Як розповідати учням про війну на сході України. Досвід учителів і коментар психологині

Говорити з дітьми на складні теми, зокрема і трагічні – важливо й необхідно. Однак треба враховувати вікові особливості та можливість травматичної реакції.

Про те, як безпечно подавати подібний матеріал школярам – читайте в статті “Нової української школи”.

ПРО ГЕРОЇЗМ І РОМАНТИЗМ

Учителька біології та основ здоров’я київської міжнародної онлайн-школи “Мандрик” (раніше викладання в очній школі) Ольга Халепа має волонтерський досвід із літа 2014 року. Відтоді ж почала думати, як говорити про російсько-українську війну зі своїми учнями, адже зрозуміло, що діти запитуватимуть, бо щось чули від батьків, щось – від однолітків, щось почерпнули з інтернету чи телебачення, а в когось близькі родичі беруть учась у бойових діях чи займаються волонтерством.

“На той час (у 2014 році – ред.) не було жодних сценаріїв, – розповідає Ольга Халепа, – тому, коли Харківська академія неперервної освіти започаткувала проєкт для розроблення уроків мужності – я одразу долучилася, розробила два уроки, які потім сама ж і використала”.

Перший урок стосувався героїзму.

“На нього я запросила воїна та його батька-волонтера з нашого села. Батько розповідав, як допомагав українській армії, а син – про причини, з яких вирішив піти воювати.

Як приклад героїзму я наводила історію, коли українські військові в Криму на чолі з полковником Юлієм Мамчуром без зброї і з піднятим прапором України рушили в бік озброєних “зелених чоловічків”, що блокували підходи до військової частини. Також про курсантів Академії військово-морських сил ім.і Нахімова в Севастополі, які співали гімн України, коли під час анексії півострова над їхньою академією піднімали російський прапор”.

Другий урок був присвячений Дню визволення Лозівщини від німецьких загарбників, на якому Ольга з учнями проводили паралелі між Другою Світовою війною й сьогоднішньою, порівнювали озброєння та методи ведення боїв.

“На ньому теж були присутні воїни, які розповідали про облаштування житла та побут військових. Дітям здавалося, що брати участь у війні – майже те саме, що піти в туристичний похід. Вони запитували, чи солдати грають на гітарі біля вогнища вечорами”, – сміється Ольга Халепа.

За словами Ольги, метою уроків було донести дітям, що героїзм є й сьогодні, водночас розвіяти романтизм довкола війни:

“В якому б столітті не відбувалася війна і яке б новітнє озброєння не використовувалося – нічого приємного там немає, – наголошує вчителька. – Я підкреслювала, що аби піти воювати, одного патріотизму не достатньо: потрібно мати неабияку витримку, самодисципліну, відповідальність, готовність жити в складних побутових умовах, уміння надавати першу медичну допомогу й розуміння, що не всі повертаються додому живими”.

ПРО ПІДГОТОВКУ Й РІЗНІ ПІДХОДИ

На початку вчителювання в школі, де працювала Ольга Халепа, усі класи від 1-го до 11-го брали участь у заходах, пов’язаних із Днем пам’яті про Голодомор. Але оскільки з часом стало очевидно, що молодші школярі не розуміють і лякаються, дивлячись на світлини з тих часів, було вирішено звільнити учнів початкової школи від участі в цих заходах.

Що ж стосується теми війни на сході України, то вчителі переважно запрошують на уроки учасників бойових дій, які повернулися зі служби або приїхали у відпустку. Але без відповідної підготовки такі зустрічі можуть стати провальними.

Ольга Халепа згадує, яка тиша стояла в спортзалі під час першої шкільної зустрічі дітей із військовослужбовцями. Воїни мовчали, очікуючи запитань, а учні не знали, про що запитувати, хоча кожен розумів, хто сидить навпроти.

“Учителю важливо мати сценарій і вести якусь лінію, – акцентує співрозмовниця. – Нехай це буде розмова про патріотизм та героїзм, про підготовку й навички військових чи про їхній побут. Можна порівнювати козацькі війни та сьогодення, заздалегідь підготувати запитання. Ну і просто необхідно пояснити дітям, про що запитувати не варто, щоби не було чогось на кшталт “скільки людей ви застрелили”?”.

