Здавати чи не здавати. Чи варто батькам сплачувати шкільні побори

Настав час розплутати цей клубок, поставити все з голови на ноги, пригадати: як воно має бути. І батькам, і вчителям треба зрозуміти, як мають працювати в школі батьківські гроші.

Ця система склалася вже давно та за замовченням, існує майже у всіх без винятку школах країни. Про неї не хочуть говорити публічно ані батьки, ані вчителі, ані адміністрації шкіл. Ця система, здається, настільки вкорінилася в саму основу шкільного життя, що її не можна звідти видалити – без загрози для цього життя в тому вигляді, в якому воно зараз існує.

Йдеться про систему неофіційних, але фактично обов’язкових грошових внесків, які сплачують мільйони батьків по всій країні з ініціативи класних та шкільних батьківських комітетів.

Ця система народилася в далекі 90-ті, коли школи й справді потерпали від катастрофічної нестачі грошей, і дітей буквально не було, чим або де вчити.

Тоді хтось перший з батьків (а може, й вчителів) несміливо сказав: “Може, ми скинемося? Поставимо пластикові вікна – бо дме, опалення погане – і дуже холодно, замінимо дах – бо вода стоїть у класі, купимо парти – бо цим вже 50 років, і вони розвалюються. Врешті-решт, купимо ганчірку та відро прибиральниці – бо їй вже нема чим мити підлогу”.

І купляли, і замінювали, і ставили – бо чого не зробиш, аби твоя дитина вчилася в хоч трохи прийнятних умовах.

Минали роки, давно спливли 90-ті. Фінансування шкіл покращувалося. Не скрізь, не за всіма статтями – та щось держава вже робила, і з часом усе більше. Але все одно школи були недофінансовані, грошей не вистачало, нікуди не поділись постійні потреби, на які в бюджеті не було грошей, – і про це говорили вголос: мовляв, викручуйтесь самі, як знаєте.

Якісний прорив відбувся, починаючи з 2014 року, коли уряд узяв курс на децентралізацію. На місця передали право збирати податки – а отже і обов’язок фінансувати школи. Минулої зими місцева влада вперше фінансувала повне утримання шкіл включно з енергоносіями. І жодна школа не замерзла.

Фото: автор – Chinga, Depositphotos

З одного боку, грошей у місцевих бюджетах від цього стало більше. І це вже не були “гроші взагалі” і десь – а конкретні суми; вони стали ближчими, їх можна було побачити.

З іншого боку, з цими грошима все набагато складніше: виявилося, тепер треба не чекати, коли тобі їх дадуть (і весь час бідкатися, плакатися і робити ремонти за рахунок батьків) – а писати заявки й просто забирати. До того ж, бути готовим до того, що міська влада не так уже й хоче ті гроші віддавати, бо й сама ще їх не взяла або вже витратила на щось інше.

Виявилось, що треба дуже добре розуміти власні потреби, не боятися виявляти ініціативу і сміливо відстоювати свої права. Виглядає просто, але для багатьох це неможливо.

Втім, коли ми кажемо “багатьох” – йдеться не лише про освітян, та й взагалі не про освітян. За великим рахунком, немає ніякої окремої “історії про школи”, “ситуації в школах” тощо. Є єдина велика історія про громадян нашої країни. Просто деякі з яких – директори шкіл та вчителі.

Як і всі інші громадяни, це геть різні люди: молодші або старші, сміливі, або боязкі, заповзяті або інертні, чесні або не дуже. І так само, як решта громадян нашої країни, ці люди не завжди знають свої права. А якщо й знають, часто не вміють ними скористатися.

У Києві вже є директори, які за останні два роки замінили в п’ятиповерховій школі всі вікна, зробили капітальний ремонт спортивної зали з переоснащенням і зараз потроху починають поновлювати паркан – і все це за бюджетні кошти, без копійки батьківських грошей.

Водночас у тому ж Києві є директори, які змушують батьків збирати на фарбу або на ремонт сантехніки.

Умови однакові – люди різні.

Чи знаєте ви, що 100 тисяч гривень на мийні засоби, які цього року виділила київська мерія кожній школі, – величезні гроші для кожної київської школи! – станом на 1 серпня було освоєно на 21%? Це означає, що сьогодні на рахунках лежать кошти на ганчірки та побутову хімію – і в той самий момент голова класного фонду збирає з батьків гроші на це.

А ще є такі школи, що свідомо не хочуть нічого змінювати. Їх влаштовує система, що склалася, і вони всіма силами захищають свій спосіб життя – спосіб, який прямо відбивається на тисячах людей, маленьких і дорослих, і часом отруює їх.

А ще є такі, що отримують зиск з ситуації, що склалася: збирають з батьків великі гроші, а потім забирають собі бюджетні, виділені на ті ж самі потреби. Вимагають коштовні подарунки. Демонструють владу. Шантажують дітьми та оцінками. Вважають, що так можна робити й надалі.

…Кажу вам, немає ніяких окремих “освітян” – є просто люди, наші громадяни. Такі, як вони є, усі геть різні.

Та тут є важливе зауваження: самого бажання змінюватися, вочевидь, замало. Сучасне життя вимагає від директора школи геть інших людських та професійних навичок, ніж ті, які вимагалися раніше. Цьому треба просто навчитися.

Ще нещодавно добрий директор – це той, що ніколи не свариться з керівництвом і не напружує його вимогами, вирішує всі свої проблеми сам, кориться та подає в районо гарні результати тестів. Лояльність та беззаперечна згода, роками відпрацьоване вміння коливатися синхронно до найменших хитань офіційного курсу були запорукою успіху і давали надію – у тому числі, і на бодай якесь фінансування хоча б час від часу.

Отже, такий директор звик вирішувати всі проблеми силами батьків, готівкою, тишком-нишком, він не вміє і не хоче бути економістом або голосно говорити про власні потреби. Спитає, бува, раз у голови місцевої громади про гроші на школу, той йому – нема грошей – та й уся розмова.

Натомість життя сьогодні вимагає від директора сміливості, вміння і бажання висловлювати свої потреби керівництву та домогатися результату – а також неабияких економічних знань та вмінь.

Взагалі-то переважна більшість шкіл не мають власного рахунку. Отже, усі тендери й закупівлі проводять управління та департаменти освіти. Школи банально не вміють цього робити та й гадки не мають, як робити.

А зараз уже можна зробити школі власний рахунок і купувати все самостійно, але для цього директор має опановувати нові навички, йти на ризик, змінюватись.

А це складно. Бо зміни – це завжди складно.

Нове життя вимагає нових якостей і від батьків. Минули часи, коли треба було прийти на батьківські збори з повним гаманцем, здати гроші, скільки сказали, і піти додому на рік, відчуваючи себе гарними батьками.

Сьогодні функція батьків полягає в тому, щоб допомогти школі подолати нові виклики, опанувати нові навички, врешті-решт вивільнити батьківські гроші для покращення якості навчання – тієї єдиної мети, задля якої батькам варто вкладатися в шкільне життя.

Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Так само, як є різні вчителі з директорами, – різні й батьки.

За роки існування системи вони навчилися коритися їй або навіть отримувати з неї зиск. Комусь простіше віддати гроші, аби його не чіпали. Хтось використовує це як завуальований хабар – виникла навіть ціла розгалужена система подарунків вчителям та шкільній адміністрації (і тут фантазія дуже велика – від кумедних сувенірів до золотих прикрас та відпочинку “ол інклюзів”).

Багато мам знайшли себе як керівники класних фондів, де вони намагаються виконувати найменші вчительські забаганки в сподіванні покращити оцінки своїй дитині.

Багато мам, чиї діти не дуже добре вчаться або не дуже добре себе поводять, знайшли чудовий спосіб якось це пом’якшити: за рахунок грошей на ремонт класу.

Гроші, які батьки так радо пропонують, за великим рахунком, розбещують вчителів. У великих багатих містах часом просто з азарту роблять усе нові ремонти в класі, хизуючись один перед одним новими жалюзі або інтерактивною дошкою. Але батьки знають і розуміють лише один-єдиний вид співпраці зі школою, лише єдиний спосіб вирішення проблем та підтримання гарних стосунків. Це ж наше суспільство, все знайомо.

Та останнім часом у мережі з’являється все більше історій про мам, які відмовляються сплачувати гроші в класний або шкільний фонд – тому що, як вони говорять, це – примусове стягування грошей на речі, які вони не вважають за потрібне оплачувати з власної кишені – і байдуже, хто збирає гроші, вчитель чи такі ж самі батьки.

Ці мами зазвичай вимагають від голови класного комітету звіт про діяльність класного фонду зі статтями видатків і сплачують лише за те, за що вважають за потрібне.

Така позиція неодмінно викликає обурення серед інших батьків класу: мамам-бунтівницям доводиться проходити через неабиякі випробування аж до особистих образ, погроз та бойкотів з боку решти.

Часто-густо ніякого звіту вони не отримують взагалі – отже, і грошей не сплачують зовсім. Зазвичай після такого “демаршу” бунтівну маму просто виключають з внутрішньої комунікації класу, життя в якому триває, як і раніше. Адже решті набагато простіше “розкидати” частку непокірної мами на всіх, ніж змінити систему, або бодай замислитися про її доцільність.

Але, не зважаючи на всі складнощі та незручності, таких мам стає все більше по всій країні.

Можна сказати, що це тенденція. Вона наочно демонструє, що часи змінилися, і питання батьківських грошей у школі вимагає нових, сучасних рішень.

Сьогодні найкращі представники місцевої влади та просунуті батьки потроху починають працювати разом, щоб повернути школам правильне уявлення про призначення батьківських грошей. Поряд з поодинокими мамами, що не бажають коритися дійсній системі збору коштів “на ремонт”, почали з’являтися накази, що забороняють збір готівкових коштів з батьків на потреби навчальних закладів - наприклад, у Києві та Львові.

В управліннях освіти зазначають, що відповідне рішення ухвалено з метою попередження зловживань службовим становищем працівниками навчальних закладів міста та представниками батьківських комітетів, а також з метою забезпечення прозорості надходження і використання благодійних та спонсорських коштів та уникнення неконтрольованих зборів.

Представники батьківських комітетів також отримали категоричну заборону щодо збору коштів з батьків для вирішення фінансових питань, пов’язаних з покращенням матеріально-технічного забезпечення, відзначення ювілейних та святкових дат тощо.

Також навчальним закладам доручено систематично публічно інформувати громадськість, піклувальні ради та педагогічні колективи про надходження і використання коштів та матеріальних цінностей через висвітлення відповідної інформації на сайтах та дошках оголошень.

Насправді чи не найважливіше тут – абзац про публічне інформування. Так, це ключ до всього. Це надає алгоритм для подальших дій, насамперед, батькам.

Школа хоче, щоб ви зробили ремонт? Спочатку нехай покаже, які кошти вже було отримано в цьому році для цієї мети. Якщо кошти не отримано – допоможіть школі. Писати запити в органи місцевої влади, які відповідають за надання коштів для шкіл, можуть не лише освітяни. І ходити на прийоми до керівників, вимагати – можуть не лише директори.

Батьківська спільнота може робити це не гірше, а, може, ще й краще. Шкільній адміністрації варто лише побачити в батьках не донорів, а друзів та помічників – і бути з ними відвертими, зокрема, щодо витрат.

Коли нарешті система знов стане з голови на ноги, і фарбування стін та придбання сантехніки буде здійснюватися за рахунок державних грошей, що виділені, а не за батьківські кошти – у батьків вивільниться час, гроші та мізки для справжньої співпраці зі школою.

Допомогти в правильному розумінні ролі батьків у школі могло б нове Положення про Батьківські Ради, яке ще чекає на свою розробку. Старе – геть морально застаріле і не відповідало потребам часу навіть до ухвалення нового рамкового закону “Про освіту”.

У Новій українській школі батьківський комітет школи має бути одним з трьох суб’єктів ухвалення рішень – поряд з педагогічною радою та учнівським комітетом.

Фото: flickr

Батьківський комітет має відстоювати інтереси учнів, брати участь і мати право голосу у вирішенні багатьох питань, що стосуються життя школи – починаючи з вибору предметів варіативної складової, наявності або відсутності в школі форми участі у всеукраїнських освітніх програмах тощо, допомагати із запрошенням до школи цікавих спікерів, дитячих письменників, видатних митців тощо.

Адже батьки – не тільки батьки, вони ще й мають роботу, зв’язки та знайомих.

Насправді коло питань, яким може опікуватися батьківський комітет школи, може бути досить широким, а їхня допомога педколективу та адміністрації у справі організації якісного цікавого навчання дітей – надзвичайно різноманітною та досить вагомою.

Якщо чесно, ми навіть до кінця не розуміємо, наскільки вагомою. Адже майже ніде в школах ще немає такого досвіду.

Так само і матеріальна допомога школі може бути досить значною. В усьому світі батьки здають гроші до класних фондів саме для покращання якості освіти власних дітей,– а не для утримання шкільної будівлі або вчителів, не кажучи вже про відверті хабарі.

Та всі ці захопливі перспективи можуть почати втілюватися в життя лише після того, як вчителі припинять бачити в батьках фінансових донорів, а батьки усвідомлять, що набагато розумніше витрачати гроші, які вони сплачують в класний фонд, не на школу, – а на власних дітей.

Титульне фото: автор – Rawpixel, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення

  • Юлия Степаненко

    Дуже важливе піднято питання.
    Де прописано, що ” А зараз уже можна зробити школі власний рахунок і купувати все самостійно, але для цього директор має опановувати нові навички, йти на ризик, змінюватись. А це складно. Бо зміни – це завжди складно.” Якщо директор готовий до цього, як це зробити? Моя особиста думка - у школи повинен бути власний рахунок, бо ніхто крім самої адміністрації школи не знає усіх проблем школи.
    Хто винен у тому, що не всі кошти на тіж самі миючи не вокористані?Хіба директора шкіл? Ви прекрасно розумієте, що закупівлі і тендера проводить управління освіти. І щось воно купує, а щось ні.
    Ситуація у 3 кабінетах горять розетки, треба робити окрему лінію живлення, + встановлювати автомати. Управління освіти - можемо зробити у січні, бо це не заплановано. У директора на це немає коштів, окрім своєї зарплатні. Що робити?
    Якщо не брати ремонти. Їдуть діти на військово-патріотичну гру “Джура”. Хто їх має забезпечити військовим одягом? Як оплачувати оренду костюмів? Теж саме стосується і інших конкурсів, де беруть участь діти.
    Шкільна охорона. Є наказ про посилення заходів безпеки у школі. У моїй школі 2 роки тому підписали договір з охоронною компанією. Хто має сплачувати її послуги? Передбачте у бюджеті статтю видатків і на це.
    І таких прикладів багато і багато. Я сама голова батьківського комітету і знаю проблеми школи.
    Я за прозорість у всьому. Але те, що бюджетом передбачено 100% фінансування шкіл, а проблема в директорах, то є не правда. Подивіться зараз на Бюджет участі “Громадський проект м.Києва” . Лідирує освіта. Тому зробити стадіон, тому туалети, тому інтерактивні класи…. Багато проектів подавали і директора шкіл, і там їх звинувачують у використанні адмінресурсу і пропонують взагалі відсторонити освіту від участі в таких програмах.
    Що робити?Ми ходимо по колу.
    Давайте разом обговорювати і вирішувати.

  • Дмитро Калінін

    Дякую. Давно чекав таку статтю.