Тичинатест: 16 запитань, щоби перевірити, що ви знаєте про життя Павла Тичини

Невідомо, чи світ відкрив би Тичину, якби його обдарованість не помітила перша вчителька – Серафима Морачевська. Вона розгледіла в малого Павла жагу до знань, чудовий слух і мелодійний голос. Учителька переконала батька віддати сина до архієрейського хору. Адже хористи могли безплатно навчатися в духовному училищі. Тоді для Павла це була єдина можливість отримати освіту. Тичина підтримував зв’язок зі Серафимою Морачевською протягом усього життя і присвятив їй однойменну поему.

У Духовному училищі Павло навчався зовсім не на відмінно. Сучасних 12 балів отримував тільки зі співів, малювання та літератури. Справа в тому, що хлопець не міг зрозуміти, чому навчання відбувається незвичною для нього мовою, а не рідною українською, якою писали Тарас Шевченко та Леонід Глібов і твори яких йому читали батьки.

Природа – один із головних образів у творчості поета, він нею надихався. За спогадами сучасників, Павло Тичина трепетно ставився до найменшої живої істоти: комашки, мурашки, павучка і сповідував майже «буддійські практики». А подарована йому рушниця лежала без діла.

Павло познайомився з Лідією, коли їй було 16, а одружилася пара, коли їй було 39. І хоча Тичині приписують численні романи з іншими жінками, а Ліді – що «вона одружила Павла на собі», їхнє листування свідчить, що це було виважене рішення обох. Люди дорослішали, погляди на шлюб та сім’ю змінювалися. Протягом десятиліть ці двоє допомагали виживати одне одному в складні часи переслідувань, репресій, голоду, воєн.

Йдеться про тещу Павла Тичини. Це про неї в кожному листі до Ліди запитував: «Як там Мама, як її здоров’я? Чи є у вас обув на зиму й одежа? Передавайте вітання мамі». Це вона взяла на себе всі клопоти побуту, щоби Павлу легко працювалося, прихистила молодого поета у своїй квартирі й була першою прихильницею його творчості. Про неї Тичина сказав: «Чи був би я поетом, якби не Катерина Кузьмівна?». А на її надгробку є напис «Катерина Кузьмівна Папарук-Тичина».

Хоча Павлу Тичині закидають те, що він написав «Партія веде», вступати до компартії поет не хотів. Дружина Тичини у своїх спогадах зазначає: «Коли йому було тяжко, він завжди хотів, щоби я була з ним. Так було і з заявою до компартії. У лікарні його примусили подати заяву, приїхав у Київ – на День Червоної Армії 44-го року – десь так і я приїхала, він викликав і сказав: «Лідо! Я подав заяву».

Павла Тичину призначили Міністром (народним комісаром) освіти в березні 1943 року. Посада була мандатом на важку працю. Повоєнна освіта розвивалася за катастрофічного браку приміщень, обладнання, підручників, опалення, одягу та взуття. Багато учнів залишилися сиротами й не навчалися в період окупації. Справжньою бідою був брак учительських кадрів. В 1945/46 навчальному році в школах працювали лише 182 тисячі вчителів за потреби у 245 тисячах. Завдяки вміло організованій роботі Міносвіти вже на початку 1950 року в загальноосвітніх школах працювали 291,3 тисяч учителів, а кількість шкіл зросла з 12,802 тисяч до 30,512 тисяч.

Цю фразу придумав Павло Тичина, вручаючи невелику матеріальну допомогу викладачам та директорам на своїх прийомах. Ніхто з тих, хто отримували премії, не здогадувалися, що вони не були передбачені в бюджеті: поет роздавав гонорар за свою останню збірку.

Будучи міністром освіти, Тичина обстоював не тільки розбудову шкіл з українською мовою навчання, а і введення її у всі сфери діяльності. Також, будучи Голово. Верховної Ради України, він не волів підписувати постанову, згідно з якою батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови в школах. Усе життя Павло дбав про українізацію репертуару театрів. Переклав лібрето кількох опер: О. Бородіна «Князь Ігор», «Казка про царя Салтана», М. Римського-Корсакова, «Лоенґрін» Р. Вагнера.

Вірш потрапив до друку випадково. За дорученням ЦК, газета “Правда” мала показати, як гарно і щасливо живеться в Українській Республіці, що насправді потерпала від голоду. 1933 року редакція відправила кореспондента до Павла Тичини в Харків із дорученням привезти новий вірш. З невиданого в поета була тільки “пісенька для піонерчиків”. Тичина з дитячою інтонацією продекламував вірш. Журналіст розумів, що це дитячий твір, але боявся не виконати завдання редакції. Коли журналіст повернувся з віршем, головний редактор “Правди” Іван Боговий захоплено вигукнув: “Партія веде! – Одна назва чого варта!”. ЦК відреагував так само, і в газеті опублікували дитячий вірш без застережень для дорослої аудиторії, видаючи його за взірець поетичної творчості.

Павло міг одночасно читати до 7 книжок! А кожну свою книгу обов’язково позначав підписом, тому що власного екслібрису (книжковий знак) у поета не було. Меморіальна бібліотека Павла Тичини нараховує 21 тисячу книг і є однією з найбільших приватних бібліотек в Україні. А перша, довоєнна, не вціліла – була розграбована під час окупації Києва. Тичина опрацював приблизно 87% книжок зі своєї бібліотеки.

До свого гардеробу Тичина ставився примхливо. Сорочки носив лише на випуск із розстібнутим коміром, черевики – тільки чорні, шапку – майже ніколи. А коверкотове пальто вважав «занадто шикарним».

Павло Тичина одним із перших українських радянських письменників відвідав Європу в складі урядових делегацій та в межах робочих відряджень. Він побував у столицях і маленьких містечках Німеччини, тодішньої Чехословаччини, Франції, Фінляндії, Великої Британії, Туреччини, Болгарії, Польщі. Там він відвідував музеї, заклади культури, знайомився з представниками української діаспори та місцевими діячами культури.

За Тичиною ніколи не помічали хвастощів чи гордині. Наприклад, жоден із його портретів (а було їх чимало) ніколи не висів на стінах його помешкань. На показ не виставляв і знання іноземних мов – у радянській бюрократичній анкеті за 1949 рік він зазначив лише 4 (замість 40). Був доволі самокритичним – автопортрет у 33-річному віці підписав: «Якийсь старий я тут вийшов».

Серед дописувачів була і юна Ліна Костенко. Незважаючи на те, що поет був зайнятий, перечитував усі листи, робив помітки та зауваження червоним олівцем. Тексти-відповіді набирав секретар, після чого Тичина ще раз перечитував їх. Аби не образити авторів невдалих проб пера, Павло рекомендував їм попрацювати над своїми творами під керівництвом учителів літератури.

Серед хвороб Павла Григоровича був цукровий діабет. А на запитання про причину такої хвороби в людини, яка вела здоровий спосіб життя, Тичина іронічно відповідав: «Коли кота помістити в клітку, а поруч посадити злого пса, котрий буде весь час на нього гавкати, то й у кота буде діабет». Причиною смерті Павла Тичини були проблеми з нирками, що засвідчує свідоцтво про смерть. До цього призвів саме цукровий діабет. Справа в тому, що впродовж 1966–1967 років Павло Тичина переніс три операції в лікарні Феофанії. Першу переніс досить добре, а от після другої – сили поета почали згасати.