Як дійти з підлітком до мети і залишитися друзями

На сторінку TEDxTalks в ютубі підписані майже 17 мільйонів користувачів, а розміщені на ній відео набрали понад 3 мільярди переглядів. Тепер серед них і виступ мого 13-річного сина Нікіти “Create opportunities”. У жовтні 2018-го він став наймолодшим спікером TEDxLviv, розповівши про еко-проект “Компола”, співзасновником якого він є (“Нова українська школа” писала про те, як з’явився цей проект – ред.).

Хтось каже: “Він у тебе крутий”, хтось: “Він у тебе просто інший”. Перше мене, як мати, звісно, тішить, друге – неймовірно лякає.

Лякає, бо “просто інший” – вирок, який люди підсвідомо виносять власній дитині. Це висока стіна, яка тепер поділяє дітей на звичайних та “інших” і виправдовує власну бездіяльність.

Мені ніколи не давалася англійська. Я закінчила фізмат, і багато років саме це було моїм виправданням – не гуманітарій 🙂 Але моя знайома вже в старших класах розмовляла англійською доволі вільно. Якою я її вважала? Правильно – просто “іншою”. Чи наводило мене на альтернативну думку те, що вона годинами просиджувала за перекладами, аудіотекстами та граматикою, що вона мала додаткові заняття з англійської чотири рази на тиждень? Ні, я була впевнена, що їй це в кайф.

Нещодавно її мама розповіла, скількох розмов і пояснень, сліз, а іноді й підручників, що летіли у стіну, коштувало їм обом те “в кайф”. Лише в цей момент я збагнула: як і я, вона закінчила математичну школу, як і я, вона була технарем.

Завдяки Барбарі Оклі тепер ми знаємо, що світ не поділяється на технарів і гуманітарієв. Якби ж я знала про це тоді.

Я вірю, що десь там є діти, які народжуються з розумінням, що уроки треба робити вчасно, англійську – вчити, а стрибати завжди варто вище своєї голови, і кайф саме в цьому. Десь там, усім іншим про це просто варто розповісти.

Чому я розказала про себе? Бо нещодавно знайома поскаржилася: “Що я можу зробити, якщо він не розуміє, навіщо йому це потрібно”. Але хіба ми самі в 10, 13 чи 15 років знали, що буде з нами через десятиліття і які навички нам стануть у пригоді? Не без винятків та навряд. То чому ми очікуємо іншого від наших малих?

Найдурніший аргумент, який я наводила Нікіті, щоб мотивувати його щось вивчати, такий: “Тобі це знадобиться для вступу до університету” (на той момент він навчався в 5 класі). Десятирічці, який грав у майнкрафт, я розповідала, як круто вчитися в MIT (Massachusetts Institute of Technology).

Оскільки роками “битися головою об стіну” в наші з чоловіком плани не входило, ми вирішили змінити підхід. Як і дорослі, діти вирішують щось, спираючись на власні пріоритети і життєвий досвід. Тож питання, врешті, зводиться до того, як це синхронізувати. Ось деякі речі, які нам в цьому допомогли:

Знайдіть привабливу для дитини мету – адже пиріг їдять шматок за шматком. Якщо не можете мотивувати дитину досягати певної мети, значить з нею щось не так – з метою, не з дитиною. Привабливе і зрозуміле для нас може бути писемністю майя для підлітка.

Наприклад, рік тому Нікіта вчив англійську, щоб спілкуватися в чаті з гравцями варкрафт, півроку тому – щоб просувати свій канал на ютуб, бо дізнався, що англомовний контент приносить більше коштів. Три місяці тому англійська була йому потрібна, щоб поїхати в Сан-Франциско та отримати нагороду Eco Hero Awards.

Зараз, коли про проект знають організатори іноземних конкурсів та конференцій, він вчить англійську, щоб не втратити можливість відвідати нові країни. Моя ж сьогоднішня мета – аби він потрапив на програму FLEX (можливість рік провчитись в американській школі). Як бачите, поки наші цілі не збігаються. Але якщо він вчить англійську, яке це має значення?

