Персоналізувати навчання під “аудіалів” та “візуалів” – корисно чи шкідливо? (результати дослідження)

Навчати дітей, враховуючи їхні освітні потреби й схильності, надзвичайно важливо. Але чи є реальний сенс, скажімо, ділити клас на “аудіалів” та “візуалів” – і використовувати до них специфічні підходи на цій основі?

У британському метадослідженні Teaching and Learning Toolkit автори стверджують: доведених даних про ефективність використання з дітьми певного магістрального “стилю навчання” дуже мало. Які проблеми можуть бути пов’язані з таким поділом, читайте в адаптованому перекладі.

Решту матеріалів на основі згаданого дослідження ви можете знайти за цим посиланням.

У ЧОМУ СУТЬ “СТИЛЮ НАВЧАННЯ”?

Ідея полягає в тому, що будь-яка людина має свій особливий підхід до навчання. Теоретично навчання буде продуктивнішим, ефективнішим, якщо учнівству викладатимуть із використанням певного панівного підходу – “стилю навчання”, який підходить для конкретних категорій школярів. Наприклад, якщо в певних дітей найефективніший спосіб засвоєння інформації – слухання, то в навчанні можна робити акцент на розповідях і обговореннях, менше – використовуючи традиційні письмові вправи.

Наскільки такий підхід ефективний?

Наразі бракує досліджень, у яких певні чітко визначені “стилі навчання” були би вивчені й оцінені систематично. Тож немає підстав доказово говорити про “прогрес у місяцях”, що його б демонстрували учні й учениці, яких навчають у такий спосіб.

[Нагадаємо, що в Teaching and Learning Toolkit ефективність застосування підходу вимірюють у місяцях навчального прогресу: скільки б діти мали додатково вчитися на рік, щоб досягти результатів, аналогічних тим, які вони показали за умов використання досліджуваного методу].

Дані про будь-який послідовний добір “стилів навчання”, який можна впевнено використовувати для визначення справжніх відмінностей у навчальних потребах дітей та підлітків, украй обмежені. Докази, однак, свідчать: немає користі від того, щоб розподіляти учнівство за групами або категоріями на основі “стилю навчання”, який дітям, імовірно, підходить.

А особливо важливо не навішувати ярлики на дітей молодшого віку, не спонукати їх до думки, що будь-яка неуспішність пов’язана зі “стилем”, у якому вони навчаються.

Бо індивідуальні вподобання в навчанні насправді змінюються – у різних ситуаціях, з плином часу. Є докази того, що когнітивні вподобання й тип завдання можуть бути пов’язані (наприклад, візуалізація особливо цінна для деяких розділів математики). Однак дослідження діяльності, базованої на використанні визначеного “стилю навчання” із конкретними учнями та ученицями, не показали переконливих переваг такого підходу, особливо для дітей із низькою успішністю. Позитивний вплив, як правило, малий, або він узагалі негативний.

ЧИ ДОПОМАГАЄ “СТИЛЬ НАВЧАННЯ” В ПОДОЛАННІ ОСВІТНІХ ВТРАТ І РОЗРИВІВ

Оскільки дослідження навчальної діяльності, заснованої на використанні певних “стилів навчання” із конкретними учнями й ученицями, не показали ефективності такого методу, то такий підхід навряд чи буде успішним в усуненні освітніх розривів.

Адаптивні підходи до навчання навряд чи будуть корисними, якщо вчителі заздалегіть матимуть нижчі очікування від конкретних учнів. Як ми вже згадували вище, дуже важливо не навішувати ярлики на молодших учнів та учениць, не приписувати погану успішність їхньому “стилю навчання”, оскільки це може негативно вплинути на їхню мотивацію та віру у свою здатність впоратися з навчальними викликами. Такий підхід особливо ризикований щодо учнів та учениць із “неблагополучних” сімей, які в середньому частіше неуспішні в навчанні.

Поради для директорів та вчителів і вартість запровадження методу

Як ви вже зрозуміли, доведена ефективність дібрати “стиль навчання” під навчальні потреба учнівства, дуже низька. Натомість учителі, які сподіваються на ефективне “цільове” навчання, можуть розглянути інші методи викладання, наприклад:

• розуміти особливості учнів та учениць, зокрема різницю в рівні знань, перешкоди, які кожен і кожна мають у навчанні;
• забезпечити гнучке, “чуйне” викладання – із моделюванням, поясненнями та “скафолдингом” (методом, за якого вчитель, коли учні набувають компетентності, поступово менше втручається в їхню діяльність), високоякісним зворотним зв’язком для всіх школярів;
• надавати цільову навчальну підтримку там, де в цьому є потреба;
• допомагати учням та ученицям планувати, контролювати й оцінювати власне навчання;
• об’єднуючи дітей у групи, ретельно відстежувати вплив такого поділу на їхні прогрес, мотивацію та поведінку.

Витрати на впровадження “стилів навчання” оцінюють як дуже низькі: зазвичай вони передбачають підготовку більшого розмаїття навчальних матеріалів. Щоб протестувати дітей на схильність до певного “стилю навчання”, іноді необхідно купити додаткові матеріали, але варто пам’ятати: у таких тестів немає доведеної валідності й надійності, враховуючи брак доказів ефективності методу.

Брак ідентифікованих досліджень, які б ретельно вивчали “стилі навчання”, означає, що науковці оцінюють переконливість доказів щодо цього підходу як украй низьку, а отже, і не визначають для нього “прогрес у місяцях”. Для тем із надзвичайно низьким рівнем доказів показник прогресу за місяць не відображається. Не було виявлено жодного дослідження, яке б відповідало критеріям включення до Teaching and Learning Toolkit.

КЛЮЧОВІ ВИСНОВКИ

1. Кількість якісних досліджень “стилів навчання” надзвичайно мала. У результаті немає підстав говорити про якийсь їх доведений вплив. Школи, які запроваджують подібні підходи (з обмеженими доказами ефективності), мають ретельно розглянути, як моніторити вплив методів і пом’якшувати ризик негативних наслідків від їх застосування.
2. Дуже малоймовірно, що є учні й учениці, схильні тільки до якогось одного “стилю навчання”. Тож обмежувати їх лише діяльністю, яка, за словами дітей, відповідає їхнім уподобанням, – це шкодити їхньому навчальному прогресу. Це особливо стосується учнівства початкової школи, чиї преференції в підходах до навчання дуже гнучкі.
3. Наклеювання ярликів на учнів та учениць “певного стилю” може підірвати віру дітей у те, що вони можуть досягти успіху завдяки власним зусиллям, – зате дасть зручне виправдання для будь-яких невдач у навчанні.
4. Для залучення учнівства до навчальної діяльності перспективнішим видається зосередити увагу на інших аспектах – мотивації та саморегуляції.
5. Учителі мають прагнути підтримувати учнівство в тому, щоб воно брало на себе відповідальність за успіх у навчанні, розробляло власні успішні стратегії та підходи.

Ірина Пасько, аналітикиня “Нової української школи”

Титульне фото: автор – Yan Krukau, pexels.com