Теми статті: батькам, психологічна допомога, російська агресія
27 Березня 2024
4 104
0
Сьогодні тати більше гуляють із малечею на дитмайданчиках, ніж років 5–10 тому. А ще частіше зустрічаємо чоловіків із дітьми в поліклініках, дорогою до дитсадків чи школи. Так чи так нині тати залучені в життя дітей активніше, ніж це було раніше.
На думку Джошуа Чона, наукового співробітника факультету громадського здоров’я ім. Т. С. Чана Гарвардського університету, залученість татів у життя дітей свідчить про наявність відповідних можливостей та ініціатив, що заохочують до участі в догляді за дітьми. Докладніше про це ми розповідали раніше в адаптованій статті Джошуа.
Активна участь татів у дитячому житті створює міцні зв’язки між ними, наповнює спільними спогадами й, можливо, створює спільні традиції. Це надзвичайно цінно для дитячого розвитку. Та, з іншого боку, у сучасних українських реаліях тато може бути на війні, волонтерити, бути далеко, якщо дитина з мамою за кордоном. Через усі ці чинники зв’язок із татом слабшає або взагалі трагічно обривається, якщо батько, на жаль, загинув.
У серії матеріалів “Нова українська школа” разом із сімейною та дитячою психологинею Світланою Ройз розповідають, як підтримувати дітей у різних життєвих обставинах, зокрема, якщо тато служить у ЗСУ або залишається в Україні, а діти за кордоном.
У третьому матеріалі серії розповідаємо про підтримку дітей, чиї тати загинули на війні, зокрема:
Оскільки є різні думки, чи повідомляти дитині про загибель тата на фронті (хтось проти, а хтось каже все, як є), Світлана Ройз вважає, що дитині важливо знати правду. Навіть малеча відчує, що в родині відбувається щось важливе. А дорослим варто навчитися включати дітей як у радісні, так і в скорботні події.
“Я знаю дітей, які сприйняли турботу дорослих, які не хотіли їх засмучувати та не сказали про смерть близьких, як зраду.
І потрібні були зусилля, аби дитина знову довіряла тим, хто поруч, – розповідає психологиня. – Відкладені горювання та скорбота можуть відбуватися в неочікуваних формах. І краще, коли ми усвідомлюємо те, що може статися, а діти відчувають, що родина разом, що спільно долає випробування, через них зближується, проявляє близькість та стійкість”.
Повідомити про загибель тата може не лише мама, а й та людина, яку дитина знає і якій довіряє.
Світлана Ройз радить дотримуватися чотирьох “правил розмови”:
Під час такої розмови треба відкласти телефон і не відволікатися від дитини. Світлана Ройз додає, що розмовляти на складні теми треба повільно, чітко і трохи тихіше, ніж зазвичай. Краще обирати прості слова та короткі речення, а також робити паузи, щоб дати дитині можливість усвідомити, про що йдеться. Дорослі мають бути готові до того, що дитина може не зрозуміти їх.
Треба звернути увагу на те, із чого починати розмову та як її завершити.
Світлана Ройз застерігає, що в такій розмові треба обережно використовувати метафори або взагалі уникати їх, адже вони зрозумілі дітям, яким виповнилося 9–10 років. Діти меншого віку будуть бачити зовсім не ті образи, які вкладають дорослі. Тобто дитина не зрозуміє, що саме сховано за фразами на кшталт: “він полетів на небо”, “він заснув”, “він нас покинув”, “він тепер завжди буде за тобою спостерігати”, “пішов у землю”, “земля йому буде пухом”. Натомість дитина буде домальовувати за кожним цим словосполученням той образ, який здатна створити на основі власних знань про світ.
Як уже згадували вище, дорослі, які візьмуть на себе повідомлення трагічної новини, мають бути готові до різних реакцій дітей на почуте.
У принципі плакати – це нормально. Аби тільки дитині не довелося втішати дорослих, які повідомляють про смерть. Ця людина може сказати, що їй теж боляче та сумно, а зараз дуже важливо бути разом, аби підтримати одне одного.
Це теж нормальна реакція, адже дитячий спосіб мислення досить егоцентричний. Але не варто дорікати дитині в егоїзмі, застерігає психологиня. Для дитини важливо отримати дозвіл на злість. Дорослий може сказати: “Ти злишся? Я точно знаю, що якби ця людина могла, вона зробила б усе можливе, аби завжди бути з тобою. Вона / він точно тебе не покинула/в”.
Можна додати, що ви теж відчуваєте злість, біль та страх. І це нормально. Ще раз можна уточнити, що близька людина точно, якби могла, весь час була б поруч. І його / її любов була і є з дитиною.
Також можна запитати, чи хоче дитина про щось дізнатися, і запевнити, що вона може ставити будь-які питання, а дорослі, які поруч, готові на них відповідати.
Чи брати дитину на поховання рідних – таке рішення ухвалює для себе кожна родина з огляду на традиції, а також дитячий вік та стан. Як каже Світлана Ройз, дитина може не хотіти йти на похорон, тому за нею треба залишати право вибору, не змушуючи ні до чого та не соромлячи.
У разі відмови важливо відразу запропонувати особистий ритуал прощання, наприклад, запалити свічку, написати листа, помолитися чи заспівати пісню.
Якщо дитина погодилася долучитися до церемонії прощання, краще розказати їй про все, що вона там побачить. Можна навіть описати всю послідовність дій, які відбуваються на похороні.
Якщо поховання буде відбуватися у відкритій труні, а дитина буде бачити померлого, варто попередити, що після смерті людина може бути зовні не схожою на ту, яку дитина пам’ятає. Після похорону можна разом подивитися на фото, щоб відновити образ.
Під час поминальних ритуалів, зауважує Світлана, поруч із дитиною має бути хтось близький, бо в такі моменти часто на дітей не звертають уваги, а краще цього уникнути:
Після похорону дитина може бути втомленою, гіперактивною та роздратованою. Тому важливо дати їй змогу усамітнитися, якщо вона цього потребує, та відпочити.
Також варто сприймати за норму, якщо дитина вже на поминальному обіді буде відволікатися, гратися або жартувати.
Зазвичай дітей загиблих воїнів намагаються огорнути увагою, турботою, яка іноді переростає в гіперопіку. Утім, дитина може звикнути до такого ставлення та навіть маніпулювати своїм статусом жертви. Мама та рідні люди мають стежити за тим, щоб не перетнути межу надмірної уваги до дитини.
“Насправді між підтримкою та жалістю є дуже тонка грань, – пояснює Світлана. – Коли ми перебуваємо поруч із дитиною, яка переживає горе, нам хочеться її захистити від усього й усунути всі перешкоди. Але через це дитина може втратити відчуття своєї сили та спроможності. Передусім ми маємо відчути, з якої внутрішньої позиції ми спілкуємося з нею: жаліємо, співчуваємо, почуваємося винними, бачимо тільки її вразливість чи все ж і силу”.
Навіть мала дитина спирається на нашу повагу до неї, зазначає психологиня. Тому з дітьми треба відверто говорити про те, що, на жаль, уся родина здобула складний досвід і проходить непросте випробування, яке вимагає зусиль, мудрості та любові. Але родина впевнена, що це випробування здолає.
Щоби легше пережити втрату, у дитини мають бути свої обов’язки, які вона й далі має виконувати. А також дотримуватися правил, заведених у родині. Для цього рідні можуть їй казати:
Для мами теж важливо залишатися в ресурсі, щоби мати сили підтримувати морально й себе, і дитину / дітей.
“Щоб витримати емоції дитини, дорослі, які поруч із нею, звичайно, мають ще більше турбуватися про себе, – додає Світлана Ройз. – Можна просити про допомогу близьких (а близькі можуть пропонувати таку поміч), щоб вони побули певний час із дитиною. Бо в дорослих, які горюють, може не вистачити сил, щоб реагувати на емоції та задовольняти потреби дитини.
Також дорослі мають пояснювати свій стан дитині: “Я зараз сумую, я втомлена, я відпочину і зможу з тобою погратися”. Це дасть змогу запобігати випадкам, коли дитина бере відповідальність за наші почуття і відчуває свою провину”.
Крім цього, мама може часто чути, що тепер має жити заради дитини. Через це вона теж може потрапити в пастку жертовності. Звісно, дитина потребує більшої уваги та турботи, але передусім піклування потребує мама. Адже в неї може не вистачати сил готувати їжу (із цим можуть допомагати дорослі діти, друзі чи близькі, хоча б у перші дні). Також мама може бути розсіяна та неуважна, їй доведеться витримувати навантаження, окрім емоційного, ще й пов’язаного з перерозподілом ролей та обов’язків.
Світлана Ройз радить попередити вчителів чи вихователів у школі, чи садочку, що настрій та стан дитини можуть змінюватися:
А також пояснити вчителям / вихователям, що дитині потрібна не жалість, а співчуття та розуміння її стану. Не можна допускати, щоб вона почувалася ізольованою та незалученою до загальних справ класу чи групи.
Часто діти та дорослі не знають, які слова підібрати для співчуття, через це починають уникати дитину. А це може стати для неї ще одним випробуванням. Як додає психологиня, саме сталі стосунки стають для дитини опорою.
Варто дозволити говорити про близького в класі й групі садочка. Такі розмови можуть стати для інших дітей важливим і цінним досвідом щодо формування поваги до почуттів та пам’яті.
Важливо брати до уваги емоції, стан та потреби дитини:
Зміни неминучі, каже Світлана, але важливо, щоб дитина могла контролювати та прогнозувати бодай якусь частину свого життя.
Психологиня описує, які зміни можуть відбутися в емоційному стані дитини після втрати рідної людини.
“Емоційний стан дитини може бути нестабільним. На неї в зовсім непередбачуваний час можуть накочувати хвилі смутку, туги, агресії, її буквально може затоплювати емоціями – важливо пояснити дитині, що це нормально. І показати, створити алгоритм, що в ці моменти можна робити”, – пояснює Світлана.
Але зміни настрою, періоди смутку можуть бути не довгими. За словами психологині, дитина все ж відволікається, грається, їсть, ходить у туалет. І що найважливіше – може згадувати й саму людину, і говорити про її смерть із рідними та друзями. Просто дитині, як і дорослим, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності.
Бити на сполох треба тоді, коли дитина переживає “ускладнене горе”. У такому разі без допомоги спеціаліста не обійтися. Про такий стан дитини може свідчити:
Щоби підживлювати позитивні спогади про татів, яких більше немає поруч, Світлана Ройз радить дотримуватися декількох правил:
Усі правила коротко узагальнили тут:
“Часто з родинами ми домовляємося, що вони посадять дерево чи квітку, тобто на пам’ять зроблять символічну дію, яка буде “про життя”, – каже Світлана Ройз. – Усе це дає змогу відкрито проживати скорботу, проявитися почуттям та водночас зберігати зв’язок із татом”.
Світлана Ройз, Інна Лиховид, “Нова українська школа”
Титульне фото: Unsplash+ In collaboration with Getty Images
Стаття про участь татів у догляді за дітьми раннього віку з Early Childhood Matters доступна українською мовою через партнерство між Фондом Бернарда ван Ліра та Міжнародною асоціацією “Крок за кроком” (ISSA) у співпраці з Всеукраїнським фондом “Крок за кроком”, членом ISSA”.
“Розповсюдження статей міжнародного журналу Early Childhood Matters 2022” реалізується ВФ “Крок за кроком” за підтримки Міжнародної Асоціації “Крок за кроком” (ISSA).
Обговорення