Щастячко. Чому учні кличуть так свою вчительку

“Я їм завжди кажу на майбутнє – кожна людина має знайти найкраще місце на землі для себе. І тоді все буде в радість – знання, емоції, досвід”. Надія Карпова цього року випускає 4 клас Мелітопольської школи №8. Непростий клас – чимало дітей із родин у складних життєвих обставинах.

Вона просила не писати, скільки має років стажу. Каже, на педагогах, яким за “…”, стоїть ярлик “совдепія”. Але стільки енергії, запалу, мудрості, харизми і почуття гумору в цієї вчительки, що забуваєш про вік, коли розмовляєш з нею.

НЕПРОСТИЙ КЛАС

“У мене надзвичайно важкий клас. Шість мам, які п’ють; дві мами, які відмовились зовсім від своїх дітей, їх бабці виховують; одинадцять – із багатодітних або неповних родин. Я їх всіх вдочерила і всиновила”, – розповідає Надія Петрівна.

У 4 класі 25 учнів – чотири відмінники, п’ятнадцять хорошистів. А коли лише прийшли до школи, 16 дітей мали логопедичні проблеми. Упродовж двох років вчителька займалася з ними додатково щотижня. “Не буде звука – не буде письма, не буде письма – не буде мови, не буде мови – буде німий”.

Від першого класу діє правило – на кожному уроці 5 хвилин читання. Якщо дитина має свою книжку, то може читати її. Пані Надія жартує: “Діти вже звикли і ніхто не впирається. Як кажуть, ненавченим ніхто не вирветься”.

“У моїх дітей немає модних і дорогих телефонів, немає планшетів. Вони інформацію отримують тут. А ще вчаться користуватися цією інформацією – як її перевіряти, відкидати або зовсім не реагувати”.

Домашні завдання школярі отримують дуже рідко. Намагаються встигати все зробити на чернетці у класі. Удома потрібно лише переписати.

У журналі двійок не побачити. “Я ненавиджу двійки. Навіщо її ставити, якщо ми знаємо, що в кожної людини своя швидкість”. Замість оцінок вчителька інколи ставить “!”. Однак батьки просять усе ж таки писати хоч двійку. Мовляв, це хоч якась оцінка, бо знак оклику від Надії Петрівни – це повний провал.

“Коли я ставлю оцінку, завжди сиджу. Тому що коли зверху йде потік слів, він не потрапляє ні у вуха, ні в очі. А коли я сиджу і дивлюсь на всіх – я на рівні з ними, я бачу їхні очі”, – пояснює пані Надія.

Діти у класі дуже працьовиті, розповідає вона. “Вони люблять чергувати, то я їм по дві 12 ставлю. А ще завжди вигадую привід, аби їм щось подарувати (солодощі або канцелярські дрібнички – ред.)“.

Допомагає сама і вчить їх допомагати одне одному. “Кажу їм, що я з вами лише 4 роки. Далі будуть різні вчителі. А ви разом будете 9-11 років. Живіть одне з одним, допомагайте”. Коли пишуть контрольну роботу, діти можуть із чернеткою підійти і вчителька допоможе виправити помилки.

Інколи ситуації вимагають суворості, сміється пані Надія. “Коли я на них сердита, то кажу – зараз включаю Пантеру Ягуарівну (у неї з’являється строгість – ред.). Одного разу під час відкритого уроку учень запитав: “Надія Петрівна, а ви сьогодні будете Пантерою Ягуарівною?”.

Та це не заважає учням ставитися до вчительки з любов’ю. Коли проводили загальношкільний день Щастя, у дітей запитували, як вони розуміють це поняття. Одна школярка написала: “Щастя – це Надія Петрівна”. І тепер учні подекуди називають її Щастячком.

УРОКИ І ПРОЄКТИ

Календарний план не заважає розробляти робочі зошити з розвитку зв’язного мовлення, природознавства, математики, працювати над проєктами, проводити уроки-квести.

Наприклад, наприкінці жовтня клас завершив проєкт “Знайомі незнайомці”. Почалося все з прогулянки шкільним подвір’ям. Коли підійшли до вишні, на запитання “що це за дерево?”, діти відповіли “Апельсин”. “Ну думаю, будете ви в мене тепер все знати про вишню і не тільки”, – згадує пані Надія.

Діти готували проєкт про дерева – їхнє походження, користь, властивості. Тепер усі знають багато цікавого не лише про вишню чи яблуню, а й про акацію та скумпію. Обрали дерево класу – айву. На кінець 4 класу Надія Петрівна планує зняти фільм про дерева і дітей.

На території школи є скіфський курган. “Ми єдина школа у світі, на території якої є така пам’ятка. На початку літа ми ходили туди, я їм розповідала, як він з’явився. Потім стелили простирадло, я розповідала, що їли і пили скіфи. Компот на травах їм зварила. Пограли у скіфську гру – бики і вовки”.

На уроках математики розв’язують задачі, дотичні до повсякденного життя – як обчислити площу паркану біля будинку, як розділити пиріг на рівні частини. Наприкінці кожної чверті є заняття з використання вмінь і навичок. Діти розмірковують, в яких ситуаціях їм знадобляться знання, які вони здобули.

Із першого класу діти знають, що це – говорити перед аудиторією. Вчителька заохочує не лише декламувати вірші, а й представляти себе, висловлювати свою думку вголос. “Діти в цьому віці ще не мають страху, вони не бояться бути висміяними, що їх розкритикують. От вийди і скажи своє слово. Твоє слово – важливе. Вони це роблять по-чесному, щедро і хоробро”.

Пані Надія любить поезію. Разом із дітьми проводять літературні вечори – читають вірші, розв’язують ребуси, обговорюють. Останнього разу, згадує Надія Петрівна, виграла команда з одного учня під назвою “Монако”. Діти мали поділитися самі на групи і назвати їх самостійно.

Були команди – Ерудити, Солдати, Бандюки. І так вийшло, що одного хлопчика не взяли нікуди. “Він так плакав… Я йому кажу: “Антоша, ти будеш командою “Монако”. – А що це? Розказала дитині, яка це країна, що вона маленька, але там добре люди живуть”. Хлопчик погодився, готувався сам, старався і виграв. “Коли тебе життя вжарить в одне місце, ти вИграєш”.

Початкова школа, на думку Надії Петрівни, закладає фундамент цінностей, дає напрямок для руху, але і вчить, що дитина завжди має докладати зусиль.

У другій чверті працювали над проєктом “Японія”. Пані Надія ознайомлювала дітей з японською поезією. Діти писали хоку (традиційний жанр японської лірики). Одній дівчинці плескав увесь клас:

“Мама

Щоденник

Ховайся”.

Клас Надії Петрівни рідко перемагає на загальношкільних конкурсах, олімпіадах і змаганнях. Але цього року на різдвяні віншування діти так виступили, що вся актова зала аплодувала стоячи. “Друзі-театрали допомогли нам із костюмами, ми місяць із дітьми співали, тренувалися, то після виступу директорка аж заплакала”.

ШКОЛА, В ЯКІЙ СМІЮТЬСЯ

У Мелітопольській школі №8 Надія Петрівна всього кілька років. До цього працювала здебільшого в гімназіях. Закінчила Бердянський педагогічний університет – факультети початкової школи, а також літератури і мови.

“Цього року, йдучи до школи 1 вересня, запитала себе – чого ти туди біжиш і поспішаєш? Тобі що, там медом намазано? От намазано”.

Вчителькою вирішила стати, коли сама пішла до школи. Після війни бачила, як важко живуть люди. “У 1 класі за те, що розлила чорнило, мене відлупцювали. Я бачила, як страждають діти, як їх карають за невинні капості. І я дала собі слово, що коли буду працювати у школі, у мене ніхто не буде страждати, усі будуть сміятися“.

Пані Надія каже, що діти – найбільш незахищена частина суспільства. “Вони все пробачають, люблячі, добрі. Але всі ноги в дорослому віці в нас із дитинства. Якщо тобі усміхалися, були з тобою чесними і відкритими, то ти будеш поводитися відповідно”. Потім часто колеги говорили, що учні Надії Петрівни всі на неї схожі – так само спілкуються, такі ж жести, вони щирі.

Бути людиною – передусім. Цього має навчати школа, переконана пані Надія. “Школа дає напрям, суспільні зв’язки. Школа вчить спілкування. Якщо вона це робить, тоді ми маємо нормальне суспільство”.

Дітей бачить наскрізь. “Якщо весь час голову хоче заховати – під шапку, капюшон, прикрити рукою, то, можливо, її б’ють. Коли весь час дивиться долу – ймовірно, на неї дома кричать, вона боїться голову підняти”. Впевнена: у дитини серед дорослих має бути хтось, кому ти можеш сказати “ти”.

РОБОТА З БАТЬКАМИ

Надія Петрівна розповідає, що намагається під будь-яким приводом побувати вдома у своїх школярів.

“Моїм живеться дуже важко. Є хлопчик, який сам щодня вже четвертий рік ходить до школи по 5 км. Він приходить, бо в школі тепло, можна поїсти. Спить у гаражі, що обладнаний під кімнату, без підлоги”.

За 4 роки пані Надія отримала маленьку перемогу – мама почала одягати хлопчика краще, прати речі. Перші роки ніхто не хотів сидіти біля нього через неприємний запах. Довелося вчити його вмиватися, було багато розмов із мамою.

“У людей, в яких пропите все, немає ні сорому, ні совісті, ні жалю. А діти навіть слухати не хочуть, щоб залишити таку родину. Вони кажуть: “Ні, я дуже люблю свою маму”. Хоч яка вона п’яна. Буває, мама нап’ється, а він під ручку через дорогу обережно її веде, щоб маму машина не збила. Як їх не любити за це? Як їм не допомагати?“

На батьківських зборах говорять про те, що кому болить, а не слухають суху інформацію адміністрації школи. Надія Петрівна запровадила Школу батьківства. Це невеликий курс лекцій на основі книги “Педагогіка для всіх” педагога Симона Соловейчика. Завжди запрошує батьків на всі класні заходи. Четвертий клас закінчить тренінгом для батьків із чаюванням, подяками, розмовами.

Після кожного свого випуску, коли батьки запитують, що подарувати, пані Надія просить лише одне – альбом із фотографіями, на яких родина з дитиною. І поряд вони пишуть кожен своє побажання.

Зізнається: колишні учні найчастіше згадують словами “дякуємо, що ви тоді для нас маленьких зробили”, “так, як ви вчили, не вчив більше ніхто і ніколи”, “можна ми до вас в гості будемо приходити?”.

“Треба любити, і підказка прийде. Любити дітей, свою роботу і треба, щоб тебе полюбили”.

З 1 вересня наступного року вчителька знову планує взяти перший клас.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Усі фото: Олександра Аліфіренко

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber