Напишіть нам

Всі теми

Що відбувається з освітянами в Мелітополі: розповідь директорки школи

Вилучення та знищення української художньої літератури, спалення шкільних підручників з історії України та вимоги розпочати навчання в школах російською мовою й за російськими програмами – реалії, у яких живуть мелітопольські освітяни протягом останніх тижнів.

Важко уявити, але днями ситуація погіршилася: окупанти заблокували мобільний зв’язок та інтернет і перейшли до масових репресій, викрадень директорів освітніх закладів міста, а також депортації людей у Росію.

Директорка однієї з мелітопольських шкіл розповіла “Новій українській школі” про те, що зараз відбувається в місті, а освітні експерти поділилися думками про те, як держава може підтримати освітян на тимчасово окупованих територіях.

СИТУАЦІЯ В ОКУПОВАНОМУ МІСТІ

На початку інтерв’ю я завжди уточнюю, чи правильно в мене записані ім’я та посада. Олена Заменягре так довго мовчала перед відповіддю, що я подумала – перервався зв’язок…

“Я сама не знаю на сьогодні, хто я є і яка в мене посада”, – прозвучало нарешті.

Директорці мелітопольської гімназії №8 удалося покинути окуповане місто 25 березня, а до того моменту, хоча діти й не відвідували школу, вона разом зі своїми заступницями, вчителями та деякими батьками чергувала в приміщенні школи:

“Наше місто розбите, – розповідає Олена. – Немає зв’язку, інтернет-кабелі порізані й розкидані по території школи. Тому ми вирішили чергувати невеликими групками, розписали розклад чергувань на місяць. Хтось приходив зранку, хтось після п’ятої, оскільки о 18:00 наставала комендантська година. Частина колективу чергувала вночі, як і я зі своїм чоловіком…”

Олена двічі підкреслює, що наразі не перебуває в Мелітополі, інакше просто не змогла би вийти на зв’язок.

“Там цілий місяць не працюють українське телебачення й радіо. Йде повна дезінформація і “промивання мізків”. Телефонний зв’язок “ловить” лише зрідка й не всюди, – продовжує жінка. – Усі канали – російськомовні, люди позбавлені можливості отримати будь-яку інформацію чи зв’язатися з рідними – вони просто відрізані від зовнішнього світу”.

За її словами, окупанти розповідають мелітопольцям, що Україна вже перебуває під контролем російських військ, правдами й неправдами змушують освітян розпочати навчання російською мовою:

“Перша розмова зазвичай відбувається лицемірно ввічливо. “Гості” – так ми називаємо їх між собою – приходять у школи, переконують, що життя змінилося і треба підлашовуватись, треба заробляти гроші, аби якось прогодувати власних дітей…

Далі – коли отримують відмову – починають прямо погрожувати. Якщо якийсь директор евакуювався з міста – погрожують заступникам: говорять чекати, що за ними прийдуть, заберуть у полон, а сім’ї позбавлять усього. Ситуація дуже страшна, і з кожним днем стає все гірше”.

Олена Заменягре розповіла, що 31 березня директорів шкіл, які не встигли виїхати, зібрали на території Мелітопольського промислово-економічного коледжу. До них вийшла колаборантка Олена Шапурова, яка називає себе новою начальницею управління освіти, і сказала, що вимагає розпочати навчальний процес за російськими програмами й російською мовою.

Усі директори відмовились, окупанти знімали їх на відео. Директори написали заяви про звільнення “за власним бажанням” і передали їх російським військовим.

Довідка: Згідно з повідомленнями місцевих медіа, Олена Шапурова, директорка Мелітопольського промислово-економічного коледжу, відома тим, що фігурує в кримінальних справах за кількома статтями Кримінального кодексу України:

ч.1 ст.172 – грубе порушення законодавства про працю;

ч.1 ст.191 – привласнення й розтрата державної власності;

ч.1 ст.364 – зловживання владою або службовим становищем.

Одразу після цього люди почали розходитись, але на ґанку навчального закладу з’явилася колишня депутатка ОПЗЖ, а нині самозвана очільниця Мелітополя Галина Данильченко й наказала всім негайно зайти до приміщення. Люди побоялися заходити всередину, оскільки підозрювали, що їх там утримуватимуть силою. У спини директорам Данильченко нецензурно лаялась і кричала російським військовим, щоби ті “сьогодні ж вигнали всіх нах*й із міста”.

Увечері того ж дня між 19:30 та 20:00 окупанти викрали директорку гімназії №4 Анжеліну Коваленко, директорку ліцею №9 Людмилу Чугай, директорку гімназії №11 Маргариту Овсянникову та директорку гімназії №13 Олену Галацан. Протримавши жінок у гаражі чотири доби, їх вивезли за 30 кілометрів від міста. Додому вони добиралися пішки, а нині виїхали в різні міста України.

Справжню начальницю уравління освіти Ірину Щербак за кілька днів до цього рашисти тримали вдома під вартою, а потім вивезли в невідомому напрямку. Пізніше стало відомо, що жінку відпустили, але зв’язку з нею досі немає.

Мелітопольські директори навчальних закладів кілька тижнів обережно спілкувалися між собою в телеграм-групі, але зараз вона не працює: люди бояться писати хоч щось у соцмережах і одразу видаляють свої повідомлення.

За словами голови Мелітопольської райдержадміністрації Ігоря Судакова, вороги хочуть посадити учнів за парти, щоб убезпечити себе й використати дітей як живий щит.

Після директорів шкіл окупанти взялися погрожувати завідувачкам та вихователькам дитячих садочків. Вихователька, яка не захотіла називати своє ім’я, розповіла одному з видань, що всі вони змушені були написали заяви на відпустку, не знаючи, чи виплатять їм хоч якісь гроші. Пізніше вони дізналися, що в дитячих садочках з’явилися “нові завідувачки” із числа колаборантів.

Згадана вище зрадниця Олена Шапурова відновлює навчальний процес у Мелітопольському промислово-економічного коледжі і примушує студентів переходити на російську програму навчання за російськими підручниками.

Коли студенти заявили директорці, що до коледжу важко дістатися через брак коштів, то вона відповіла, що за пропуски вони не будуть атестовані й усіх, хто не вийде на навчання, відрахують.

Олена Заменягре в розмові не може стримати сліз, просить максимального розголосу й допомоги освітянам Мелітополя.

“Багато хто виїхали в Запоріжжя. Але не всі мають куди податися. Люди, які довго відкладали гроші й купували власне житло, просто не готові все покинути. Хтось не може полишити хворих родичів, хтось – домашніх тварин”.

Хоча люди розуміють, що ситуація в місті критична й залишатися там небезпечно, Олена говорить, що колектив не підтримав її рішення виїхати:

“Я не ображаюся, – говорить директорка. – Я була дуже близька зі своїм колективом, а тепер педагоги залишилися, як покинуті. Це неймовірно важко пояснити словами…. НУШівці кажуть: “Давайте влаштуємо дистанційку, давайте підключимо дітей до наших уроків, давайте ми скинемо якісь посилання”, – а я не знаю, як це втілити практично. інтернету немає! Це все не працює”.

ЯК ДЕРЖАВА МАЄ ПІДТРИМАТИ ОСВІТЯН МЕЛІТОПОЛЯ

Прокоментувати ситуацію, що склалася в Мелітополі, “Нова українська школа” попросила міністерку освіти й науки 2016–19 років Лілію Гриневич:

“На жаль, організувати онлайн-навчання для дітей і вчителів в окупованих рашистами територіях зараз неможливо через відсутність стабільного інтернет-зв’язку. При цьому всі вже розуміють, що маємо справу з терористами й бандитам, – ніхто не знає, що може спасти їм на думку”.

Пані Лілія говорить, що знайти рецепт, який гарантував би безпеку людей, особливо, коли перебуваєш за межами окупованої території, надзвичайно складно. Тож зрозуміти, як краще вчинити, можна тільки в місцевому контексті.

Моделі можуть бути різні: якщо абсолютно всі громадяни солідарні, батьки не пускають дітей до школи, а вчителі не виходять на роботу – тоді “деукраїнізований” навчальний процес не відбувається. Саме таку згуртованість окупантам найважче, а то й неможливо побороти, – говорить колишня міністерка освіти.

Якщо ж люди починають ділитися, знаходяться ті, які співпрацюють з окупантами, а інші – ні, – тоді настають репресії до тих, хто не співпрацює”.

Лілія Гриневич не виключає, що в другому випадку, якщо батьки відправлятимуть дітей до школи, якась частина освітян вимушена буде вийти на роботу. Такі вчителі, за її словами, зможуть підтримувати учнів та доносити до них правдиву інформацію про те, що відбувається.

“Треба розрізняти, – продовжує вона, – що є колаборанти, які готові догодити ворогу, а є ті, кого примусили працювати. Тоді треба передбачити процедуру фіксування роботи під примусом. У будь-якому випадку все це дуже складні питання, тут немає простих рішень. Держава поки не виробила жодної процедури чи моделі поведінки для освітян”.

Лілія Гриневич підкреслює, що найважливішим зараз є життя людей, а вчинок директорів мелітопольських шкіл називає громадянським подвигом.

“Учителі та учні на окупованих територіях є заручниками терористів. Тому освітянам, які там перебувають, важливо, щоби держава Україна не втрачала з ними зв’язок. Вони мають отримувати як моральну, так і матеріальну підтримку.

Люди мають бути впевнені, що у випадку звільнення “за власним бажанням” в умовах окупації за ними зберігатимуться посада й заробітна плата. Це може бути зарплата, оформлена як за простій, адже вони не винні – це непередбачувані умови. Педагоги не мають втратити будь-які джерела для існування через те, що вони звільняються, аби не співпрацювати з окупантами. Ця інформація з боку держави має бути офіційно оприлюднена й донесена до людей.

