Деінституціалізація. Як вчителі можуть допомогти адаптуватися дітям з інтернатних закладів

Деінституціалізація: що це і навіщо

Для всебічного та гармонійного розвитку дитини потрібна сім’я. У ній формуються позитивні емоційні стосунки. Там дитина вибудовує світогляд та моральні орієнтири. Серед рідних формуються вміння та навички, необхідні для успішної соціалізації. Лише сім’я – найкраще оточення для виховання та розвитку дитини.

9 серпня 2017 року Кабінет Міністрів України ухвалив Національну стратегію з реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки, а також План заходів з виконання її першого етапу.

Інституція – це заклад, група або відділення для більш ніж 15 осіб, де діти проживають цілодобово понад 3 місяці.

Мета Стратегії – змінити систему інституційного догляду та виховання дітей на таку, яка забезпечить догляд і виховання дитини в сімейному або наближеному до сімейного середовищі.

Далі цю важливу реформу ми будемо називати “деінституціалізацією”. Цей міжнародний термін вживають, коли йдеться про розвиток освітніх, медичних, соціальних та реабілітаційних послуг для дітей та їхніх сімей у громадах. Завдяки цьому потреба в інтернатних закладах поступово зникне.

Один з очікуваних результатів виконання Стратегії – з 2018 року щорічно збільшувати на 30% кількість дітей, охоплених інклюзивним навчанням. До переліку осіб з особливими освітніми потребами з дуже високою ймовірністю потраплятимуть діти, які були реінтегровані в сім’ю, громаду з закладів інституційного догляду. Тому вчителям дуже важливо вміти допомогти таким учням адаптуватися в загальноосвітніх закладах.

Деінституціалізація – планомірний і поступовий процес. Вона триватиме щонайменше до 2026 року. Заклади інституційного догляду будуть трансформуватися поступово, тому в загальноосвітніх закладах не буде одночасної появи десятків тисяч дітей. Крім того, ці діти та їхні сім’ї (біологічні чи альтернативні) перебуватимуть під соціальним супроводом органів і служб у справах дітей. Вони будуть оточені більшою увагою, і вчителі матимуть можливість вирішувати будь-які проблемні питання в широкому колі фахівців заради забезпечення інтересів дитини.

Деінституціалізація вже відбулася в усіх розвинутих країнах. Дослідження свідчать, що інституційний догляд і виховання дитини, особливо в ранньому віці, мають згубний і в більшості випадків непоправний вплив на розвиток дитини – на її подальшу соціалізацію, самореалізацію і, зрештою, на щасливе дитинство і гідне майбутнє.

Фото надане авторкою

Наприклад, доведено, що лише 10% випускників інтернатних закладів успішно реалізуються в житті. (Ця та інша статистика взята з сайту кампанії “Відкриваємо двері дітям”.)

Вихованці інтернатів мають труднощі у спілкуванні, відстають у когнітивному, емоційному розвитку від однолітків, які зростають у сім’ях.

Ось, як впливають інтернати та дитячі будинки на дітей раннього віку:

  • 55% мають затримку загальних моторних навичок;
  • 40% – затримку розвитку дрібної моторики;
  • 32% – затримку розумового розвитку;
  • 43% – затримку мовного розвитку;
  • 28% – затримку емоційного розвитку;
  • 44% дітей мають затримку одразу за трьома і більше показниками.

Більшість інституцій – це фактично закриті системи. Відстежити процеси, які відбуваються за зачиненими дверима майже неможливо.

Які діти повернуться з інституцій в сім’ї і громади

Які ці інституції?

Зверніть увагу, що спеціалізовані школи-інтернати для обдарованих дітей, зокрема мистецькі чи спортивні, також є інституціями. І вони мають з часом трансформуватися. Адже таланти дитини не мають бути її покаранням і причиною вилучення з сім’ї.

За кордоном (та іноді в Україні) родини переїжджають за дитиною. Тобто в особливій школі дитина навчається весь день і посилено тренується, але ввечері повертається додому.

Впродовж найближчих дев’яти років діти поступово повертатимуться з інтернатів у сім’ї і громади. Які це будуть діти?

Перша, найчисленніша категорія дітей, які повертатимуться у громади – діти із загальноосвітніх шкіл-інтернатів. У більшості випадків вони потрапили до інтернатних закладів з незаможних родин. Або з таких, де розклад праці батьків не дозволяє вчасно забирати дітей зі школи.

Досвід деінституціалізації у різних країнах показує: якщо в загальноосвітніх закладах влаштувати групи подовженого дня, забезпечити харчування, а також організувати позашкільні заняття, то потреба в інституціалізації цієї категорії дітей зменшується на 50%. Це має бути завданням для органів місцевого самоврядування і адміністрацій шкіл.

Діти і колишні вихованці загальноосвітніх шкіл-інтернатів потребуватимуть додаткової уваги з боку вчителів та іншого персоналу школи.

Адже, по-перше, рівень знань дітей з інституційного середовища зазвичай нижчий, ніж у їхніх однолітків. А тому вчитель мусить допомогти дитині “наздогнати” однокласників.

По-друге, ці діти здебільшого походять з сімей з низьким рівнем доходу. Тому вчитель має убезпечити їх від цькування з боку інших дітей через відсутність гаджетів, “невідповідність” зовнішнього вигляду, “непрестижність” родини.

