зібрала поради, як використовувати елементи театру на уроках.

У статті “Нової української школи” читайте:

  • в яких умовах з’явився перший український професійний театр;
  • чому він отримав назву Театр корифеїв;
  • які вимоги Марко Кропивницький ставив до акторів і чому був до них суворий;
  • що розповідали актори про свого режисера;
  • чому театр згодом розколовся;
  • який внесок зробили корифеї в розвиток української культури;
  • як зацікавити учнів театром та використовувати театралізацію на уроках.

Про це розповіли Ірина Зубченко, завідувачка відділу історії театру Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, Лідія Поворознюк, вчителька української мови й літератури та Оксана Андрійчук, учителька історії та керівниця шкільного театру.

РЕПЕТИЦІЇ БЕЗ СНУ, НОВІ ДЕКОРАЦІЇ ДО КОЖНОЇ З ВИСТАВ ТА ВИСОКІ ВИМОГИ ДО АКТОРІВ: 19 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО ТЕАТР КОРИФЕЇВ

1. Виникненню Театру корифеїв передували складні політичні обставини, розповіла Ірина Зубченко. У 1863 році міністр внутрішніх справ російської імперії Петро Валуєв видав таємний циркуляр, який забороняв видання значної частини книг українською мовою, а чиновники на місцях почали обмежувати діяльність українського театру.

За таких обставин театр вимушений був піти в “підпілля” і розвиватися в аматорських колективах і гуртках, у яких починали свою творчу біографію всі корифеї.

2. Згодом, в 1876 році, вийшов Емський указ. Одним із його пунктів заборонялося писати твори та організовувати вистави на “малороссийском наречии”, заборонявся і друк текстів до музичних нот українською мовою, а українські пісні на концертах вимушені були виконувати французькою.

Микола Садовський, один із “корифеїв”, тоді влучно сказав, що “тридцятимільйонному народові вирізали язика“.

3. Але українське суспільство активно стало на захист національної культури, тож у 1881 році царський уряд вимушений був піти на часткові поступки. Відтепер дозволялося ставити українські вистави, але лише на селянсько-побутову тематику, або на тему кохання.

Не можна було підіймати історичні теми, у яких розкривалося споконвічне прагнення українців до незалежності, не дозволялося також перекладати українською і ставити зарубіжні п’єси. А перед українською виставою мала йти російська з однаковою кількістю дій.

4. Однак, навіть цю невелику поступку уряду з великим успіхом використав Марко Кропивницький, який у 1882 році організував трупу корифеїв і перший український професійний театр. Його діяльність розпочалася у Єлисаветградському міському театрі (нині Кропивницький) виставою “Наталка-Полтавка”.

Театр, у якому відбулася перша вистава Театру корифеїв. Джерело: Вікіпедія

5. Згодом усіх учасників трупи почали називати корифеями театру. “Корифей” у перекладі з давньогрецької означає провідний актор у хорі, і в переносному значенні означає перший, той, хто веде за собою.

6. У трупі корифеїв працювало багато митців. Але традиційно корифеями називають талановиту сімку: Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Ганну Затиркевич-Карпинську, Марія Заньковецьку, Панаса Саксаганського. Корифеями українського театру цих митців назвали на знак визнання їхнього високого професіоналізму й таланту. А Марка Кропивницького вважають режисером-педагогом, який виховав яскраву плеяду акторів.

Марко Кропивницький – режисер Театру корифеїв. Джерело: “Радіо Свобода”

7. До акторів він був дуже вимогливий. Наприклад, актор Федір Левицький згадував, що Кропивницький у ролі режисера був дуже суворий і “причіпливий”: “Так працював над молоддю, так її виснажував, прямо-таки вимордовував, що чуби були мокрі”. Але й на похвали він теж був щедрий.

8. Курйозний випадок, який оповідали актори, стався під час роботи над виставою “Зайдиголова” за п’єсою Кропивницького. У цій п’єсі репетирували сцену несподіваної зустрічі Василя і Домахи: Василь освідчується Домасі у своєму коханні, піднімає соломинку, перекушує її зубами й, показуючи дві окремі половинки, каже: “Ось так і ми з тобою”.

Акторам ця сцена не вдавалася. Кропивницький невтомно й наполегливо добивався потрібного результату на кожній репетиції. У трупі актори почали жартувати, що “вже другий сніп соломи дожовуємо”, але Кропивницький добився від них того результату, якого прагнув.

Одна із вистав акторів. Джерело: Вікіпедія

9. Також режисер вважав, що декілька талановитих акторів на сцені не врятують ситуацію, якщо їхні партнери будуть посередньо грати свої ролі. Тож Кропивницький працював з акторами, нерідко цілими ночами перед прем’єрою, над створенням їхніх ролей, аналізуючи характер героя, обставини його життя і мотиви вчинків.

10. У своїй роботі Кропивницький йшов до того, щоб усі складники вистави були на найвищому рівні: сценічне оформлення, грим, бутафорія, костюми – усе це мало працювати на ідею вистави.

Кропивницький прагнув, щоб до кожної п’єси була створена своя декорація і не повторювалася в інших виступах. Такі ж само високі вимоги він ставив і перед костюмом, який мав відповідати характеру героя, його соціальному стану й походженню.

11. Вистави трупи корифеїв порушували важливі соціальні й національні питання, закликали до боротьби проти приниження. Такий театр викликав підвищену увагу простої публіки й водночас невдоволення влади.

Діяльність трупи корифеїв була заборонена на значній частині української території. Тому трупа почала активно гастролювати за межами України – у росії, Молдові, Грузії, Білорусі тощо й мала великий успіх.

12. У своїй роботі корифеї зверталися до української класики, маючи у своєму репертуарі п’єси Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка. Основу ж репертуару становили твори самих корифеїв – Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого. Вони були особистостями з непересічними талантами, бо на однаково високому рівні писали, ставили вистави й грали свої п’єси.

Актори Театру корифеїв під керівництвом Марка Кропивницького. Джерело: “Інститут Просвіти”

13. Окрасою трупи корифеїв стали брати Тобілевичі. Старший із них – Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) – був блискучим драматургом, актором і режисером. Як актор він був лаконічним у жестах і міміці, уникав надмірного гриму, вважаючи, що акцент треба робити на внутрішній трансформації героя, за що критики називали його актором європейського масштабу.

Середній брат – Микола Садовський – був потужним актором, режисером, а його театр згодом став одним із найважливіших етапів розвитку української театральної культури.

Молодший із братів Тобілевичів – Панас Саксаганський (Тобілевич) – теж, як і старші брати, не обмежився одним напрямом діяльності. У трупі корифеїв грав і головні, і другорядні ролі. Своїм життям і акторським доробком Саксаганський довів, що коли ти є справжнім великим актором, для тебе не існує маленьких ролей, бо з кожної своєї ролі актор робив шедевр.

Корифеї українського театру. Джерело: Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

14. Михайло Старицький, який приєднався до трупи корифеїв у 1883 році спочатку був адміністратором і драматургом. За власні кошти, які отримав у спадок, він підвищив художній і матеріальний рівень театру.

Актори трупи згадували, що він купував відповідні декорації, костюми, реквізит, набрав хор, оркестр, щедро підвищив акторам заробітну плату. Софія Тобілевич згадувала, що Кропивницький отримував за свою роботу 800 карбованців, Заньковецька – 500, що на той час було винятковою сумою.

Таких умов, які створив Старицький, не було в жодній трупі. За таку пристрасть і жертовність до театральної справи його називали не лише батьком, але й лицарем українського театру.

15. У 1885 році театр розділився. Старицький очолив окремий театр із переважно молодими акторами. Головним у своїй роботі він зробив акцент на розвиток музично-драматичного жанру.

Великого значення Михайло надавав сценічному оформленню вистави. До кожного спектаклю була своя декорація, якщо дія відбувалася в Полтаві – то на сцені були саме полтавські рушники, а не з якогось іншого регіону.

Михайло Старицький, який очолив окремий театр. Джерело: Вікіпедія

16. Музику до вистав створював його троюрідний брат – видатний український композитор Микола Лисенко. Тому Старицького вважають засновником оперної режисури.

17. У своїх виставах він створював захоплююче театральне дійство із життя простого народу, в основі якого були масові сцени, велика кількість пісень і танців, але за всією цією красою на перший план виходило правдиве і глибоке зображення життя українського народу.

18. Безпосередньо під керівництвом Кропивницького виросли й зміцніли такі режисери, як Панас Саксаганський і Микола Садовський. Кожен із корифеїв мав своїх учнів і послідовників, людей, які в майбутньому продовжили на високому рівні розвиток українського театру.

19. У 1910 році, коли Марко Кропивницький помер, у газеті “Рада” процитували слова українського політичного і громадського діяча Миколи Міхновського, який називав режисера глибоко свідомим українцем.

“Помер не тільки артист, що знав чари, помер національний письменник, національний діяч тих часів, коли бути національним діячем мало хто одважився, коли так легко було, прикриваючись космополітизмом, одцуратися бідування свого народу”, – казав Міхновський.

Корифеї, як і інші визначні українські митці, своєю діяльністю наближали незалежність України, додала Ірина Зубченко.

Вимушені працювати у важких умовах постійних цензурних заборон (більшість п’єс доводилося редагувати велику кількість разів, щоб мати можливість отримати дозвіл на їхню постановку) корифеї створили потужний музично-драматичний театр, а у своїх найкращих драматичних ролях сягали глибин психологічного театру.

Корифеї зробили великий внесок у справу пробудження національної свідомості українців і підняли українське мистецтво на європейський рівень”, – підсумувала вона.

ТЕАТРАЛІЗАЦІЯ УРОКІВ ТА СТВОРЕННЯ ШКІЛЬНОГО ТЕАТРУ: ЯКІ НАВИЧКИ РОЗВИВАЄ В УЧНЯХ ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Щоб занурити учнів у світ театру, Лідія Поворознюк радить починати з театралізованих уроків.

Методика театралізації допомогає дітям не лише обговорити якийсь твір чи явище, а й зануритися в контекст, відчути його та прожити. У такий спосіб можна зацікавити дітей до вивчення творів, біографій, правил, історичних подій тощо.

Застосовувати методику театралізації можна по-різному:

  • класична театралізація: коли вчителі разом з учнями ставлять сценки з уривків певного твору або ж сам твір, якщо він невеликий;
  • можна інсценізувати й різні граматичні правила. Учням, особливо в початковій школі, подобається навчатись у формі гри. Тож, коли на уроці потрібно вивчити частини мови, члени речення тощо, можна запропонувати учням перевтілитись у ті ж самі підмети, присудки або ж іменники, прикметники тощо. Нехай кожен розповість, як зрозумів свого персонажа, які завдання він має чи на які питання відповідає;

Така форма подачі матеріалу допомагає доступніше пояснити дітям складні правила та водночас засвоїти їх у новому форматі, а не просто зазубрювати;

  • під час вивчення біографій відомих письменників також можна робити сценки з їхнього життя, але важливо враховувати контекст та історичний час, у якому жили персоналії – за яких умов жили письменники, як творили, які труднощі мали.

Наприклад, коли учні вивчають біографію Лесі Українки, то часто запитують, навіщо їм знати, що поетеса хворіла, чи куди вона подорожувала. Тому й потрібно з’ясовувати контекст”, – додала вчителька.

Тож нехай учні ознайомляться з тогочасним ладом, місцем жінки в суспільстві, як Леся Українка, попри хворобу та патріархальний лад, змогла досягти успіху і стати однією з найвизначніших письменниць свого часу;

  • гарно сприймають учні через театралізацію й українську народну творчість. Під час вивчення різних видів народних пісень (русальні, жниварські, кріпацькі тощо) можна поділити учнів за порами року й попросити їх інсценізувати життя українського селянства в певний час.

Наприклад, що відбувалося, коли наші предки співали жниварські пісні, які обряди виконували, чому саме ці пісні співали. Якщо учнів у класі багато, то можна зробити інсценізації на контрасті минулого та сучасного.

Театралізація допомагає учням побачити події комплексно. Зараз це дуже важливо, адже сучасних дітей із їхнім кліповим мисленням усе важче стимулювати заглиблюватися в контекст. Тому перевтілення на тих чи тих героїв, письменників, відтворення історичних подій допомагає учням глибше зрозуміти процеси та проаналізувати їх”, – розповіла Лідія Поворознюк.

За допомогою театралізації учні знайомляться також із проєктним менеджментом, адже вчаться працювати в команді, розвивати проєкт і доводити його до фінального результату. Тут бажано дітей розподіляти на команди у випадковому порядку. Це навчить їх працювати з різними людьми, які мають різні характери.

Дітям молодшого віку вчителі можуть запропонувати ролі: хтось має відповідати за сценарій, хтось – за реквізит, а хтось буде режисером та керуватиме всією командою “акторів”. Також обов’язково треба встановити чіткий дедлайн, до якого школярі мають усе підготувати, звісно, під контролем вчителя/ки.

Старші учні можуть самостійно обрати ролі – що кому більше до душі. Тут у них додається і завдання роботи з текстом. Звісно, якщо вони розігрують п’єсу, то автор уже поділив ролі, залишилося лише прочитати текст, обговорити свої враження, зрозуміти настрої героїв тощо. Але коли працюємо з прозовим твором, то тут учням ще й потрібно вибрати певний уривок, виокремити головне та зайве, і навіть скласти власний сценарій. Чим старші учні, тим більше творчості вони можуть додавати в театралізацію.

Які навички розвиває театралізація в учнях:

  • уміння працювати в команді;
  • вміння домовлятися, коли, наприклад, розподіляють ролі;
  • проявляти лідерські якості й водночас розуміти, що не всі можуть та мають бути лідерами;
  • розуміння того, що для якісного й успішного результату треба вміти співпрацювати та не порушувати чужих кордонів.

Крім застосовування театралізації на уроках Оксана Андрійчук довгий час розвивала і шкільний театр. Вона є акторкою Народного театру м. Звягеля (Житомирщина), тож знає всю внутрішню “кухню” та правила організації вистав.

Вона розповіла, що учні охоче брали участь у театрі. Переважно у їхньому театральному колективі було 25–30 учасників. Разом з учнями на гуртку вчителька займалася два рази на тиждень. Вони ставили одну виставу за навчальний семестр.

У репертуарі шкільного театру були як твори класиків української літератури (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький тощо), так і вистави на сучасні, актуальні теми, які були близькі та цікаві учням (проблема вибору, свободи, освіти тощо).

Вчителька зізнається, що це досить клопітка справа, адже потрібно не тільки зібрати учнів, а й навчити їх читати текст, створити власноруч декорації, подбати про музичний супровід тощо.

Загалом процес роботи шкільного театру виглядав так:

  • спочатку обирали твір;
  • учні читали його, ділилися своїми враженнями та розповідали, як зрозуміли ідею, вчинки героїв;
  • потім потрібно було визначити персонажів: учні обирали тих, які їм близькі;
  • а далі розпочинався етап вичитки тексту, постановки інтонації, голосу;
  • тренували мізансцени (розташування акторів на сцені);
  • згодом до вистави додавали музику та декорації.

Зараз вчителька разом з учнями працює над новим проєктом – соціальним театром. Її учнівська команда виграла грант на реалізацію проєкту під назвою “Давай поговоримо”.

Ми проводитимемо зустрічі з дітьми на тему прав людини, чому важливо їх обстоювати та дотримуватися, які є проблеми із дотриманням цих прав.

Учні зі шкільного театру також створюватимуть власні вистави на сучасні теми. Граючи в такому соціальному театрі чи дивлячись вистави на соціальні теми, діти та підлітки можуть обговорити проблемні питання, які їх хвилюють, та звернути на них свою увагу. Наприклад, булінг у школі та як йому зарадити”, – пояснила вчителька.

Загалом, щоб організувати театр у школі, за словами Оксани Андрійчук, вчителі, які хочуть це запровадити, мають самі любити театр. Також вона наголошує, що під час роботи з дітьми, важливо доводити справу до кінця і не залишати її на роздоріжжі. Адже в театрі актори найбільше емоцій отримують саме під час виступу на сцені перед публікою, тобто від результату їхньої праці.

Але, крім хороших емоцій, участь у шкільному театрі допомагає учням:

  • розкрити себе;
  • виховує відчуття відповідальності;
  • вчить звикати до аудиторії та комунікувати з нею;
  • розвиває творче мислення;
  • вдосконалює дикцію, вчить говорити виразно, доносячи свої слова до глядачів;
  • вчить розпізнавати ті чи ті емоції, проживати їх (розвиток емоційного інтелекту);
  • дає можливість проводити вільний час у колі однодумців і в такий спосіб формує комунікативні навички.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне фото: колаж “Нова українська школа” з фото Інституту просвіти та Шкільний Театр УКУ “На Симонових стовпах”

Матеріали за темою

Обговорення