Підліткознавство воєнного часу: які ознаки зараз притаманні поведінці підлітків і як допомогти “майже дорослим” пережити цей час

“У цьому матеріалі я пишу одночасно і про підлітків, і про те, що ми спостерігаємо й у передпідлітків (9–12 років). Важливо пам’ятати, що це загальна інформація і найтиповіші риси поведінки підлітків, тобто точно є і винятки. І, звичайно, багато залежить від того, що відбувається в родині, в якому стані ми – дорослі, де перебуває дитина, яке саме у неї стресове навантаження”, – дитяча та сімейна психологиня Світлана Ройз зібрала найважливіше, що потрібно знати про психологічний стан підлітків у воєнний час.

Перед своїми пошуками вона ознайомилася із результатами дослідження БФ “Клуб добродіїв” – “Підлітки та їхнє життя під час війни”. Відповідно до цього опитування, 73 % підлітків хвилює війна, тож дорослим потрібно говорити з дітьми про неї. Важливо дізнатися, які висновки вони самі роблять, що знають, що для них важливо прояснити.

Цікаво, що ще 59% підлітків хотіли б отримувати більше підтримки від близьких – ідеться про підбадьорення, підказки, обійми, спільні справи, пропозиції плану дій, підтримку в хобі.

“Для наших майже дорослих дітей наша близькість критично важлива. Але важливо обирати форму, в якій вони зможуть прийняти нашу підтримку”, –  говорить Світлана.

У її колонці читайте про те, які поведінкові ознаки характерні для підлітків загалом, які є специфічними для воєнного часу і як дорослі можуть допомогти їм пережити цей непростий період.

ЩО ХАРАКТЕРНО ДЛЯ ПЕРЕДПІДЛІТКІВ І ПІДЛІТКІВ НЕЗАЛЕЖНО ВІД МИРНОГО ЧИ ВОЄННОГО ЧАСУ

Типовими є такі ознаки поведінки:

• “мовний максималізм”, полярності, що виявляються в мовленні: “я це обожнюю – я це ненавиджу”, “ніколи”, “завжди”;
• сором’язливість (дитина 8–9 років може соромитися приймати душ, переодягатися перед батьками);
• намагання відсторонитися від усього, що нагадує дитинство: підліток може дратуватися, коли чує зменшувальні (ніжні) форми слів, просить називати його чи її іншим ім’ям (більш “дорослим”);
• знецінювання того, що було значущим та улюбленим ще кілька місяців тому (“це відстій, я це ненавиджу”);
• чутливість до жартів, надпильність до того, що може здаватися знецінюванням, – підлітки сприймають інформацію, фокусуючись не на тому, що кажуть (на змісті), а на тому, як кажуть (на формі), – чутливість до інтонацій, міміки;
• перебірливість в одязі, “претензії” до тіла (підлітки можуть говорити, що їм взагалі не подобається їхнє тіло: завеликий/замалий ніс, вуха, груди….) – у цьому віці заборонені жарти про тілесність, особливо важливі всі можливі вияви поваги до тіла, тілесності та кордонів;
• вибір переважно чорного кольору в одязі (одна з багатьох причин цього – опосередкована можливість сказати “ні”);
• манірність у жестах, міміці, артикулюванні;
• загострена потреба в контролі, в узгоджені планів та намірів (дорослі часто можуть чути: “Я вам не маріонетка, щоб мене переставляти з місця на місце”);
• більш екстремальні (не ризиковані, а саме екстремумні) емоції у виявах – сльози, сміх, гнів (можливо, підліткам подобається аніме саме тому, що емоції персонажів там показують гіперболізовано);
• загострена потреба в особистій території (“хочу залишитись на самоті”, “хочу жити сам”) – діти в цьому віці часто просять купити навушники (і для того, щоб окреслити свою територію, і щоб бути в більшому контакті з собою, намагання зосередитись, заглушити свої ж думки, знизити рівень сенсорного навантаження);
• поява на заставках телефона чи на планшеті улюблених героїв фільмів, серіалів, співаків (це “перехідні об’єкти” в дорослішанні);
• діти (8 з половиною – 9 років) можуть намагатися виглядати “як дорослі”, імітувати “дорослу поведінку”, копіювати авторитетних героїв та блогерів (критичність до яких знижується);
• можуть відмовлятися від їжі, яку готує мама (підлітковий вік – час, коли дитина переходить на свою “систему живлення”: це метафорична відмова від материнського “грудного вигодовування”, адже контроль над їжею символізує і контроль над життям);
• коли поруч із дитиною виявляється (у фільмах чи розмовах) тема сексу, це може викликати перебільшені реакції (як занадто активна увага, так і реакція знецінення);
• “життя в комп’ютері та телефоні” дає відчуття передбачуваності та контрольованості (тому недостатньо заборонити гаджети – важливо дати щось на заміну);
• труднощі із засинанням (це загальна проблема підліткового віку, але зараз ще й ускладнена високим рівнем тривоги).

Підлітковий вік – перехід, “міст” між дитинством та дорослим життям. Загальна його риса – невизначеність. Це, зокрема, може виявлятись і в невизначеності, пов’язаною із гендером (запитів про те, що хлопці “відчувають” себе дівчатами, а дівчата просять, щоб їх називали як осіб чоловічої статі, багато). Під час пошуку себе – на тлі загальної невпевненості дитини в собі – ми маємо бути тими, хто впевнено може сказати: “Я підтримаю тебе в будь-якому виборі. Якщо тобі важливо розібратись у собі – я допоможу, а за потреби знайду спеціаліста“.

ЯК НА ПІДЛІТКІВ ВПЛИВАЄ ВІЙНА

Дитина, що зазнала травматизації чи живе в стані хронічного стресу, може стати більш мовчазною чи дуже балакучою (травматичний досвід впливає на частини мозку, що відповідають за мовлення). Коли діти розмовляють, потрібно слухати, намагатися не оцінювати й не давати порад, поки вони самі не просять. Коли мовчать – можливо, варто запропонувати невербальні засоби для вираження (наприклад, арт-терапія дає багато інструментів для цього).

У розвитку мовлення підлітків є три напрямки – мовлення монологове, діалогове, письмове. Їх важливо стимулювати писати, – есе, щоденники – їхні роздуми важливо слухати, важливо вчити їх дискутувати.

Вияви агресії можуть бути контрфобічною поведінкою. Гнів виявити легше, ніж страх, отже, за агресивною поведінкою важливо побачити те, що вона “прикриває”.

Одинокість (самотність) – це загальна ознака підліткового віку, але зараз, окрім суб’єктивного переживання самотності, вони об’єктивно часто залишаються без звичних, близьких, довірених контактів. Часто спілкування відбувається лише онлайн. Критично важливо допомогти відновити “живі” контакти. Нервова система для стабілізації стану потребує інших людей. Коли людина гіперзбуджена, – тривожна, налякана – інтонації, міміка, співзвучність з іншими дають можливість врегулюватися.

Взаємодія, соціальні контакти, соціальна поведінка допомагають у регулюванні стресу. Люди загалом орієнтовані на зчитування інтонації та мімічних сигналів від тих, з ким спілкуються, саме ці сигнали впливають на наше відчуття безпеки поряд з іншими. Коли дитина перебуває в іноземному, іншомовному середовищі та культурі, міміка й інтонації місцевих жителів для неї незнайомі, тож можуть зчитуватися як “небезпечні”. Це може додавати напруження, підсилює стрес і провокує ще більшу пильність. Що більше дитина спілкується, залучена до спільноти, що більше дізнається про традиції, реакції, правила, то зрозуміліші для неї “сигнали” оточення, то стабільніший її стан.

Коли дитина, що пережила надзвичайні події, переїхала до іншого, безпечнішого середовища чи перейшла до іншої школи чи класу, вона може відчувати себе самотньою: їй часто здається, що ніхто саме такий досвід не проживав і не зможе її зрозуміти. Вона може уникати контакту з іншими – чи звинувачувати інших, мститися за те, що їй довелося пережити. Важливо допомогти відчути своє місце в новій групі, можливо, звернутися по допомогу психолога.

Підлітки можуть багато разів співати ту саму пісню, повторювати ту саму строфу (для дорослих це часто випробування) – це “ритмічна дія”, яка допомагає заспокоїтися.

Щоб угамувати тривогу, повернути відчуття контролю, підлітки можуть крутити в руках різні предмети, розгойдуватися на стільцях та кріслах (це мозочкова стимуляція – допомагає їм сконцентруватись і зняти напругу).

Закономірна в цьому віці тривога підсилюється тривожністю та невизначеністю, що пов’язані з війною. Важливо розмовляти про тривоги, не виявляючи знецінення, звертатися до спеціалістів. Потрібно відновити чи створити рутини, звичні колись дії: усе, що дає відчуття “нормальності”, допомагає заспокоїтися. Важливо вчити дітей вправ, які допомагають вгамувати тривогу. Найменші справи та дії, які дитина може робити самостійно, повертають відчуття сили.

Імпульсивність, дратівливість, складності з контролем та регулюванням – це вияви поведінки дитини, які потрібно пояснювати їй самій: як зараз працює її мозок, як саме реагує нервова система, які вияви можуть бути на рівні тіла (наприклад, тремтіння, спітніння, серцебиття). Важливо навчати підлітків розрізняти рівні: думки – тілесні відчуття – емоції. Це допомагає в регулюванні. Дорослі можуть запропонувати дітям конкретні практики, які допомагають їм самим.

Часто підлітки не можуть собі дозволити просити про допомогу, бояться показати свою вразливість, тож дорослим важливо виявляти свою вразливість, розповідати про свої помилки, досвід і почуття, відновити ритуали, які пов’язані з близькістю.

Підлітки переживають постійну амбівалентність у відчуттях “будьте зі мною – відпустіть мене”, “я все можу сам – допоможіть мені”, “дайте мені побути на самоті – не відходьте занадто далеко”. Самим їм це складно усвідомити, а батькам важко витримати таку поведінку. Важливо пам’ятати, що це складна ознака перехідного етапу, і шукати баланс в близькості та дистанції.

Тривога за тих, хто поруч, у цьому віці одночасно може бути пов’язана зі знецінюванням ролі того, хто поруч. І що більше дитина хвилюється за близьких, що більше відчуває залежність від них, то більше у своїй поведінці може виявляти знецінювання.

Діти, які пережили травматичний досвід чи живуть в стані хронічного стресу, часто відчувають безпомічність, неможливість вплинути на обставини. А саме безпомічність травматична. Дорослим важливо допомогти їм відчути контроль, свою дієвість, можливість на щось впливати. Усе, що дає підліткам застосувати конкретні навички, діяти, – внесок у стабілізацію стану психіки. Важливо пропонувати дії та заняття, де б вони могли одразу побачити результат.

Навчання та мотивація: у будь-який час можна спостерігати зменшення мотивації та навчальної успішності у підлітків. У “здоровому стані” гіпокамп та префронтальна кора в підлітковому віці зменшують активність. Діти по-різному виявляють адаптацію до стресу: хтось поки що не може відновити звичний темп і обсяг в навчанні (навіть для підліткового віку), а хтось несподівано стає більш зосередженим, успішним та наполегливим.

Дитина частіше може говорити “мені нудно”, – зокрема, тому, що поруч немає того, на чому раніше вдавалося фокусуватися. А ще причиною є те, що від стресу може страждати фантазійна сфера, уява (складно уявити й обрати дію). У підлітка може бути “вивчена поведінка” – шукати зовнішні стимули (телефон, комп’ютерну гру). Вміння витримати нудьгу пов’язане із загальною можливістю “витримати” емоційне напруження, зокрема невизначеність. Просто заборонити ігри чи телефон не буде правильним рішенням – потрібно впевнитися, що дитині є чим їх замінити. Щоб залучити “пасивну мережу роботи мозку”, – саме вона активна, коли ми не сфокусовані на конкретній діяльності, – можна навчатися практик mindfulness, пропонувати письменницькі практики, творчість.

Ненормативна лексика в підлітків – широка тема, на яку говорили раніше, тож не будемо детально зупинятися на ній у межах цієї колонки.

Селфхарм (самоушкодження) у підлітків буває не тільки в вигляді шрамування, порізів на тілі. Це один з маркерів, коли важливо звертатися до спеціаліста. Тілесний біль іноді витримати легше, ніж емоційний, тож самоушкодження – це можливість перевести емоційний біль у тілесну площину, заглушити думки та відчуття. Іноді це вияв автоагресії, пов’язаний із почуттям провини, а іноді селфхарм використовують, щоб відчути своє тіло, відчути більше контрольованості. При тілесному болю виробляються ендорфіни, які “знеболюють” і емоції також. Якщо в дитини є такі вияви, тут точно важлива підтримка спеціаліста. Потрібно допомогти знайти шлях до вивільнення напруги, зрозуміти, що саме дитина знеболює, коли саме, після яких подій, контактів вона обирає самоушкодження.

Багато дітей переживають відчуття втрати – і не лише щодо близьких. Вони по-справжньому горюють за друзями, домом, можливостями. Нам важливо визнати їх почуття – буквально, словами: “Це дійсно складно втрачати – друзів, надії, плани“. І підліткам, і малюкам, і дорослим потрібні втіха, піклування, щоб не позбавитися можливості відчувати, не завмирати.

Коли поруч з дитиною дорослі, що самі розгублені, емоційно нестійкі, коли їх просто немає поруч, можна спостерігати явище, яке називається “парентифікація“. Дитина намагається “стати” батьком чи матір’ю – “дорослим” для своїх батьків, може брати на себе відповідальність, не властиву дітям. Це дуже ресурсозатратне для дитини заняття. Ролі в сім’ї мають бути чітко окреслені.

Якщо близькі зараз на фронті чи контакт з ними перерваний, діти можуть свій страх, тривогу, відчуття самотності переспрямовувати агресією на того дорослого, який поруч. Саме він може частіше відчувати навантаження слів та почуттів: “Це ти у всьому винен/винна“.

Коли дитина уникає спілкування, конкретної дії, конкретної дороги, за цим важливо спостерігати, виявляти, з чим пов’язана тривога, і, можливо, звернутися до психолога.

Підліткам властивий страх ненормальності (винятковості почуттів і їх проживання), тож важливо повторювати: “Ти нормальний/а, усі твої емоції нормальні в ненормальній ситуації, у якій ми зараз живемо”.

Часто підлітки переповнені відчуттям провини. Дорослим важливо бути обережними зі звинуваченнями, а також у навантаженні підлітків своїми очікуваннями. Зараз до почуття провини загалом у багатьох додається й провина того, хто вижив.

У підліткової кризи є дві форми виявлення – криза залежності й криза незалежності. Криза залежності виявляється в тому, що дитина повертається до більш “дитячої” поведінки, стає більш зручною, залежною від дорослих. Це має більше насторожувати, ніж вияви незручної “кризи незалежності” із її можливим негативізмом, знеціненням, впертістю, бунтом.

Підлітки рідко можуть відкрито просити про ніжність, про тілесний контакт із дорослими, тож важливо корегувати дистанцію в контакті, питати, як саме можна обійняти, як підтримати, бути поруч. Також потрібно бути готовим, що підлітки можуть знецінити контакт, знову відійдуть на “безпечну для майже дорослих” відстань.

ЧИМ ДОРОСЛІ МОЖУТЬ ЗАРАДИТИ ПІДЛІТКАМ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Загальні поради такі:

• піклуватися про себе, щоб були сили на розуміння та підтримку дітей;
• коли небезпечно зовні, потрібно стати надійним “безпечним середовищем”: важливо, щоб діти  чули і знали: “Ти завжди можеш на мене розраховувати”;
• усі вияви підліткового віку направлені не на батьків, а на дорослішання, тож, хоч батьки вразливі й чутливі до виявів емоцій дітей, важливо утриматися від самозвинувачень та самознецінення;
• говорити конкретні речі, уникаючи слів “ніколи”, “завжди” (наприклад, “Я зараз бачу не вимиту тарілку” замість “Ти ніколи не миєш посуд”);
• уникати фраз “У тебе все буде в майбутньому, все життя попереду…” (це відчувається як знецінення того, що відбувається саме зараз, адже життя підлітків – саме зараз); “Я розумію, як тобі, я теж був таким” (усі переживання унікальні). Замість узагальнення, знецінення чи апелювання до власного підліткового досвіду потрібно допомагти дитині назвати й усвідомити емоцію: “Не ти поганий – тобі погано. Чим я можу тобі допомогти?“;
• важливо втішати дітей, але без читання моралей;
• ті діти, які перебувають у стані ступору (після травматичних переживань), не привертають до себе уваги, але часто саме їм потрібна допомога, коректне спонукання до активності, “оживлення”;
• розповідати про статеве дозрівання, пропонувати книги, фільми, адже діти дорослішають набагато швидше, ніж здається (у дівчат уже в 9 років може розпочатися менструація, важливо їх до цього готувати);
• відмічати те, що дітям вдається, те, що виходить добре, те, що вони роблять самі (“Я побачила, як тобі не хотілося цього робити, але ти зробив”; “Дякую, що прибрав, дякую за допомогу”; “Мені з тобою цікаво, я можу на тебе покластися, я в тобі впевнений/а…”);
• повага завжди важлива, а зараз – критично важлива;
• критика не сприяє близькості, навпаки – віддаляє;
• шукати, що можна робити разом (готувати, прибирати, дивитися фільми, грати в настільні ігри);
• якщо батьки стурбовані поведінкою, станом дитини та/або стосунками з нею, звертатися по допомогу до спеціалістів.

Бути батьками підлітків – завжди виклик. А бути батьками підлітків під час війни – задача з кількома зірочками.

Сподіваюсь, що цей матеріал стане корисним. Дорослі, не забувайте піклуватися про себе – лише так ви допоможете своїм “майже дорослим” дітям.

Світлана Ройз, дитяча й сімейна психологиня

Фото: Depositphotos