З позицією Лілії Гриневич погоджується керівник компоненту підтримки освіти на регіональному рівні Шведсько-українського проєкту “Підтримка децентралізації в Україні” Олег Фасоля (раніше очолював Департамент освіти, науки, молоді та спорту Хмельницької ОДА):

“Нам легко говорити, коли ми на безпечній території, а вони, фактично, є заручниками терористів, і їм щохвилини загрожує смерть.

На моє глибоке переконання, основну позицію тут має продемонструвати держава. У будь-який спосіб до мелітопольських освітян треба донести, що Україна їх не залишить.

Тобто, по-перше, людей необхідно підтримати морально, а по-друге – фінансово. Потрібно виробити механізм, завдяки якому люди отримуватимуть кошти для того, аби вони могли вижити, незалежно від того, чи можуть вони проводити заняття.

Також необхідно всіляко сприяти евакуації населення до безпечніших міст, допомагати людям налагоджувати там життя до того часу, поки не буде звільнена окупована територія, відновлено їхні домівки та відбудовано навчальні заклади. Ті ж, хто попри все залишаються на окупованих територіях, мають шукати способи, як зберігши своє життя, саботувати вимоги загарбників”.

Олег Фасоля згадує, що таким саме способом, як зараз у Мелітополі, окупанти діяли в Криму 2014 року:

“Від своїх кримських колег я знаю, що росіяни буквально за декілька днів знищили всі бібліотеки на півострові, змінили всі навчальні програми, зробили ревізію абсолютно всього, що стосується освіти, завезли російську літературу і змусили робити речі, які утверджували “руській мір”, який насправді виявився руським фашизмом.

Завдяки такому підходу, а ще завдяки тому, що вони дали місцевим педагогам вищу заробітну плату, ніж була та той час в Україні, вони практично зламали ситуацію в Криму. Це був стратегічний крок”.

Олег говорить, що необхідно готуватися до шаленого супротиву, аби не допустити втілення цієї стратегії в Маріуполі, Мелітополі чи будь-яких інших окупованих містах.

Я переконаний, що всім світом за допомогою інтернету нам необхідно доносити актуальну інформацію до педагогів, які працюють у Росії. Розумію, це може мати вигляд чогось фантастичного, нелогічного через те, що люди там зазомбовані, але якщо факти, фотографії, відео і свідчення очевидців будуть масовано надходити на електронні адреси закладів освіти в Росії, поширюватися на їхніх сторінках і в телеграм-каналах, то це може вплинути, бо, як кажуть, – вода камінь точить.

ПАЛЯНИЦЯ

Не можу не згадати один момент. Під час підготовки матеріалу я перевіряла назви навчальних закладів, прізвища й імена директорів, яких викрали окупанти, шукала їхні фотографії… і була шокована тим, що всі ресурси за винятком офіційних сайтів мелітопольських шкіл – російськомовні.

Факт перший: діти однієї з цих гімназій регулярно брали участь у міжнародному конкурсі російської мови “Русский медвежонок”.

Факт другий: у східній і південній частинах України ніколи не припиняли транслювати російські канали.

Також, за словами Олени Заменягре, люди старше 50 років дуже мало користується інтернетом, водночас регулярно споживають контент російськомовних каналів.

Мова є визначальним чинником для кожної держави й кожної нації, – каже Олег Фасоля. – Якраз сьогодні я дивився відео одного з українських блогерів, який на велосипеді проїхав 1200 кілометрів територією Білорусі й за весь цей час жодного разу не чув білоруської мови. Уперше йому довелося її почути в одному з мінських музеїв, де екскурсовод, побачивши на його одязі синьо-жовту стрічку, зрозуміла, що він з України й запропонувала провести екскурсію білоруською.

Тоді він запитав, чи для білорусів вона теж проводить екскурсії рідною мовою, на що жінка відповіла, що від білорусів такого запиту немає. Білорусь, не пручаючись, віддала свою мову на поталу москалям і фактично втратила свою державу.

Пам’ятаєте, яке виття піднялося в Росії після ухвалення в нас нового закону “Про освіту”, у якому говориться, що мовою викладання в усіх навчальних закладах має бути українська? Нині Росія декларує, що готова визнати всіх носіїв російської мови громадянами Росії, яких вона буде “захищати” і “визволяти”.

Частину українців російська влада зараз депортує на територію Росії. Це те саме, що вона робила з кримськими татарами, гагаузами та іншими малочисельними народами, яких вона силою вивозила з історичної території туди, де громади асимілювалися, розпадалися, нівелювалися в тому середовищі, до якого потрапляли.

Втрата української території – це одне, але втрата духовна, ментальна – це також величезна втрата. Окупанти добре розуміють, що вчителі – це ті люди, які вкладають у дитячі серця, у дитячі душі та розум інформацію про державу та її історію. І, зламавши вчительство, вони намагаються так зламати Україну. Ми не маємо права цього допустити”.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – SimeonDonov, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення