“Моя мрія тут”: як фінські вчителі приїхали в українську сільську школу

Фінську освіту в Україні завжди ставлять за приклад. Але навіть якщо дуже вірити хвалебним словам, краще побачити й відчути фінські підходи без посередників. А ще краще – з українськими дітьми і в українських реаліях.

Для цього EdCamp створив проект “Змінитися за сім днів”, на участь в якому подалися 765 шкіл. Всі вони заповнювали анкети й боролися за приїзд фінської педагогічної делегації.

До фіналу вдалося пройти чотирьом школам.

Останнім етапом відбору було інтерв’ю. Після кожного запитання представники шкіл мали можливість порадитися з колективом щодо відповіді. Але зробила так лише вчителька з Полтавщини Валентина Федоряка.

Так було вирішено, що фіни поїдуть у село Трудолюб.

Трудолюбівська Фінляднія

Коли Валентина Федоряка дізналася про проект – у тому, що треба брати участь, не сумнівалася. Подзвонила директору, завучу, обговорили, але домовилися поки нікому не казати.

“І ось я приходжу в школу, а тут вчителька: “Валя, там фінський проект, ми будемо брати участь?”, а потім інша: “Там щось таке про фінів написали… Спробуємо?”. І третя: “Бачили?”. Так нас стало десятеро, – пригадує Валентина. – І це вже не моє особисте – що мені подобається і я хочу. Це команда. Вмотивована і зі знаннями.

Ми на той час вже виграли #книгоНУШ (отримали 36 книжок у шкільну бібліотеку, – авт.), начиталися і Робінсона, і чого тільки не начиталися! Ми вже були інші. І коли мене запитують, чому ми виграли, то я кажу, що до цього треба було пройти шлях. Мати навички і командний дух. Це не так, що ми жили і “о, фінська освіта!”.

Головне – мати навички і команду.

Елементи фінського освітнього середовища справді приїхали до трудолюбівської школи швидше за фінів.

Валентина Федоряка стежила за фінською освітою і її реформуванням не одне десятиліття, навіть збирала тематичні вирізки з газет. А в 2017-му отримала грантове місце на поїздку у Фінляндію з проектом ЕдМандри й привезла звідти ідеї, які одразу передала колективу: парти в молодших класах почали ставати в групи, у коридорі з’явився куточок без гаджетів з розмальовками, а в бібліотеці – 3D-картини зі старих книжок.

У цій школі ніколи не було мультимедійної дошки, а де-не-де приміщення школи, збудованої на початку 90-х, виглядає втомленим. І все ж тут вдалося створити середовище, в якому приємно залишатися. Школа всипана простими рукотворними деталями, які акцентують на важливості дітей і їхньої праці. Все зроблене (навіть пуфи з тракторних фільтрів замість наповнювача) – результат спільної роботи вчителів і учнів.

Еса і Кайсу – фіни з освітньої експертної компанії Lumo Education, які приїхали сюди вчителювати й ділитися досвідом – переступивши поріг школи, задоволено кивають.

“І ось вони тут”, ‒ дивується Валентина Федоряка і пригадує, як під час своєї мандрівки у Фінляндії саме на лекції Кайсу написала в блокноті: “Як добре було б, якби вони приїхали до нас в Трудолюб!”.

“Моя мрія сьогодні тут”, ‒ тішиться вчителька.

Еса і Кайсу

Ми змінюємося

Ще чотири роки тому Валентина розказала б дітям усе наперед: хто приїде, що робитимуть, що треба ідеально вивчити і як поводитися. Але тепер вона каже “ми змінюємося”, тому фінські уроки для дітей будуть несподіванкою. “І хай поводяться як завгодно”, – сміється.

Еса і Кайсу співучителюватимуть. У такому форматі ці вчителі з майже тридцятилітнім досвідом роботи працюють другий рік.

Вони пояснюють: співучителювання не означає, що всю роботу потрібно планувати разом. Але ділитися між собою очікуваннями й планами – потрібно. Бо коли ви знаєте, куди кожен з вас веде своїх учнів, ви, наприклад, можете зрозуміти, коли створювати інтегровані уроки.

Так, свої українські уроки Еса і Кайсу продумали спільно. Коли Еса навчатиме 6-класників, Кайсу працюватиме зі змішаною групою (4-5 класи). А на наступному уроці буде навпаки.

Але спершу фінські вчителі знайомляться з усіма учнями на урочистій лінійці з урочистими піснями й танцями. Насторожена і поважна тиша змінюється на веселий балаган лише тоді, коли Еса і Кайсу показують, як можна розважатися на перервах. Спочатку несміливо і сковано, а потім щораз активніше діти й вчителі приєднуються до колетктивного стрибання під фінську музику.

Фінські уроки

Кайсу починає свій перший урок з 4-5 класами. За спинами дітей – два ряди вчителів і методистів, які пильно (а інколи напружено) спостерігають за уроком. Пориваються (а інколи стримуються) допомагати, підганяти й виправляти.

“Ви знаєте, що таке харчовий ланцюг?”, – запитує в класу Кайсу.

“Коли тварина їсть тварину і так по ланцюгу”, – каже хтось з дітей.

“Сьогодні ми будемо думати: хто – що і кого їсть”.

Знайомство з темою починається з гри: кожен чіпляє на лоба картку зі зображенням тварини й ставить якомога більше запитань різним людям, щоб здогадатися, хто там зображений. (Наприклад: “чи є у мене хутро”, “…хвіст”, “…крила”.) Інколи діти хитрують і одразу перелічують тварин: “Я лев?”, “Я пінгвін?”, інколи працюють в одній парі, і тоді Кайсу заохочує їх спілкуватися з іншими.

Знайомство з темою уроку починається з гри.

Відгадавши, учні шукають, з ким їхня тварина чи рослина утворює харчовий ланцюг.

Ось біля дошки групуються білий ведмідь, пінгвін і риба.

“Чи це правда?, – запитує у решти дітей Кайсу. – Чи пінгвін їсть рибу?”.

“Так!”

“А як щодо полярного ведмедя? Чи їсть він пінгвінів?”

“Ні!”

“Чому?”

“Він їсть тільки рибу…”

“Ні, але це хороша спроба! Ще ідеї?”

Поки діти мовчать, Кайсу підштовхує їх до відповіді ще одним запитанням:

“Де живе білий ведмідь?”

“На північному полюсі!”

“А пінгвіни? Теж?”

“Ні!”

Так у ланцюгу з’являється морж, діти аплодують собі за роботу, а Кайсу вже анонсує роботу в групах.

“Що найважливіше у спільній роботі?”

“Взаємодопомога, дружба, співпраця”, ‒ перераховують діти.

“А що, якщо і у вас, і у товариша хороша ідея? Як ви вирішите, чия краща?”

“Можна поєднати”.

Після короткого діалогу столи перетворюються в станції: на одній діти грають у гру “Memory” (шукають дві картки з однаковим зображенням тварин), на іншій – на дотик визначають, які тварини в мішку (є мішок з гумовими фігурками морських тварин, є – з лісовими), і записують цих тварин у харчовий ланцюг.

А в кутку на стільцях можна розв’язувати головоломки з сірників (прибрати один сірник так, щоб вийшла правильна рівність). Спершу діти намагаються розв’язати задачу “в голові”, не торкаючись сірників, і тільки коли бачать, як переставляє сірники Кайсу, міркуючи над рішенням, беруться до спроб.

Коли учні бачать, як переставляє сірники Кайсу, міркуючи над рішенням, беруться до спроб.

Кайсу відзначає, що як тільки вмикається моторика і діти пробують міняти місцями сірники, ‒ вони вчаться вирішувати проблеми через дії.

Її урок проходить у постійному русі, але без поспіху – діти переходять від станції до станції, від завдання до завдання (тільки інколи хтось з вчителів, які сидять позаду, вигукне: “Швидше!“, а потім хтось інший здивується, наскільки на уроці Кайсу спокійно і ніхто нікуди не жене).

А після перерви четверті і п’яті класи знайомляться з Еса.

Він каже, що розмова буде про пташок, про їхню кількість і те, як вона змінюється. Еса – майстер запитань, які, здається, не мають кінця і провокують дітей бути постійно “на зв’язку”.

“Подивіться у вікно, – Еса трішки присідає, примруживши очі. – Здається, там є птахи…”.

“Що вони потребують, щоб вижити? Їжа, а ще? Куди ви йдете після школи? Так, птахам теж потрібен дім, тільки він називається інакше – притулок. Яка ваша улюблена їжа? Ми маємо м’ясоїда! Добре, а чи знаєш, хто ти? Ти хижак! А що їдять хижаки? Чи є хтось, хто любить салат? А які назви пташок ви знаєте? Чому не всі пташки живуть тут цілий рік? Які ресурси потрібні птахам?”.

Від чого залежить життя популяції птахів, Еса показує в грі. Серед дітей обирає трьох, які гратимуть роль пташок. Решта стають в ряд навпроти й вирішують, ким бути їм: їжею (Еса робить рукою колові рухи біля живота) чи притулком (змикає руки дахом над головою).

Коли вчитель дає старт, пташки загадують, чого їм хочеться – їжі чи притулку (але нікому не кажуть), а кожен з команди ресурсів показує, яку обрав роль. Пташки беруть потрібні їм ресурси і перетягують у свій ряд. Ресурси стають птахами.

Від чого залежить життя популяції птахів, Еса показує в грі.

Нову кількість птахів фіксує на дошці один з учнів, призначений на посаду верховного математика. Гра повторюється кілька разів (кожен раз відповідає одному року життя птахів), за які діти відстежують (а потім записують в зошити і роблять стовпчикові діаграми), як зростає популяція птахів і як мало тоді стає ресурсів, та як популяція різко зменшується, а ресурсів стає багато.

Під час гри всі пташки, яким не вистачило їжі чи притулку, переходять у команду ресурсів.

Наступного дня діти продовжують роботу. На уроці Кайсу кожна група домовляється, який харчовий ланцюг ліпитиме з пластиліну. По завершенні всі створені рослини й звірята гуртуються на парті біля дверей, а Кайсу просить дітей перед тим, як вони вийдуть на перерву, подивитися, які вони сьогодні молодці і як багато зробили.

Еса на своєму уроці знову ставить багато запитань, щоб дізнатися, що діти вивчили вчора. Всі разом вони заповнюють піраміду, яка відображає ланцюг харчування. Хтось пропонує над коровою розмістити кролика.

“Чи кролик їсть корову? – уточнює Еса (діти кричать, що ні, – авт.). – Ви праві, це не працює”.

Або запитує, хто не виживе без сонця.

“Бактерії? Бактерії виживуть, але це хороша спроба!”

Після піраміди на дітей чекає рухлива гра: вихідне положення – руки по швах, що означає, що ти – трава. (“Трава не говорить, пам’ятайте, діти”, – зауважує Еса.) Потім у парах учні грають у “камінь-ножиці-папір”, і переможці стають зайчиками, показуючи вуха руками над головою. Зайчики стають у пари з зайчиками, а трава – з травою, і всі знову грають у “камінь-ножиці-папір”. У наступному турі переможці серед зайчиків стають зміями, а переможці серед змій – орлами.

Діти навчаються, граючись.

Наступного разу Еса кільком дітям вручає рожеві картки. Їх отримує переможець у грі “камінь-ножиці-папір”. Виявляється, всі, хто став орлом, зібрав кілька рожевих карток. Саме на цьому етапі Еса розкриває їхню суть – це пестициди, якими обробляли траву. І орли з картками – отруєні. Хтось хворий, а хтось взагалі не зможе жити.

Одна з учениць про роботу з новими вчителями каже тихо і несміливо: “Мені подобається. Це цікаво і весело. І ми ж уроки зараз прогулюємо!..”.