Не лінуйтесь повторювати. Забудьте про “тобі хіба з першого разу не зрозуміло?” або “скільки я можу це повторювати?”. Відповідь очевидна – доки не побачите результату.

Я добре пам’ятаю, як написання перших постів для сторінки проекту на фейсбук займало в Нікіти годину, а то й більше. Чому? Як виявилося, між написанням творів на уроках української та текстів, які привертають увагу, немає нічого спільного. Адже висловлювати думку дітей вчать, а робити це так, щоб вона була цікава й іншим, – ні. Ти пишеш твір, його перевіряють, оцінюють, пишеш наступний – його знову оцінюють. У проміжку між написанням двох творів мав би бути аналіз та обговорення, але ні – лише оцінка.

Тому ми годинами просиджували над текстами довжиною в один абзац, переставляючи слова місцями, спостерігаючи, як разом з ними зміщуються і акценти. Скорочували, доповнювали, перефразовували, вчилися не констатувати, а зацікавлювати, аналізували, чому люди взагалі читають чиїсь пости, підраховували лайки та шери.

Через півроку вчителька сказала, що Нікіта став значно краще писати шкільні твори. Через два роки стали з’являтися тексти, запитання до яких у мене не виникають. Але і зараз трапляються такі, з якими граємося в пересування слів та пошук акцентів.

Програми стажування, приватні українські університети та школи, закордонні університети, роботодавці та інвестори – сьогодні всі вони очікують від кандидатів не просто резюме, а ще й мотиваційних листів.

Вчіть заглиблюватися. Відвідування перших гуртків у нас виглядало приблизно так: Нікіта із задоволенням приходив на перші 4-5, якщо пощастить – 8 занять, а далі виявлялося, що він уже все знає і час обирати щось нове. Як з’ясувалося, саме на цьому 4-5 іноді 8-му занятті викладач нарешті починав навантажувати: задавати домашнє завдання, розучувати п’єсу, вчити повторювати конкретні рухи.

Нам часто перестає подобатися та чи інша справа, щойно ми розуміємо, що результат – це не завжди про талант, але завжди про кропітку працю.

Тоді ми домовилися, що будь-який гурток він буде відвідувати мінімум протягом одного навчального року, це називається в нас “дати заняттям шанс”. І кожного разу я спостерігаю, як швидке захоплення можливостями через певний час переростає в задоволення результатами своєї роботи. Змінюй би ми гуртки один за одним, він просто б не зміг відчути і зрозуміти, що кропітка праця завжди має приємний післясмак.

Дайте час на випрацьовування звички. Протягом двох років я нагадувала сину, що, відповідаючи за проект, варто не забувати регулярно перевіряти пошту та месенджер. Проте на телефоні підлітка завжди знайдеться місце для пари нових ігор та дивних застосунків і катастрофічно не вистачатиме для встановлення додатку пошти з налаштованими сповіщеннями. Навіть якщо ваші нагадування перманентні.

Десь між півфіналом та фіналом Eco Hero Awards Нікіта трохи не втратив свій шанс на перемогу. Організатори конкурсу, мабуть, тижнів зо два намагалися зв’язатися з ним для проведення інтерв’ю. Нарешті вони написали у фейсбук. На щастя 🙂

Тут можна було б покачати головою і сказати щось про неорганізоване молоде покоління. Та згадайте, скільки разів ви самі читали статті чи книги з тайм-менеджменту чи ходили на тренінги. Навчилися ефективно витрачати кожну хвилину? Я все ще ні.

До речі, пошту та месенджер Нікіта тепер перевіряє досить регулярно.

Я думаю, цей перелік можна продовжувати до безкінечності, бо результат завжди має в собі десятки і сотні складових. Немає “інших”, немає “від народження” (принаймні на 100% у всьому), немає чаклунської палички чи чудодійної пігулки. Усе, що є, – це крок за кроком. Просто іноді ми йдемо до мети доволі рівним шляхом, а іноді якийсь час ходимо колами або гущаками. Такий він, цей шлях.

Олена Шульга, мама співзасновника проекту “Компола” Нікіти Шульги

Фото: автор – VadimVasenin, Depositphotos