На фото – учні 4–9 класів Яковлівського НВК у військово-патріотичному поході гуртка “Джура”. У військовій формі на передньому плані зліва направ, Сергій – волонтер, Ольга Халепа та Олександр – воїн АТО

Учитель історії Івано-Франківського ліцею ім. Сабата Володимир Половський говорить, що за шкільною програмою дітям розповідають про російсько-українську війну лише двічі: у 5 класі під час вивчення вступної частини до курсу з історії України, і в 11-му, коли ці події вивчаються з погляду історії. В інших класах учитель лише проводить паралелі, а висновки діти роблять самі:

“До прикладу, коли на уроці говоримо про суть імперської політики, про “збирання руських земель”, то учні запитують, чи не те саме несе ідея “руського міра Владіміра Путіна””.

Крім того, у кожному класі є діти, які глибше цікавляться предметом, з такими учнями Володимир Половський брав участь у німецькому проєкті “Медійна свідомість”, для якого діти самі запропонували обрати тему російсько-української війни і брали інтерв’ю в учасників бойових дій.

“А чи були у вашій практиці випадки, коли діти занадто емоційно сприймали тему російсько-української війни, боялися чи почувалися погано?”, – запитую.

“Коли ми відзначали першу річницю Майдану, то, побачивши кадри про воїнів Небесної Сотні, кілька дітей розплакалися, – згадує Володимир Половський. – Очевидно, пам’ять про ті події була ще занадто свіжою… Та загалом я розумію, яку реакцію може спричинити вивчення подібних тем і обережно підходжу до цього питання. Я точно не буду навіть починати говорити про війну на сході України з тими дітьми, яких ще не знаю, спершу “промацуватиму ґрунт” за допомогою різних завдань. Зараз не можу надати якийсь загальний шаблон, оскільки для кожного класу буде окремий підхід”.

ПРО НЕСТАНДАРТНІ ФОРМАТИ

2020 року, коли школи перейшли на дистанційне навчання, Володимир Половський постав перед питанням, у якій формі подати учням тему російсько-української війни, і зупинився на складанні спільного таймлайну. Кожен з учнів мав знайти й опрацювати одну подію і, дотримуючись хронології, розмістити її на таймлайні.

“Я вибрав такий формат, – ділиться учитель, – щоби підсилити розуміння учнями того, що ця подія не лише розпочалась, як мовиться в підручнику, але триває й досі”.

Тож учні своїми силами створили своєрідний посібник з історії російсько-української війни, який можна доповнювати.

Ба більше, одна з учениць, Анна Балабіна, пройнявшись темою, створила відео з англійськими субтитрами, яке починається словами: “Привіт, я з України… і тут – війна”. Справа в тому, що дівчина під час спілкування зі своїми друзями з-за кордону виявила, що жоден із них навіть гадки не має про те, що в ці дні Росія веде війну проти України, і захотіла це виправити. Відео можна переглянути тут.

Ольга Халепа, зі свого боку, одним із найвдаліших заходів називає телеміст між учнями та воїнами на передовій. Діти заздалегідь збирали інформацію про конкретний підрозділ чи військового, готували доповіді, а вчителька підготувала слайди. Потім за допомогою телефону та звукопідсилювальної апаратури відбувалася розмова між школярами та військовими зі згаданих підрозділів.

Інший позитивний досвід учні здобули від участі в грі “зимова Джура”, яку Ольга Халепа організувала до Дня Збройних Сил України й адаптувала для проведення в умовах шкільного спортзалу.

Довідка:

Всеукраїнська дитячо-юнацька гра “Джура” заснована на традиціях українського козацтва й полягає в проведенні комплексних командних ігор військово-спортивного, культурно-інтелектуального та патріотичного спрямування. На загальнонаціональному рівні відбувається з 2009 року. Змагання проводять щороку з травня до серпня.

“У спортзалі ми змогли провести лише кілька конкурсів, – ділиться вчителька, – наприклад, на знання історії – інтелектуальна вікторина “Відун”, уміння надавати першу допомогу – “Рятівник”, козацьку забаву “Перетягування линви” (канату, – ред.).

Проте цього було достатньо, аби зацікавити учнів. Через те, що суддями змагань були не шкільні вчителі, які за стільки років уже набридли, а справжні учасники бойових дій, то діти дуже старалися, адже військові точно знають, як правильно накласти джгут, чи значення якогось конкретного символа”.

Також Ольга Халепа організувала волонтерську організацію “Патріоти”, де на бажання діти створювали малюнки, майстрували обереги, придумували й записували відео для солдат, писали їм особисті листи. У декого навіть зав’язалася справжня переписка.

Та найбільш продуктивною була організація прототипу військового опорного пункту в лісі. Учні облаштовували намет і польову кухню, варили кашу, потім запрошений військовий провів для них майстер-клас із розпізнавання вибухонебезпечних предметів та правильного поводження в разі їх виявлення. До цього заходу Ольга Халепа готувалася тиждень: купувала мишоловки, фейкові петарди, ставила розтяжки в траві, а діти мали пройти місцевість, використовуючи мапу й компас.

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГИНІ

Прокоментувати способи подання школярам складних і трагічних тем “Нова українська школа” запросила сімейну й дитячу психологиню Світлану Ройз. Вона одразу зауважила, що всі приклади, наведені вчителями, – прийнятні й ефективні, однак є методи, які допомагають звести можливість травматичних реакцій до мінімуму. Далі – пряма мова.

Першим важливим моментом є стабільний емоційний стан учителя чи вчительки, оскільки діти автоматично зчитують невербальні сигнали дорослих.

По-друге, треба запитати себе: навіщо я проводжу такий урок? До яких висновків я хочу підвести учнів? Якими діти вийдуть із класу після цього?

По-третє, пам’ятати, що завдання вчителя – не просто викласти інформацію, а дати зрозуміти, як її використовувати в реальному житті, і залежно від мети уроку дібрати відповідні інструменти.

Розмови з дітьми на тему війни, смерті та страху мають складатися з трьох частин:

• стабілізація;
• конфронтація;
• інтеграція.

Стабілізація (зміцнення)

Будь-який рух у бік складної теми має починатися з фіксації на відчутті безпеки. Наприклад, можна зосередити увагу дітей на тому, що в цей момент нам нічого не загрожує. Далі варто запитати, чи буває так, що однокласники чи навіть члени однієї родини ворогують між собою? Поступово можна перейти до роздумів про те, чому взагалі відбуваються війни (внутрішні й зовнішні) і що міг би зробити кожен із нас, аби воєн у світі стало менше.

З одного боку, діти мають розуміти, що глобальні війни – це відповідальність дорослих, які поки що не навчилися вирішувати конфлікти в мирний спосіб (але, можливо, це вдасться новому поколінню), з іншого боку – необхідно знати, що відбувається навколо і як діяти, аби залишатися в безпеці.

Добре, якщо вчитель чи вчителька поділиться власними відчуттями, зізнається, що тема нинішньої війни складна і для неї (для нього). Учням молодшої та середньої шкіл можна запропонувати заплющити очі й уявити себе в блискучих обладунках, намалювати свій ідеальний захищений простір. Варто закцентувати увагу на тому, що сприйняття й реакція кожного з нас відрізняється, тому будь-хто й у будь-який момент може зупинити обговорення, сказавши, що йому чи їй страшно.

Конфронтація

Це безпосереднє зіткнення з темою. Власне, розмова про те, що з 2014 року й до сьогодні в Україні триває війна.

Підготовкою до цієї частини уроку може бути домашнє завдання у вигляді читання книжки. Для учнів середньої школи це може бути, наприклад, “Українка по-американськи” Наталії Ясіновської, для молодших школярів – “Війна, що змінила Рондо” Романа Романишина та Андрія Лесіва, перегляд мультфільму “Райя й останній дракон”.

Як інструменти краще обирати дискусію, презентацію, проведення паралелей. Тобто, необхідно пояснити дітям, що безпечніше ми почуваємося тоді, коли знаємо, як діяти у випадку, наприклад, ракетного удару, адже це так само важливо, як знати, що робити, коли хтось застряг у ліфті чи виникла пожежа.

Чому необхідно знати, що робити? Бо в екстренних ситуаціях, коли ми тривожимось, частина мозку, яка відповідає за раціональні дії, відключається, і люди починають панікувати. Якщо ж ми відпрацюємо дії так, щоби вони стали звичними для нашого тіла, то будемо в більшій безпеці.

У випадку, коли вчитель запрошує учасника АТО, треба заздалегідь попередити дітей, сказавши: “Завтра на урок до нас завітає герой. Герой, який пережив дуже складний досвід, тому важливо з турботою ставитися до нього. Для такої людини деякі питання про те, що вона пережила, можуть бути травматичними. Тобто, ця людина точно зможе відповісти, але нам важливо її не травмувати”.

Із запрошеним гостем теж варто попередньо поговорити про мету зустрічі та про те, що йому або їй хотілося б донести дітям.

Найкращим форматом для такої зустрічі буде невимушена атмосфера: важливо сидіти не за партами, а в колі. Окремо підкреслю, що демонструвати дітям кадри військових дій не коректно. Справа в тому, що коли ми показуємо реальні кадри, то формуємо в підсвідомості дитини образ, пов’язаний із небезпекою. І навпаки, коли дитина читає книжку чи слухає розповідь, то сама створює цей образ таким, який зможе витримати.

Переходячи до розмови з очевидцем краще акцентувати увагу на тому, що саме йому допомагало впоратися зі страхом, що додавало сил.

Інтеграція

Це ті дії, які ми намітимо зробити в майбутньому. Наприклад, бути уважними до своїх емоцій (медитувати, молитися, практикувати майндфулнес, залежно від того, хто в що вірить), запитувати “чим я можу допомогти?”. Вихід із теми варто окреслити визначенням, яка інформація була найкориснішою, і поверненням до стану безпеки.

Пропонуючи учням якусь дію, ми стабілізуємо їхній стан. Тут можна говорити про те, що ми стали озброєні знаннями, що діти хотіли б розповісти своїм батькам / сестрам / братам, що турбота про екологію і своє оточення – теж допомога, а написання листів воїнам є великою підтримкою.

Корисно поміркувати, що б ми зробили, якби довелося швидко збиратися і їхати кудись? Що найважливіше треба взяти із собою? Для найменших ідеально закріпити цей досвід у грі. Можна намалювати на аркуші, що має бути у “валізі безпеки”, акцентуючи, що готуємо ми таку валізу не тому, що неодмінно станеться щось погане, а щоби почуватися безпечніше.

Важливо також підготувати дітей до того, що робити у випадку, коли лунає тривожна сирена, підкреслити, що сигнали сповіщення існують для того, аби ми залишалися в безпеці. Коли ми чуємо такий сигнал, то виконуємо певні дії, залежно від того, який це сигнал. Батьки можуть розповісти дітям, як у школі їх вчили виходити з класу без паніки. Ми не знаємо, чи звучатиме колись справжня тривожна сирена, але необхідно бути готовими до цього.

З учнями початкової школи акцент робимо на безпеці, на тому, що дорослі роблять усе можливе, аби захистити дітей. Розмова з молодшими школярами має бути короткою: не більше 15 хвилин. А коли ми говоримо про тривожну сирену, можна запропонувати дітям видати найголосніший і найнеприємніший звук, який тільки можна уявити.

Зі школярами середньої та старшої школи робимо акцент на тому, що вони самі можуть зробити, аби залишатися в безпеці й допомогти дорослим. Підліткам більшою мірою необхідні дії. Розмова з ними може тривати 20–30 хвилин.

Старші учні здатні витримати цілий урок, але це має бути формат дискусії.

Завершувати зустріч з учасниками бойових дій варто подякою, обміном подарунками та обіймами.

Про те, як готувати дітей до надзвичайних ситуацій читайте тут.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Титульне фото: Офіс Президента України