По-третє, сім᾿ї дітей забезпечать соціальним супроводом. Тому дуже важливо, щоб учитель вчасно реагував на будь-які зміни поведінки дитини. Про них потрібно оперативно повідомляти шкільному соціальному педагогу, щоб запобігти ускладненню життєвих обставин дитини.

“Діти і колишні вихованці загальноосвітніх шкіл-інтернатів потребуватимуть додаткової уваги з боку вчителів та іншого персоналу школи”. Фото: автор – AlexLipa, Depositphotos

Друга категорія дітей, які з інституцій потраплятимуть до загальноосвітніх закладів – це діти з особливими медичними потребами. Тобто діти, які потребують постійного чи періодичного медичного нагляду, вживання ліків, реабілітаційних заходів. Вчителям важливо знати про діагнози дитини, вчасно помічати зміни у стані здоров᾿я, надавати домедичну допомогу (якщо це потрібно). А також попередити інших дітей про можливі особливості поведінки хворої дитини, напади, заходи першої домедичної допомоги.

Третя категорія дітей, які прийдуть у класи – це діти зі спеціальних шкіл-інтернатів чи навчально-реабілітаційних центрів. Тобто діти, які мають важкі порушення мовлення, слуху чи зору, опорно-рухового апарату, а також інтелектуальні порушення. Раніше вони здобували спеціальну освіту та навчалися в класі лише з дітьми з такими ж особливостями розвитку. Завдання вчителя – допомогти дитині соціалізуватися в загальноосвітньому середовищі, перейти на формат навчання з більшою кількістю учнів у класі, відмінною шкільною програмою тощо.

Можливо, учнями загальноосвітніх шкіл стануть колишні вихованці дитячих будинків-інтернатів системи Міністерства соціальної політики. Це діти з порушеннями психо-фізичного розвитку, здебільшого інтелектуального, про які йшлося вище. Проте, на відміну від учнів спеціальних шкіл-інтернатів чи навчально-реабілітаційних центрів, вони взагалі не навчалися. Тому що в системі такого типу закладів Мінсоцполітики освітнього компоненту немає. Для таких дітей вкрай важлива попередня навчальна підготовка, індивідуальні заняття перед початком і в процесі навчального року, аби вони мали змогу опанувати навчальний матеріал, засвоєний їхніми однокласниками раніше.

П᾿ята категорія дітей з особливими освітніми потребами, що перебували у закладах інституційного догляду і виховання – це діти, які були вилучені зі своїх сімей у кризовому, екстреному випадку. Тобто коли була загроза їхньому життю, і працівники служби у справах дітей відправили їх у центри соціально-психологічної реабілітації чи притулки. Імовірно, хтось із учителів уже має досвід навчання таких дітей. Адже вони, як правило, навчаються в загальноосвітніх закладах і водночас отримують догляд і виховання в інституції. Такі діти пережили стрес або зазнали насильства, зокрема у своїх сім᾿ях. Важливо тісно співпрацювати зі шкільним психологом, щоб допомогти дитині подолати наслідки пережитого негативного досвіду.

Як допомогти дитині в соціалізації

Варто окреслити акценти, спільні для всіх п᾿яти категорій дітей.

1. Якщо після надання комплексу послуг у сім’ї не вдалося створити безпечне середовище для догляду і виховання дитини, біологічних батьків позбавляють батьківських прав і дитина отримує альтернативну форму догляду. Вона може бути усиновлена, отримати опікуна чи піклувальника. Її можуть виховувати у прийомній сім᾿ї чи дитячому будинку сімейного типу.

2. Разом з розгортанням реформи розвиватимуть послугу догляду і виховання дитини в умовах, максимально наближених до сімейних. Тобто в малому груповому будинку.

Учитель, у класі якого навчаються такі діти, мусить попередити цькування дитини з боку однокласників та налагодити співпрацю зі службою у справах дітей.

3. Інтернати, які недарма ще називають “місцями несвободи”, – це:

  • закрита територія;
  • обмежене коло спілкування;
  • середовище без права вибору;
  • деперсоналізація.

Тому вихованці інтернатів можуть мати проблеми у спілкуванні з однолітками, бути не готовими висловити свою думку або проявляти агресію до інших. Завдання вчителя в таких випадках – допомогти дитині соціалізуватися, навчитися співпрацювати з іншими, уникати конфліктів, досягати компромісів.

Посилання:

  1. Сторінка Національного офісу ДІ реформи
  2. Національна стратегія реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки
  3. План заходів з реалізації I етапу Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки
  4. Положення про дитячий будинок сімейного типу
  5. Сімейний кодекс України. Глава 20. Патронат над дітьми. Глава 20-1. Прийомна сім’я. Глава 20-2. Дитячий будинок сімейного типу
  6. Закон України Про охорону дитинства
  7. Положення про прийомну сім’ю
  8. Правила опіки і піклування
  9. Конвенція ООН про права дитини
  10. Конвенція про права осіб із інвалідністю
  11. Факультативний протокол до Конвенції про права осіб із інвалідністю
  12. Державна цільова програма “Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів” на період до 2020 року
  13. Декларація про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при усиновленні на національному рівнях
  14. Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила)
  15. Декларація про захист жінок і дітей при надзвичайних обставинах та під час збройних конфліктів
  16. Закон “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”

Маріанна Онуфрик, колишня керівниця Національного офісу ДІ реформи

Фото: автор – pressmaster, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення