Вони не бояться реформи. Як живе Буковинський ліцей, завжди готовий до змін

Наше знайомство з Буковинським ліцеєм успішної молоді відбулося сонячним весняним днем, коли сама природа, здається, спонукала до приємного спілкування і щирих вражень. Переступивши поріг симпатичної будівлі на одній з мальовничих вулиць Чернівців, ми опинилися в світлому, затишному просторі, де багато повітря і квітів. Було тихо і порожньо, бо тривали уроки, і учні робили те, що й покоління їхніх попередників — гризли граніт науки. Правда, цікаві таблички на класних кімнатах свідчили про те, що граніт дещо інший, та й гризти його веселіше.

“Формула простору” — це кабінет математики, “Школа Гідності” — кабінет Захисту України, “ДрайвАрена” — спортивна зала. Звикши з дитинства оминати людей в білих халатах, поспіхом пробігли повз “Кабінет турботи”, за яким ховався медпункт, трохи затрималися біля “Порталу можливостей” (бібліотека) і відчули легкий аромат смачної їжі зі сторони “Простору енергії”. Відволікатися часу не було, бо в “Просторі лідера” на нас вже чекала директорка ліцею Марина Семанюк.

“Допомагаємо розкрити себе і стати щасливим”

Заклад освіти, яким керує Марина Костянтинівна, став одним з 30 ліцеїв-амбасадорів, відібраних в дев’ятнадцяти областях України для участі в першому етапі пілотування реформи старшої профільної школи, який розпочався 1 вересня 2025 року. Наскільки успішно амбасадори протестують нові моделі організації освітнього процесу, вибіркові курси та індивідуальні освітні траєкторії, настільки зрозумілим буде шлях для наступних 150 ліцеїв, що розпочнуть свій пілот з 1 вересня 2026 року.

Тож, після привітання зразу цікавлюсь у Марини Костянтинівни: чому саме її ліцей вибрали для передпілоту?

- По-перше, ми єдиний навчальний заклад загальної середньої освіти в місті Чернівцях, який має обласне підпорядкування, - нами керує департамент освіти і науки Чернівецької обласної державної адміністрації. І що не менш важливо, Буковинський ліцей успішної молоді — базовий заклад, який демонструє надзвичайно велику активність, саме у нас проводяться турніри, олімпіади, конференції обласного та всеукраїнського рівнів. Ми беремо участь у всіх експериментальних заходах, охоче апробуємо на собі все нове і завжди відкриті до змін. Плюс ми вже певним чином були готові до реформи, бо ще з 2014 року самостійно працювали над деякими профілями. Наприклад, спарені уроки, про які зараз говорять, у нас вже були з 2016 року. Запровадили їх, щоб полегшити життя учням, скоротивши кількість уроків, які їм потрібно вчити щодня, з шести-семи - до трьох.

І, звісно, я охоче погодилася, коли до мене зателефонували з департаменту освіти і науки, запитавши, чи я не проти, якщо ліцей рекомендуватимуть для участі в апробації реформи старшої профільної школи. Розумієте, ми - люди свідомі, які ж до того прагнуть йти вперед, в ногу з часом. Ми бачили, що систему освіти потрібно суттєво змінювати, і багато років говорили про те, що наші учні переобтяжені, що двадцять плюс обов’язкових предметів не дають можливості їм розвиватися. Тож, прийнявши рішення про участь у передпілоті, ми почали напрацьовувати механізми, визначати нашу місію, візію й розвиток.

Ми всі прагнемо ідеалу, тим більш, коли мова йде про майбутнє. І я запропонувала Марині Семанюк описати портрети вступника та випускника, які відповідають її уявленню про те, чого потрібно прагнути.

- Вступник — це хлопець або дівчина, який свідомо обирає шлях старшої профільної школи, вмотивований, хоче розвиватися, отримувати знання, причому не тільки з тих чи інших предметів за допомогою поглибленого курсу. А який в межах навчання прагне займатися улюбленою справою, а також курсами поза межами. Наприклад Мар’янка любить математику і вибирає курс “Алгоритми в нашому житті”, або “Алгоритми навколо нас”. Або взагалі те, що не стосується цього предмету, скажімо, їй цікава історія коміксів. До речі, такий курс вже є, і ми в цьому році його апробовували. Хтось любить музичне мистецтво і займається ним, хтось вибирає такий популярні курс, як “Особистісний розвиток і кар’єрне орієнтування”, який у нас в топі.

Щодо випускника, наша місія в тому, щоб з ліцею учень вийшов соціалізований, чітко знав, чого саме прагне і ким хоче стати. Для того ж і є старша профільна школа, щоб допомогти кожній дитини себе розкрити, реалізувати, а ще - бути щасливим. І це не про високі слова, а про стратегію, про те, чого ми прагнули завжди, ще до участі в пілоті.

Ми впевнені, дитина має йти в ліцей з великим задоволенням, бо їй цікаво й комфортно - безпечне середовище, гарна комунікація між собою і з вчителями.

Знаєте, у нас унікальний заклад, бо тут навчаються діти з абсолютно усіх областей України, навіть з Автономної Республіки Крим. А ті, що проживають у Чернівцях і не залишаються в нашому пансіоні, охоче по-молодіжному тусять в цих стінах до вечора. Цікаво спілкуються, ходять на самопідготовку, на різні дослідницькі та проєктні роботи.

Великим плюсом для нашого педагогічного колективу є те, що у нас працює дуже багато молодих вчителів, дуже вмотивованих і грамотних, професійно підкованих. Більшість прийшла з бакалаврату років п’ять тому, вони свідомі, прагнуть змін, пишуть свої власні курси, які потім (ми впевнені) будуть подані на грифування Міністерства освіти та науки і зможуть використовуватися вчителями з інших навчальних закладів. Ви ж бачите — ми сучасні і дивимося вперед.

“У нас інша мета, ніж зробити з усіх відмінників”

Директорка ліцею й сама завжди дивиться вперед і знає: щоб зростати не обов’язково з’явитися на світ зі срібною ложкою у роті. Марина Семанюк родом з невеличкого селища Глибока, що в долині неподалік від Чернівців, до речі, й зараз живе там разом з родиною. І це не завадило їй отримати три вищі освіти: педагогічну — в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, юридичну — в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича та управлінську — в Національній академії державного управління при Президентові України. А націленість на професійне зростання не завадило виростити двох дітей і бути щасливою бабусею онучки та онука. Це про її власну філософію щастя — зрозуміти, ким хочеш і можеш стати, займатися тим, що любиш, не забуваючи про суто людські прагнення. Саме те, чого й навчають юних в ліцеї успішної молоді.

- У нас нема на меті зробити з усіх відмінників, бо й не з кожного вийде балерина або художник. - Каже Марина Костянтинівна. - Наша місія в іншому — дати учневі базовий рівень знань і допомогти розкрити особистий талант. Іноді нас запитують про рейтинг. Але знаєте, в чому він дійсно полягає? В тому, що коли дитина приходить з табелем, а в ньому, скажімо, з математики стоїть оцінка 3 (можливо, внаслідок дистанційного навчання через ковід чи щось не склалося з попереднім вчителем), а за три місяці вона вже має 6 або 7. Це відбувається, бо дитина відчуває себе залученою до навчання.

І взагалі про які рейтинги може йти мова, коли з 2022 року і навіть раніше ми приймаємо дітей зі всієї України? Ось зараз у нас 11 учнів з Дніпропетровської області, 13 — з Донецької, 9 — з Луганської. А ще є з Житомирської, Запорізької, Київської, Чернігівської, Сумської, Херсонської, Харківської. Деякі по два-три роки поспіль знаходилися на дистанційному навчанні. Є приклади учнів із Запоріжжя, які майже увесь навчальний рік просиділи в підвалі.

Вже маючи неабиякі враження від побаченого та почутого, запитую директорку та її заступницю з навчальної роботи Ірину Тарангул, яка нещодавно до нас приєдналася, про те, який конкурс на вступ до ліцею і скільки коштує навчання. Обидві здивовано посміхнулися.

- Навчання, звісно, безкоштовне. А щодо конкурсного відбору, колись ми приймали вступні іспити з української мови й літератури, математики, - відповідає Марина Семанюк. - В теперішній ситуації свідомо від цього відмовилися. Тільки співбесіда. Люди з інших міст зазвичай узнають про нас із соцмереж, коли моніторять навчальні заклади. Війна змусила багатьох їхати з дому, і батьки шукають, куди влаштувати дитину. А ще працює так зване сарафанне радіо — сусіди, друзі. Ми й самі себе пропонуємо, проводячи день відкритих дверей і розповідаючи про події в ліцеї на своїй електронній сторінці.

За словами Марини Семанюк, в ліцеї навчаються цілі династії — спочатку старші, потім молодші братики, сестрички, родичі. З іногородніх багато спортсменів, яких

помітивши на змаганнях, тренери запросили у спортивні клубі, зокрема, у футбольну “Буковину”, “Спарту”. І щоб надати дітям загальну середньо освіту, батьки вибрали цей ліцей. Бо чому ні? Якісне навчання, можливість розвитку, гарні умови і навіть свій пансіон, - про нього ми ще обов’язково згадаємо більш докладно.

“Про це діти в інших школах тільки мріють”

Участь у першому етапі пілотування реформи старшої профільної школи, безумовно, спонукає і без того активний педагогічний колектив до змін. Візуально це легко побачити, пройшовши коридорами, заглянувши у класи, подивившись, як тренується молодь у басейні чи на спортивних майданчиках. Перш за все, вражає не чистота — це очікувано, а домашній затишок і величезна кількість квітів, свіжих, доглянутих, немов ростуть в оранжереї. Саме її дещо нагадує і директорський кабінет, за зеленими рослинами Марина Костянтинівна доглядає особисто. Решта — відповідальність вчителів, кабінети яких розташовані поруч з невеличкими оазисами. Педагоги в свою чергу залучають до цієї справи учнів. І це є частиною екологічного напрямку роботи, в межах якої діти звільняють від сміття береги річки Прут, збирають використані батарейки тощо.

Продовжуючи тему візуалу, можна згадати креативні назви кабінетів, які педагоги придумали під час літніх канікул. Розповісти, як затишно у зонах відпочинку та наскільки гарно виглядають стіни першого поверху, над якими працював професійний художник, а вчителі допомагали йому робити розмальовки. Чи про стіни на другому поверсі, які вони вже самостійно оздоблювали яскравими цитатами.

Можливо, розповідь про зміни треба було почати з того, як учні вибирають профіль навчання, з нової філософії оформлення класів та їх оснащення, а головне — як змінюються хлопці та дівчата, які опинилися в комфортному для розвитку середовищі. Але все так взаємопов’язано! Бо настрій, мотивація і успіх до певної міри залежать від умов навчання.

Заступниця директорки Ірина Тарангул розповідає, як колектив готувався до участі в пілоті:

- Ми облаштовували простори навчальних кабінетів за вимогами Нової української школи. Зокрема, в кожній окремій локації зібрали кабінети одного профілю, наприклад, математики та інформатики. Кожні з них переробили, деякі кардинально. Оновили кабінети за новими вимогами старшої профільної школи. Мінімум меблів, максимум озеленення, світла підлога, широкі вікна, жалюзі. Стіни оформляли виключно під тематику кабінетів.

“Такий простір — це ж основа цілої філософії навчання! А у вас, наскільки знаю, ще й потужне, сучасне оснащення! Як такі умови сприймають діти?” - запитаю керівників ліцею.

- А як можна сприймати процес навчання в класі, де є усе? - Відповідає Ірина Тарангул. - Якщо це гарний клас зі зручними меблями, з сучасним обладнанням, якщо можна доторкнутися до того, про що в інших школах тільки мріють, і якщо до самих учнів є повага.

Ірина Леонідівна розповідає, як завдяки фінансуванню держави, в ліцеї з’явилися на заміну мультимедійним дошкам більш сучасні інтерактивні панелі, що являють собою повноцінний величезний комп’ютер на стіні, нові моноблоки, якими облаштоване місце вчителя. Про повністю облаштовані СТЕМ-лабораторію і хіміко-біологічну. Про кабінет робототехніки, VR-технологій та 3D моделювання, який ще очікує замовлене ліцеєм обладнання. Про лінгафонний кабінет, де діти вивчають англійську мову в невеличких групках, маючи локальний зв’язок з вчителем через навушники.

Про особливості роботи з дітьми у ліцеї

В Буковинському ліцеї успішної молоді кандидатка філологічних наук Ірина Тарангул працює п’ять років, чотири з яких - заступником директорки з навчальної роботи, а ще викладає українську мову та літературу. До цього 25 років вона присвятила філфаку Чернівецького національного університету, а в якійсь момент відчула, що потребує змін, і почала шукати нове застосування своєму педагогічному досвіду. Дізналася, що в цьому ліцеї працюють фахівці з науковим ступенем, які свого часу теж викладали у закладах вищої освіти, тож мабуть тут є перспективи для росту.

- Коли я сюди прийшла у 2021 році, передусім відчула різницю в матеріально-технічному оснащенні. Вже тоді цей заклад мав інтерактивні дошки у кожному кабінеті. Для мене це було новим і спонукало до розвитку. Знаєте, викладач в університеті це майже суто лектор, студенти зацікавлені в тому, щоб отримати на екзамені гарну оцінку. А в ліцеї учнів треба заохотити, бо діти — візуали, їм потрібно, щоб було розмаїття технік, методик, тестування, ігри. Той добре, що у нас багато молодих фахівців, які дуже легко все це впроваджують. Роботу педагогів ми оцінюємо по результатах навчальних досягнень, по відгуках учнів, батьків, проводимо моніторинги успішності. Важливим є особистісний підхід до учня.

Якось в 9-й клас до нас приїхав хлопчик Саша, він мав не дуже хороші оцінки. Мама попереджала, що син дуже замкнутий і не з кожним піде на контакт. Класний керівник звернув увагу на специфіку дитини, та ще й у класі підібрався гарний колектив. Так наш Саша не тільки підтягнувся у навчанні, а й розкрив в собі талант музиканта і тепер з задоволенням грає на гітарі на всіх наших заходах. Тож, ми впевнені: на учня потрібно дивитися в ракурсі не тільки навчальних досягнень, а й перспектив особистого розвитку, ну й звісно, на самому початку допомогти визначитися з профілем.

Окрім навчання в ліцеї багато можливостей для зайняття творчістю, а також спортом — від східних єдиноборств, плавання до футболу, волейболу. “А як у вас справи з булінгом?” - питаю я Ірину Леонідівну, бо на це страждає чи не кожний навчальний заклад в Україні.

- Для булінгу у нас нема місця, бо це не одноразова акція, а системне явище. Будь-яку тривожну ситуацію, навіть натяки на булінг, зразу ж на корені вивчаємо й вириваємо. Займаємося профілактикою, працюємо з дітьми, розмовляємо, переконуємо.

Але ж як за всіма встежити? - подумалось мені і, згадавши про пансіон, цікавлюся, що він собою являє і як налагоджена в ньому робота?

- Пансіон - це триповерхова будівля, яка не перетинається з навчальним корпусом, але знаходиться поруч, через перехідну галерею. В ньому протягом навчального року мешкають діти з інших регіонів та населених пунктів. На першому поверсі - дівчата, на другому — учні 10-11 класів, третій для тих, хто навчається з 7-го по 9-й. Ми зробили так, щоб діти різного віку жили на окремих поверхах.

Специфіка закладу в тому, що за класами закріплені не тільки класний керівник, а й вихователь, який проводить з дітьми час з третьої до дев’ятої години вечора, фіксує повернення дітей до пансіону (за внутрішнім розпорядком не пізніше 21.00), їх наявність у кімнатах. Діти лягають спати, і наступає час помічника вихователя, так званої няні, яка доглядає за ними до ранку. В пансіоні нема дуже строгих вимог. Головне — бути толерантними одне до одного, дисциплінованими, дотримуватися тиші, тримати свій простір у чистоті. З останнім дзвоником учні покидають не тільки ліцей, а й пансіон. Впродовж канікул його будуть готувати до нового навчального року.

Пригадую початок повномасштабної війни, коли було дуже багато дітей з різних областей України. Йду на роботу і чую плач на весь пансіон. Плачуть усі діти, бо не знають, де батьки, що з ними, як доїхати до дому і взагалі, що буде далі. Зі мною вийшла на зв’язок мама хлопчика з Вугледара і сказала: “Я не знаю, що буде з нами. Врятуйте сина!”

“Наші гуцули зголосилися”

- Діти з близьких населених пунктів поїхали. Залишилися з віддалених регіонів - Дніпропетровської, Харківської, Херсонської, Донецької областей. І дуже часто не було зв’язків з їхніми батьками. Що робити? Зголосилися наші гуцули! В моєму класі була мама, яка мала своїх п’ятьох дітей, вона мені й каже: “Давайте мені дванадцять хлопців. Якщо навіть щось і буде летіти, гори їх захистять”. Приїхав її чоловік на великому бусі, завантажив усіх дванадцятеро і повіз до себе в гірське село. Хлопчики там жили більше двох місяців, поки батьки не налагодили свій стан і не придумали, що далі робити. Серед тих дітей був російськомовний хлопчик Саша Орлов з міста Берислава Херсонської області. Телефоную, питаю: “Сашко, як справи?”. А він мені — “Файно!”

Тож, ця історія не про навчання, а про людські стосунки. Потім за допомогою тренерів спортивних секцій ми вивозили дітей-спортсменів за кордон, де їх зустрічали батьки. Решту учнів розподілили по сім’ях, щоб можна було надати прихисток біженцям. І в оцих, таких зараз гарних коридорах, лежали памперси, гігієнічні засоби, шампуні, щоб люди могли взяти і піти. На той період у нас був заклад не освіти, а тимчасового перебування.

Взагалі, якщо згадувати ті часи, скажу, що з перших днів війни ніхто з нашого колективу не залишився вдома. Біженці почали прибувати вже в ніч з 24-го на 25-те лютого. Організували чергування з ранку до 9-ї вечора, але нас попередили, що о дванадцятій ночі треба зустрічати людей з дітьми, які вже шостий день їдуть з Луганської області. Ми залишалися і зустрічали. Щоб максимально приділяти увагу біженцям, наші хлопці-співробітники спустили з басейна воду і спали там. Щодня ми оновлювали списки тих, хто проживає, хто виїхав. Така карусель була весь час з ранку до пізнього вечора. І це дуже важко! Тож хтось з наших залишив для інших напис: “Борітеся - поборете. Вам Бог помагає…” Оце і є про єдність колективу”.

Якось Марина Костянтинівна звернулася до педагогів щодо дітей-переселенців, які перебували у пансіоні: “Беріть дітей у свої класи, проводьте з ними все, що можна”. До Великодня ми з малими розмальовували писанки, а потім до свята підготували для кожного Великодній кошик, який наповнили усім, що необхідно. З цими кошиками усі вишикувалися на подвір’ї ліцею, щоб їх освятив священик, який спеціально для цього приїхав. Ось так ми тоді жили й працювали.

Тема діяльності ліцею на початку повномасштабного вторгнення для мене несподівано мала продовження після знайомства з Ольгою Осовською — Заслуженою вчителькою України, викладачкою англійської мови і людиною, що відповідає в ліцеї за волонтерську роботу. Це відбулося, коли Ірина Леонідівна завела мене до її кабінету під час уроку. Там за столами, поставленими буквою “П”, сиділи майже дорослі учні. Зустрівши уважні, спокійні погляди, я з цікавістю оглянула навчальний простір, з подивом помітивши акуратні пляшки з зібраними пластиковими кришечками та використаними батарейками, - учні збирають їх в рамках екологічного проєкту. Але миттєво очі знайшли те, що мене змусило завмерти — на стіні величезним панно висіли шеврони підрозділів Збройних сил України.

- Це шеврони підрозділів, в яких воюють батьки наших учнів, - пояснила Ольга Петрівна. - Ось 82-га десантно-штурмова бригада, 4-та танкова Носоріг, 4-й прикордонний загін… Оцей третій ряд — наші випускники, ми їм допомагаємо й маємо такі невеличкі сувеніри від них — гільзи, які діти розписують, а ще - подяки. А щодо батарейок, ми зібрали їх 41 кілограм, зв’язалися з українським екорухом “Батарейки, здавайтеся!”, бо хочемо не просто збирати, а приносити користь.

Побачивши мій погляд на естонський прапорець, що поруч з українським перебував на книжній полиці, Ольга Петрівна кивнула:

- Так, це естонський прапор, тому що у нас щомісяця проводяться зустрічі з всесвітньовідомим тренером і дослідником освіти Пітером Мехісто. Ми маємо ось таку міжнародну співпрацю — весь колектив збирається на тренінг, який він проводить на наш запит.

Виходимо в хол, там по центру цілий ряд військових прапорів. Ольга Осовська розгортаючи кожний, коментує:

- Це від 2-го батальйону окремої Буковинської 82-ї десантно-штурмової бригади. А це - від 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади…

І так прапор за прапором, їх так багато, що я не встигаю зафіксувати в пам’яті всі назви. А вчителька вже показує папку з Подяками та фотографіями з підписами від військових. Таких вже історичних документів тут не один десяток.

- Ось це наш випускник Іллюша. Зараз він служить в 4-му прикордонному загоні, харківський напрямок. Якось звернувся до мене, каже, що потрібна “Чуйка” для дронів — портативний детектор. Телефоную постачальнику, кажу так і так, я вчителька, наш випускник просить “Чуйку”. Відповідають: “Якраз одна є, можемо дати”. Я попросила півтора дня, щоб зібрати гроші — 25 700 гривень, а зібрали набагато більше, бо взяли участь діти, вчителі, батьки. Постачали ми хлопцям і оптичні прилади. Спочатку — для бригади народного героя України Сергія Козака, батька нашого учня.

Слухаючи про патріотичну діяльність ліцею, розумієш, що вона заслуговує окремої публікації. Бо це не тільки збори на екскаватор для 82-ї бригади, приготування центнерів їжі для військових, а й навіть виготовлення Бандера-смузі.

Про цей епізод розповіла директорка Марина Семанюк:

- Почалася війна, треба було швидко приймати рішення. У нас з педагогами є своя загальна група в Вайбері. Я написала, що за будь-яких обставин чекаю кожного на робочому місці о 8.30. Прибули всі, як один. Дістали ми з підвалу скляні пляшки, і я запропонувала: давайте робити коктейлі. Ми ж бачили, як швидко російська навала розповсюджується по Україні, і вирішили, що будемо стояти тут до кінця. Швидко організувалися, купили солярку, ще щось. А за пару днів до нас приїхало німецьке телебачення знімати сюжет, як українські педагоги готуються зустрічати ворога.

Цікаве з історії ліцею можна розповідати цілодобово. Про те, як він бере участь в міжнародному проекті “Асоційовані школи ЮНЕСКО ”, як минулого літа група дітей разом з Мариною Семанюк та Ольгою Осовською їздила на масштабні міжнародні скаутські зборі “Всесвітнє джемборі” в Норвегію, а головне — про те, як міняються діти і як вони, ще зовсім юні, починають розуміти, в якому напрямку їм рухатися далі. Мені згадувалися слова Ірини Тарангул про те, як вона з директоркою Мариною Семанюк поверталися в квітні 2024 року зі Львова, де на перший форум старшої профільної школи збирали керівників майбутніх ліцеїв-амбасадорів, і як наповнені ідеями і натхненням вони не спали в потязі всю ніч:

- Говорили про перспективи, про те, що увійдемо в історію освіти, що треба дуже багато чого зробити і хто ж, якщо не ми? Отаке романтичне було у нас бачення. А потім настав час великої кропіткої роботи, результати якої вже видно.

Думками повертаюся до початку нашої зустрічі в кабінеті Марини Костянтинівни. Я обережно пробираюся між зарістю квітів в пошуках ракурсу, який дозволить зняти разом майже цілу стіну грамот і дипломів, які є свідченням успіхів Буковинського ліцею успішної молоді на шляху реформи. Хтось показав мені крайню з отриманих Почесних грамот, яку вручив керівниці ліцею особисто Оксен Лісовий, міністр освіти і науки України, коли побував з візитом у закладі. Хтось озвучив чи то жарт, чи то пропозицію, що шафи вже треба розсунути по кутах, щоб було місце для нових надбань.

Нагадаємо, що раніше медіа НУШ повідомляло, що МОН відібрало 150 ліцеїв, які долучаються до пілотування профільної школи

Фото - медіа НУШ, сайт ліцею