Самооцінювання

Два дні фінських уроків стали концентрованою версією того, як вчаться у Фінляндії (там теж є звичайні уроки з писанням у зошиті й читанням книжок, так само, як є домашні завдання і тести (для розуміння, що дитина добре вивчила, а що ні).

Наприкінці другого дня практики на трудолюбівських дітей чекає самооцінювання.

До самооцінювання можна підходити скептично: звісно, зараз наставлять собі хороших оцінок, яка з цього користь? І справді, коли дітей попросять виставити собі бали (позначити на шкалі від 1 до 5, як добре вони зрозуміли терміни), спершу з’являються переважно п’ятірки. Але вже за кілька хвилин шурхотять резинки й чимало цифр змінюються. Крім того, діти пишуть три речення про емоції, які пережили на уроках, і обговорюють їх у парах.

Щоб результати побачили всі – фінські вчителі розкладають картки з цифрами на підлозі й по черзі оголошують терміни. “Хижаків” всі діти вивчили на п’ятірку. Гірше – з “консументами” і “редуцентами”.

Коли серед усіх дітей двоє хлопців обирають двійку, Еса миттєво опиняється поруч.

Згодом пояснює: Коли хтось ризикує, відділяється від групи, оцінює себе низько – важливо підійти і підтримати. Сказати, що це нестрашно, що ти добре робиш, коли чесний”.

А одна з трудолюбівських вчительок зауважує, що діти, яких звикли вважати слабшими в навчанні, поставили собі п’ятірки.

“Я зробила висновок, що мабуть, щось зі мною не так. Що я їх мало підтримувала. Ну, я поміняюсь. Хоч я і не впевнена, що вони всі вивчили на п’ять, але їм треба так (там) себе відчувати”.

Кайсу пояснює, що самооцінювання допомагає побачити, з чим у дітей труднощі, а що їм цікавіше і дається легко. Це дає вчителю розуміння, як діти бачать їхні уроки.

Чому діти повірили

“Мені діти сказали: “Не хочемо, щоб вони (фіни, ‒ авт.) від нас їхали, – каже одна вчителька. – І моє его не бунтує, а радіє. Через те, що їм було комфортно і приємно”. Вчителі, а також представники шкіл-фіналістів проекту, зібралися в актовій залі, щоб обговорити уроки.

“Чому вони так швидко повірили вам і так інколи не вірять нам?”, ‒ запитує директорка дрогобицької школи.

Еса відповідає: “Можливо, тому що ми гості. Природно, що діти нас чекали, їм цікаво і вони уважно слухають. Це як медовий місяць. Якби ми провели тут кілька місяців, можливо, їхня поведінка змінилася б.

Ще можемо говорити про вибір, який є у кожного вчителя: показувати дітям власні риси чи риси педагога. Якщо ваша особистість відрізняється від педагогічної, діти відчувають цей дисонанс і бачать, якими ви є насправді. Якщо для вас це роль, і це йде не від серця, дітям набагато важче вам довіряти, бо перед ними актор”.

“Важливо залишатися педагогом, який вкладає у роботу душу, – додає Кайсу. – Коли діти відчувають, що ви для них хочете найкращого не тому, що це продиктовано якимись правилами, а тому – що це йде від вас, і ви розділяєте з ними весь шлях, тоді їм набагато простіше довіритися і відкритися вам”.

“Отак на чолі написано “дитиноцентризм! – ділиться Валентина Федоряка враженнями. – Для них дитина – центр всесвіту. Щастя дитини – не просто задекларована цінність. Це видно. Повага до дітей зашкалює. Я вперше в житті чула: “Вибач, але в тебе тут помилка”. Ні разу не прозвучало “неправильно”, як часто говоримо ми. Замість цього можна ж сказати: “У нас проблема, давай вирішимо. Молодець, що озвучив”.

На уроках спокій і доброзичливість. Коли батьки запитають, що діти робили – вони скажуть, що гралися. Але ми побачили, як через гру можна навчати. Як все легко інтегрується. І це те, що можна робити зараз. Працювати над виробленням довіри й поваги до дитини і один до одного”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото: Уляна Рудіч

Матеріали за темою

Обговорення